Памʼяті Костянтина Мосейчука

Кажуть, гори пам’ятають усіх своїх дітей, але за тими, хто пішов за обрій зовсім юним, вони тужать найбільше…

Костянтин Мосейчук – позивний «Циган», солдат-гранатометник 2-го стрілецького відділення 3-го стрілецького взводу стрілецької резервної роти 2-го стрілецького батальйону. Загинув 4 жовтня 2025 року під час виконання бойового завдання в Охтирському районі Сумської області.

Костянтин Мосейчук – наймолодший серед тих, хто повернувся до рідного Пістиня «на щиті». Йому б ще жити, кохати, бачити світ, але він обрав інший шлях – шлях воїна; закрив собою нас усіх. Костянтин не відкладав життя «на потім». Він став на захист України у віці, коли багато хто лише починає шукати себе. Його мужність виявилася зрілішою за його роки.

Дитинство

Костянтин народився 2 червня 2002 року в селі Пістині, в багатодітній сім’ї Миколи та Наталії Мосейчуків. Він був восьмою дитиною у родині, і його перші кроки в цьому світі не були легкими. До чотирьох років він ріс дуже хворобливим і слабким, рідні молилися за кожен його подих. Хто міг подумати тоді, дивлячись на маленького хлопчика, що саме він згодом стане щитом для всієї України? Те, що він подолав недуги в дитинстві, стало початком формування його незламного характеру.

Старші брати та сестра балували його, але Костя ніколи не хотів бути просто «маленьким», він був неймовірно шустрим і впертим, не міг всидіти на місці. Був тінню старших: куди вони – туди й він. Попри це, він завжди знаходив час, щоб допомогти мамі поратися по господарству і особливо – на кухні. Мама Наталія згадує, як

Костя малим завжди просив у неї щось покришити, намастити, подати. Його дитяче «я сам!» було сповнене щирого бажання полегшити мамину роботу. Його улюбленою стравою були вареники з картоплею, які йому готували і передавали навіть на війну.

В дитинстві мріяв бути футболістом, грав за сільську футбольну команду. Але покинув це, тому що комплексував через свій зріст і худорляву статуру. Встановив удома турнік, щоб підтягуватися. У друзів роздобув гантелі і почав займатися спортом у домашніх умовах.

Сьогодні родичі з усмішкою згадують про те, як Костя, маючи велике бажання займатися своїм фізичним розвитком, мало не… спалив хату. Він облаштував спортивний куточок у шопці біля дому. А оскільки школа і домашні справи займали багато часу, то планував займатися фізичними вправами вночі. Почав самотужки проводити електричне освітлення. На щастя, рідні вчасно помітили загорання і погасили вогонь.

У шкільні роки Костянтин особливо здружився з братами-близнюками Владиславом і Ярославом Чернявськими. Цю дружбу проніс через усе своє життя. Також ще з дитинства приятелював з Мариною Гринюк. Вона згадує: «Костя був дуже світлим, життєрадісним, чуйним, добрим. Належав до тих людей, які ніколи в біді не залишать.

Мав щире та добре серце, веселу вдачу. Де він – там завжди були радість і сміх аж до сліз. Залишилися тільки теплі та світлі спогади про нього. У класі його всі любили, він мав підхід до кожного, вмів пожартувати, допомогти, порадити… Остання наша зустріч була веселою, навіть гадки не було, що більше ніколи не побачимось. Сумуємо, пам’ятаємо і ніколи не забудемо».

У 2019 році Костянтин закінчив 11-й клас Пістинської ЗОШ І-ІІІ ст. Восени цього ж року поїхав на заробітки за кордон. Мріяв про власний автомобіль. Відпрацював три місяці в Польщі і таки купив автівку.

Військова служба

Навесні 2021 року юнака призвали на строкову службу в Збройні сили України. Батьки були категорично проти, щоб син служив, але він їх не послухав. Службу проходив у військовій частині А2192, що дислокувалася у селищі Городок Радомишльського району Житомирської області. Там пістинчанина і зустріло повномасштабне вторгнення. Тоді, у 2022-му, всіх строковиків вивезли в різні місця, щоб росіяни не знищили їхню частину.

Після завершення строкової служби Костя мав повне право повернутися до мирного життя. Натомість підписав контракт із рідною військовою частиною. Йому подобалася армійська служба.

