Кожна людська доля — жива історія

Нещодавно побували у 10-й штурмовій бригаді, там наші земляки — Мар’ян Романчич, Ігор Лубів і багато хлопців з Франківщини…

Ми привезли теплі шкарпетки, рукавиці, муку, цукор, каву, продукти, цибулю, олію, домашнє печиво від Ганнусі з Пістиня і малюнки третьокласників Пістинської ЗОШ. Я попросила прапори підписати, щоб зберегти для історії.

Запитую хлопців, як опинились на війні, чому вибрали не «втечу за кордон» чи сотні «відмазок», аби не служити… Високий красень з Калуша посміхнувся і каже: «Ми ще з Майдану вирішили піти, а я був серед тих, хто блокував дорогу і не пускав «Беркут», про нас навіть сюжет на телебаченні був». Я зніяковіла, моя перевірка вдалась, я швиденько перевелм розмову у спогади про події на Майдані.

— Знаєте, пані, — підійшов молодий чоловік, — я теж був на Майдані, по той бік, правда, тільки раз, самі розумієте — робота така. Та коли сказали вийти на роботу у спортивному костюмі і виконати завдання — я склав зброю, звільнився, і з того часу — я тут…

Не перевелись герої, є патріоти на українській землі. Поки Дмитро Малкович, Володимир Угринюк вели чоловічу розмову з Мар’яном, мене провели у казарму. Чисто, акуратно, у кожного захисника — ліжко, тумбочка, фотографії рідних, дитячі малюнки, плакати провідника нації Степана Бандери, прапори. В коридорі почула жіночі голоси. Серед них був голос Сабіни… Мине десять днів — і Сабіни не стане… Почувши цю страшну звістку, спілкуючись з Мар’яном, я запитала про Сабіну, яку вбито. Він пояснив, що їх було четверо… Сабіни нема, а вони у госпіталі, у Сєвєродонецьку…

На війні кожна людська доля — жива історія, тільки треба знати її і розуміти. Сьогодні я знаю, як живе Мар’ян, із щоденної переписки у месенжері. Мама Мар’яна за кордоном, а батько помер. Він і брат — на війні. Вони не можуть бути іншими. «Хто, як не ми?!» — повторюють березуни…

Спогадами повертаюсь у холодний лютий, 4967 км об’їхали «залізним» конем. Кожна поїздка, кожний збір, дорога і повернення — різні… Згадую, як заїхали до бійця-ЗСУшника з Великого Рожина на базу. Надворі ніч, до Авдіївки ще 120 кілометрів. На бетонну плиту розвантажуємо допомогу. їхня база — це будинок без вікон, у болоті військова палатка, нема світла, води на добу — по 1,5 літра. Ми їхали до Авдіївки мовчки. Я молилась і плакала. Не було страшно, що уб’ють москалі, біль розпирав душу, що вбивають і фальшують свої.

З Божою допомогою доїхали до добровольчого батальйону «Сапсан» Це дуже близько до «перемир’я», до Пісків — 3 км. Нас чекають з нетерпінням, та є погані новини — 300, важкий, довезли до госпіталя, всі — сумні… Командир добробату, Сирота, нарешті дізнається, що буде жити…на душі трохи відлягає біль.

Три доби живемо на базі, я допомагаю жінкам на кухні. Володимир Угринюк з бійцями освоює новенький генератор, що привезли. Захисники дуже просили. Володимир знається на всьому, вчить юнаків, робить багато корисних і необхідних справ. Дмитра Малковича на війні називають Нескорений, саме таким і є Дмитро, не зламався, не втомився, не скорився, а щоднини думає, як на війні, збирає необхідне і їде до побратимів.

А я навчилась розрізняти звуки «перемир’я», знаю мову танків, різної зброї, правда не є героєм, бо по окопах не бігаю і не роблю селфі з різною зброєю.

Знайомимося з Надією Богович (Руда, Мама) з Івано-Франківська.

Вона була волонтером, а потім зрозуміла, що потрібна на війні. Про Руду можна знімати фільми і писати романи. Самодостатня і красива жінка, турботлива мати, бізнесмен, могла би спокійно жити мирним життям… могла би… А хто буде воювати, готувати, рятувати? У добробаті Сироти — 60% сироти. Страшна реальність, коли між мирним життям і війною вибирають війну.

Маргарита Шинкаренко (Квіточка) з Дніпропетровська, медик. Тендітна, ніжна, розумна, чудова господиня. Коли спитала, чому на війні, відповіла: «Була волонтером, коли була тут, бачила і розуміла, що не вистачає медиків, я медакадемію закінчила, там за роботу б’ються, а тут не вистачає спеціалістів». Квітка розмовляла російською, тепер виважено говорить українською, а ще у неї і Надії захоплення на двох — вишивають бісером патріотичні роботи, коли все пороблять.

