Про навідини письменниці Віри Вовк (Селянської) на Косівщину
Крізь терни — до зірок.
Сьогорічний день народження лауреат літературних премій імені Івана Франка в Чикаго (1957, 1979, 1982) і в Києві (1990), премії «Благовість» (2000), Міжнародної літературної премії «Тріумф» (2005, Чернігів) представниця української діаспори в Південній Америці Віра Вовк святкує ще з однією нагородою.
У житті відомої поетеси, прозаїка, драматурга та й просто невтомної працівниці на літературній і мистецькій ниві, яка видала близько 80 книг, минулий рік став знаменним — за книги «Поезія» (2000), «Проза» (2001), «Сьома печать» (2005), «Ромен-зілля» (2007), за вдалі переклади на португальську мову творів українських класиків: Шевченка, Франка, Стефаника, Лесі Українки, Коцюбинського, а також творів поетів-шістдесятників Симоненка, Стуса, Світличного та молодших Калинця, Голобородька та Воробйова письменниці Вірі Вовк присуджено Національну премію України імені Тараса Шевченка, яку 9 березня 2008 року на Шевченківському вечорі в Києві у Національному театрі опери та балету вручив Президент України Віктор Ющенко.
З великою приємністю та радістю за свою краянку сприйняли цю вістку кутяни. Адже дитячі роки Віра Остапівна Селянська (Вовк — її літературний псевдонім) проживала з родиною на Косівщині, а саме — в Кутах. Буваючи в Україні, наша краянка і донині заїздить у рідну місцевість, зустрічається зі своїми односельцями.
Лише деякі книги Віри Вовк вийшли в Україні. Здебільшого, знайомлячи українського читача зі своєю творчістю, письменниця власним коштом висилає та привозить в Україну книги друзям, у вищі навчальні заклади та в бібліотеки. Зокрема видання з дарчими написами «Рідним Кутам мого дитинства з любов’ю і вірністю. Віра Вовк (Селянська). Ріо-де-Жанейро» отримали й Кутські селищна та шкільна бібліотеки, за які щиро вдячні шановній краянці. А тепер напрошується запитання: як колишня кутянка, переживши пекло Другої світової війни, втративши батька, згодом — і матір, поневіряючись у чужих країнах, зуміла досягти визначних висот в творчості та в житті? Як вона до цього прийшла?
Народилася Віра Вовк (Селянська) 2 січня 1926 року в Бориславі на Львівщині. Хрещеним батьком був митрополит Андрей Шептицький, у якого батько маленької Віри, Остап Селянський, деякий час був приватним лікарем. Згодом сім’я Селянських переїздить на Гуцульщину, в мальовничі Кути, що неподалік від рідного села Рожнова, де народився батько п.Віри. Життя знаного лікаря в малому «кутику» не було легким, проте він не лише ділився своїми знаннями, але й безкоштовно піклувався всіма хворими без винятку. За те й шанували його не лише українці, але й поляки, євреї, вірмени, які проживали в цій місцевості. А гуцули ще й співанки про нього складали.
Остап Селянський був членом українського товариства «Просвіта», а тому в їх домі завжди радо приймали українських митців. Мати майбутньої поетки вчителювала на Львівщині, намагалась здобути докторат з історії, а тому дошкільні роки єдина їх донька Віра часто перебувала в бабусі (татової мами) в Тюдові, карпатські краєвиди якого не раз змальовувала в своїй творчості. Тут слід згадати ще про посестру п. Віри — Зою Лісовську-Нижанківську, з якою її пов’язують роки дитинства в Кутах, Тюдові, а в подальшому — зустрічі, спільні подорожі та мистецькі проекти.
Ще з юних літ майбутня поетеса відчула своє покликання, про що повістує у спогадах: «Зовсім змалку я думала бути маляркою, але коли побачила перший малюнок роком молодшої Зої (подружки, потім посестри), закинула назавжди фарби і пензлі. Зате, прочитавши Зоїні вірші, в мене зросло самопочуття в тім напрямку, і я остаточно посвятилася поезії». Закінчивши польську народну школу в Кутах (української тоді не було), В.Вовк вступає до Львівської гімназії УПТ — Українського педагогічного товариства. Напередодні Другої світової війни сім’я Селянських виїжджає до Німеччини, де юна Віра продовжує освіту. Тоді ж, рятуючи життя інших людей за операційним столом, під час бомбардування Дрездена трагічно гине її батько. Згодом, молода жінка разом з матір’ю емігрували в Південну Америку, на позичені гроші діставшись до Бразилії. Через рік переїхали в Ріо-де-Жанейро, де Віра Вовк проживає і донині, знайомлячи Південну Америку з українською літературою та мистецькими надбаннями.
