Художник-снайпер, що захищає 9 своїх дітей та Україну
Наш побратим Володимир Прощук родом з історичного міста Косів на Гуцульщині, відомого не лише мальовничими краєвидами, а й давніми мистецькими традиціями. Усі косів’яни – трохи художники, проте Володимир виріс у родині професійних митців.
Батько – Михайло Юрійович – був засновником відділу металу у місцевому інституті художніх народних промислів (нині – Косівський державний інститут прикладного та декоративного мистецтва). Мати – Калина Іванівна – тоді трудилася у виробничо-художньому об’єднанні «Гуцульщина».
Власне і Володимир закінчив згаданий інститут, ставши спеціалістом з художньої обробки шкіри. Проте згодом йому довелося займатися не мистецтвом, а підприємництвом, зокрема ремонтом мобільних телефонів.
Найголовніше ж, що своє життя наш герой пов’язав із військом. І не просто пов’язав, а присвятив його армії.
Маючи добротний досвід строкової служби, де оволодів фахом снайпера, 2014 року він добровільно пішов захищати Батьківщину, щойно розпочалася російсько-українська війна.
Відтоді – до початку повномасштабної агресії росії у 2022-му – пройшов і АТО, і ООС, воюючи проти ворога на Донеччині й Луганщині. І саме як снайпер. З 2022 року служить у 3-й танковій, але вже у підрозділі матеріально-технічного забезпечення.
«Я вже маю фундамент, – стверджує Володимир. – У будь-якій справі це – теорія, практика та імпровізація. Звісно, в АТО була інша війна. Але тепер я готовий до всього».
Своєрідно склалося й сімейне життя нашого товариша. У нього дев’ятеро (!) дітей, серед яких сім – неповнолітніх. Володимир не вважає це приводом залишати службу під час війни.
«Справді цікаво, – продовжує він, – обох моїх дружин звати однаково – Світлана Іванівна. Незважаючи на те, що мені довелося розлучатися, вони ставляться одна до одної приязно. Я побачив це, зокрема, у сумний момент – на похороні батька.
А дітей маю не лише від них, а ще від однієї жінки. Найстарша донька Юліана – 2000 року народження, наймолодший син Олександр – 2019-го.
Юліана, Іван, Оксана, Олекса, Юрій, Тетяна, Анна-Галина, Володимир, Олександр… Ось вони на фото. Вони живуть у різних містах, з різними мамами, але спілкуються між собою і підтримують одне одного. Тож, коли видається відпустка, відвідую усіх.
До речі, мій син Володимир (2001 року) зараз служить штурмовиком і дістав дуже важке поранення під Бахмутом, але щойно видужав – негайно повернувся на фронт. Та й у мене самого два серйозних поранення було – ще в АТО».
На запитання, чи не страшно бути снайпером, Володимир по-філософськи усміхається:
«Жити страшно… Будь-хто, хто народжений, вже приречений на смерть. Тож краще загинути з автоматом у руках, ніж померти пустодзвоном.
Людина, яка не боїться, це, знаєте, щось не те… Я знаходився і в десяти метрах від противника, і не одну добу проводив, вичікуючи його у схованках – чи в полі, чи на дереві… Різні ситуації були: заходили на ворожу територію, і обстріл, і побратима, що в ступорі, рятував… Коли працюєш, нема коли боятися. Страх приходить потім, інколи – після демобілізації.
А реабілітація потрібна сім’ям, щоб не переживали за тата. І тим, хто ще не служить, скажу: ти йди – спробуй, а то я розкажу – не повіриш…
Я ж все-одно і тепер вчуся – не стидаюся, що чогось не знаю. Тепер ось відновлюю техніку. Я не вибираю, якщо я тут потрібен.
Треба вміти вижити. Ти – військовий, ти – на роботі. Треба її зробити, щоб не привести війну додому. Бо потрібно розуміти, що буде, коли прийде москаль. Це я і називаю боротьбою за свободу і за майбутнє».
Володимир – чоловік напрочуд стриманий, і сам знає, що ця риса йому притаманна. Що, до речі, надто важливо у снайперському ділі. А ще називає себе «загартованим віком», хоча днями йому виповнилося лише 49.
Він каже, що нізащо не полишить армію: «Звикнути легше, відвикнути важче». Схильність говорити такими афоризмами – ще одна риса нашого співрозмовника.
Та коли закінчиться війна, Володимир хотів би махнути з рідними на море. Тоді ті, хто не служив, певно, і не розпізнають у цьому мужньому й скромному чоловікові воїна, нагородженого відзнаками Президента, Головнокомандувача, лицаря ордену «За мужність» тощо. «Мої нагороди – то заслуга передовсім моїх батьків», – виразно наголошує косів’янин.
«Не треба казитися – треба бути людиною до останнього моменту», – як завжди стримано, промовляє він наприкінці розмови.
Світлини служби зв’язків з громадськістю 3 окремої танкової Залізної бригади та з особистого архіву Володимира Прощука.