Надя захоплено розповідає про акцію в День Соборності, чекали вітру, прапор підготували великий, кульки надули — і дав Бог вітер, понесло українську святиню до своїх і до ворогів. Українці плакали, а чужинці дивились, хто плаче. А у нас, на Косівщині — День Соборності — то не свято, і святкувати нема що, живемо, ніби і не було війни…

їдучи додому, пообіцяли зібрати все необхідне, щоб захисники відчули Великдень на чужині, на війні. Ще добре не оговтались, а вже почали збирати, я жартую, а, може, і не жартую, коли збір на війну називаю «жебрами» Вирішили зробити м’ясних закруток, бо їх майже ніхто не возить. Володимир кілька разів поїхав до Чернівців, купив м’ясні продукти, а потім — треба банок (під 500), кришок, різної крупи. Пам’ятаю день, коли мені вдалося все це роздобути. Телефоную Дмитрові Сіреджуку, депутату облради, підприємцю Романові Лукачуку, і все є, як у казці. Дмитро Сіреджук ніколи не відмовляє, завжди допомагає.

Закрутки вдруге робимо у П істині, у Василя та Галини Максимчуків, майданівців-патріотів, на допомогу приходить побратим Василь Чужак і сусіди.

Ближче до свят і ковбасу зробили — 90 кг, жінки приносили випічку, учні місцевої школи закупили пасочки і шкарпетки, вихованці дитячого садочка намалювали малюнки, а дорослі спекли пахучі медівники. Хочеться подякувати парафіяльній громаді с.Пістиня і отцю Петрові Дякову за допомогу, за розуміння, за молитву. У день виїзду о.Петро освятив дари, поблагословив у дорогу і сказав напутні щирі слова.

Коли дійшло до пакування, думали, щоб все помістилось, бо тут виглядає багато, а на війні — це лише краплинка. Я вранці ще писанок купила у Косові, бо який Великдень без писанки?

Ми приємно вражені кількістю пахучих пасочок, спочатку рахуємо, а потім укладаємо (300), а скільки домашньої випічки, тортів. Учні Яблунівської школи — великі молодці! Упакували цілі святкові набори. Дякуємо вам. В останній день телефонує О.Сапріянчук і питає, куди занести зібране школярами Косівської ЗОШ №1.

Учні принесли засоби гігієни, які були так необхідні, бо їх ніхто не приніс, окрім косівських школярів. Нарешті все упаковано — виїзд вночі. Завжди все збираємо у справжніх патріотів зі Старих Кутів, Андрія та Уляни Трачуків, у їхньому кафе.

Якось пані Уляна, пригощаючи нас на дорогу, повторила мудрі слова: «Хто не годує свою армію — буде годувати чужу».

Хочемо подякувати усім, без чиєї допомоги не відбувся би виїзд в переддень Великодніх свят на війну: нардепу Ю.Солов’ю, депутату облради Д.Сіреджуку, депутатам райради: В.Табахарнюку, К.Луканюк, М.Васкулу, Ю.Ковапю, побратимам-КУНівцям: Ю.Довбенчуку, Д.Колотилу, М.Цьоку, С.Костинюку, В.Луканюку, О.Луканюку, Р.Печижаку С.Козак і фінансовому відділу РДА, голові РДА В.Кічеряку, голові райради П.Ванджураку, Г.Мельничук (головному бухгалтеру райради), О.Мироняк (відділ статистики у районі).

Подяка від захисників: М.Скільському, В.Томичу, А.Урбанович, М.Генику, С.Петруку, М.Драгомирецькому, Ю.Перцовичу, М.Перцовичу, В.Перцовичу, М.Рунчину, П.Клим’юку, І.Боднару, М.Негричу, Д.Генику, І.Мартищуку, жінкам з С.Березова, які моляться щоденно за мир і спокій, за випічку захисникам, парафіяльній громаді Старих Кутів та отцю-настоятелю храму Володимира Великого; Марії Костюк та Ігорю Синеджуку (Яблунів), Назару Думітраку і Світлані Лазован (Косів), Галині Яремин (Черганівка), отцю Михайлові (Кути).

Дякуємо головному лікареві Косівської ЦРЛ М.Д.Микитюку та всім працівникам.

Ольга Гарасим’юк,
депутат районної ради.

«Гуцульський край», №14, 6.04.2018 року