Із вдячністю згадує В.Вовк своє життя над Черемошем: «Я все ще черпаю з тебе, мій краю, за всі минулі літа нашого циганського блукання по чужих закутинах». «Моє життя,— констатує літераторка, — так склалося, що завжди я жила осторонь від української громади, спілкуючись з нею листовно або при коротких відвідинах, що можна вважати благословенням і прокляттям». Прокляттям — бо не могла стояти близько родового кореня, а благословенням, бо, живучи в чужому середовищі, мала ширше бачення і не могла потрапити під вплив якоїсь ідеології.
Письменниця активно спілкувалася з шістдесятниками, але це не було легкою справою, бо тодішній режим не сприяв розвоєві вільної української думки. Потім почалися арешти та репресії. Спілкування продовжувалося листовно. І лише наприкінці 80-х років минулого століття Віра Вовк знову приїжджає в Україну, а згодом заїздить і на Гуцульщину, зокрема й у рідні Кути.
Одна з таких бажаних зустрічей кутян з талановитою гостею відбулася 22 травня 2000-го року біля пам’ятника Т.Г.Шевченкові. Багатолюдна громада зібралась, щоб відзначити 139-ту річницю з часу перепохованняна праху Кобзаря на Чернечій горі в Каневі. Схвильована, вона читала присутнім свої поетичні твори. Потім Наталія Григорівна Кравчук, тодішній селищний голова, зачитала рішення сесії Кутської селищної ради від 1.07.1998 р. про присвоєння п.Вірі Вовк (Селянській) звання «Почесний житель селища Кути», а Р.В.Бринський вручив їй квиток почесного члена місцевого товариства «Просвіта». Наступного дня висока гостя зустрілася з викладачами та студентами славного коледжу (нині Інституту прикладного та декоративного мистецтва) імені В.Касіяна в м.Косові.
Наступний приїзд п. Віри в Кути був пов’язаний з визначною громадською подією — 2 вересня 2003 року відбулося відкриття меморіальної дошки і барельєфу доктору медицини і громадському діячеві Остапові Селянському (вул. Снятинська, 9), де він проживав із сім’єю в 1932-1939-х роках.
Наступний приїзд Віри Вовк в Україну припав аж на травень 2005-го року. На жаль, письменниця встигла доїхати лише до Івано-Франківська, звідки написала листа її «рідним Кутам і дорогому Союзу Українок».
І ось настав 2008 рік — вручення найвищої премії України, пошанування заслуг письменниці Віри Вовк перед Вітчизною, визнання її літературного таланту. Майже всі свої гроші літераторка офірувала у фонд перекладацької справи в Україні на видання українських авторів мовами світу. І знову п.Віру чекали невідкладні справи в Києві, Львові, Івано-Франківську. Та все ж, хоч на день, 6 квітня 2008-го року, вона приїздить у Кути. Їх гостинно, як щоразу, приймає сім’я місцевої лікарки Марії Бернюги. Завжди бажана гостя, Віра Вовк цього разу уникає велелюддя, бо втомлена і трохи хвора. Зустрічається лише зі своїми друзями, зокрема з колишньою однокласницею Орисею Вінтоняк. Віддає данину пам’яті своєму батькові, завітавши в будинок, в якому минуло її дитинство, спілкується з теперішніми мешканцями квартири —вчителькою-пенсіонеркою Анною Титулою та її сім’єю.
Не могла п.Віра оминути церкву Пресвятої Трійці в Кутах, куди приходила ще дитиною і малими рученятами тримала лілею на маївках. Далі шлях проліг до пам’ятника Т.Шевченкові над Черемошем під Сокільським (с.Тюдів). І наостанок — відвідини могили своїх прапредків по бабусиній лінії на цвинтарі в цьому ж селі. В цій мандрівці люб’язно допоміг своїм транспортом Микола Бернюга зі Старих Кутів.
Ще раз вітають кутяни свою дорогу краянку з високим визнанням її літературного таланту, дякують за приїзди на Косівщину і сподіються на скорі наступні зустрічі. А ще засилають сердечні вітання з нагоди дня народження.
Віра Кулешір,
вчитель-пенсіонер, с. Старі Кути