У той час родина Мосейчуків переживала важкі випробування: через ускладнення хвороби пані Наталія втратила ногу – лікарі були змушені провести ампутацію. Рідні довго вмовляли хлопця не продовжувати службу і повернутися додому, але притаманна йому з дитинства впертість взяла гору. Однак Костянтинові не подобалося просто перебувати у частині. Його дуже мучила совість, що хлопці воюють, а він «відсиджується».

6 листопада 2024 року перевівся у 110-ту окрему механізовану бригаду ім. генерал-хорунжого Марка Безручка. Разом зі своїм найкращим другом і кумом Віталієм Мурашком отримали направлення на Запорізький, пізніше – Донецький напрямки. Було дуже важко, неодноразово смерть була за крок від нього, але військову справу він обожнював. Часто телефонував рідним, запевняв їх, що тільки копає окопи, і нічого більше. Через два місяці відбулася ротація. У травні його відправили у Тернопіль, а 17 липня – на Сумський напрямок.

Влітку 2025 року зумів вирватися у відпустку і приїхати до синочка на перший його день народження. Також навідав батьків і друзів у рідному Пістині.

Сімейне життя

8 липня 2023 року Костянтин познайомився з дружиною Вікторією. Вона згадує, як ще до знайомства вони постійно перетиналися поглядами в невеликому військовому містечку. Через два тижні він запропонував дівчині спільне проживання, потім – одружитися, наче квапився якомога швидше прожити своє життя. У лютому пара відгуляла весілля. Невдовзі у подружжя народився чудовий синочок Арсенчик, хоча Костянтин протягом усієї вагітності дружини був переконаний, що народиться донечка.

Молода сім’я усе робила разом.Мріяли мати власне житло, посадити сад, збудувати альтанку, щоб збиратися з рідними та друзями за одним великим столом. Після закінчення війни планували з’їздити на море. Костянтин дуже хотів ще донечку, прагнув простого сімейного життя.

Страшна звістка

Вікторія згадує 4 жовтня 2025-го. Ранок нічого не віщував – було тихо, спокійно. Чоловік не зателефонував, але вона відкинула тривожні думки: мабуть, ліг спати після важкої зміни. Панікувати не хотілося, адже Костя завжди знаходив вихід навіть із найважчих ситуацій.

Але наступного дня зв’язку з ним знову не було. Рідні надіялися, що все добре. А 6 жовтня прийшла звістка, від якої завмерло серце: Костя загинув. Як згодом стало відомо, він рятував життя – своє і побратима. Навіть поранений, він боровся до останнього: накладав турнікети собі на обидві ноги, допомагаючи водночас і товаришеві. Вікторія переконана: якби їх вчасно евакуювали з позиції ще першого дня, у хлопців був би шанс вижити. Вони просто стекли кров’ю. Через інтенсивні обстріли тіла загиблих вдалося вивезти 6 жовтня.

Досі дружина не може змиритися з думкою, що її чоловіка немає. Біля нього вона відчувала себе коханою і захищеною, але війна його забрала. Батьки знеболюють страшну рану у своїх серцях думкою про те, що їхній Костя живий, десь є, просто не дзвонить. Ця родина несе на своїх плечах неймовірно важкий хрест. Смерть забрала у них уже третю дитину. Роки не загоїли рани від втрати маленької Марійки та сина Михайла, якого не стало у 2010-му, а сьогодні серце батьків розривається від нового, невимовного болю.

11 жовтня 2025 року Пістинь зустрічав свого Героя. Люди вийшли на дорогу, утворивши живий коридор шани, аби востаннє вклонитися тому, хто віддав найдорожче – своє життя – заради нашого майбутнього. Чин похорону відбувся 12 жовтня. Герой знайшов останній спочинок на цвинтарі біля храму Благовіщення Пресвятої Богородиці. Тепер Костянтин назавжди став частиною рідної землі, яку так віддано боронив. Його ім’я навіки закарбоване в серцях односельців.

У двадцять три роки людина тільки починає писати свою історію. Костянтин Мосейчук встиг написати її золотими літерами відваги, загинувши за Україну у розквіті молодих сил…

Авторка допису — Іванна Слюсарчук.