Поезія Тараса Мельничука
Ти пішла… Сказала: «Щастя хочу…»
Ну а я? Невже цього не варт?!
Одинокі ночі…
О порожні, мов колиска, ночі,
Ні вперед іти, ні повернуть назад.
А навіщо це було усе? Навіщо —
Посадити ружу, потім вирвать геть?!
Чом раніше не були ми лиха віщі?
Чом на півдорозі вбили дороге,
Найдорожче?!
Вбили — й не зосталось
Ні іскрини світла, ні весни…
Мов над раною, у мене над устами
Цілу ніч бринять про тебе сни.
* * * * * *
Так судилось… Так сталось… Поранило!
Мить така, як у серце ігла.
Ще один на тлі неба раннього
Журавель без крила.
Хтось відвернеться, хтось співчуватиме,
А хтось промовить: «Бува…»
Лиш його, безкрилого, між крилатими
Буде терном пекти трава.
* * * * * *
Нема невродливих жінок,
Нема некрасивих дівчат.
Жінки — вино,
Котре пити нам по ночах.
Так і треба мужчинам —
Любов щоб до спазм у горлі.
Вино не вип’єш очима,
Як і горе.
* * * * * *
В час, як людину точить самота,
Берези їй здаються дивом
І сонце зацвітає на устах,
Й народжується доброта свята,
І серце крилить ніжна висота,
Коли назустріч інша йде людина.
Коли людину самота пече,
її від суму не рятує праця.
Тоді і тихолетний сміх очей,
І жінки випадкової плече,
Чи теплий потиск прохолодних пальців,
Людині світять, наче цвіт акацій.
Мене сьогодні точить самота.
Мене ніщо сьогодні не береться.
Для мене світ прекрасний — суєта.
Сьогодні навіть музика — і та
Проходить, як чужа, повз моє серце.
Й вода у травах золота
Сьогодні не мені сміється.
У час такий мене ти перестрінь,
Моя любове, вічна чи хвилинна.
Закуй, спали, а чи поглинь —
Не дай забуть, що я людина.
* * * * * *
В грудні гори — верблюди білі.
В грудні в горах — радість морозна.
Завмира в снігових обіймах
Чорний дуб при санній дорозі.
Вовчий слід прошмигнув напоперек,
Дзвін малинових китиць на конях.
І летить земля білопера,
Як висока чайка — півколом.
І нічого в зими я не прошу,
Тільки дзвонного лету в засніжжі
Й щоб не скоро ця вічна пороша
Замела очей моїх ніжність.
* * * * * *
Пожити б ще… як хочу… вволю.
Без дум і болю за життя.
Хай дні, немов листки тополі,
По полю сивому летять.
Хай забирають все з собою —
І біль, і радість задарма…
Але якщо немає болю
За край свій — то й життя нема.
Нема життя — є бистротічність,
Кошмар, є, хаос, карусель.
Хоч так, чи так — ми ж мить — не вічність.
Але не вічне й інше все.
Тож хай ведеться, як кладеться,
Як нам лягає на чуття.
Хай б’ється, п’ється і сміється!
Це хоч не щастя — все ж життя.
Тарас Мельничук
