«Біля Бахмута я двічі прощався з життям. Але не жалію, що пішов у ЗСУ…»
Розповідає Василь Александрук, позивний «Гуцул» — навідник-оператор БМП окремого гірсько-штурмового підрозділу 128 ОГШБр, старший солдат:
— Це моя друга каденція в ЗСУ, перша була в 2014–2015 роках, і теж у 128-й бригаді. Тоді найважчі бої були на Дебальцівському плацдармі. Ми стояли на блокпосту «Олександр» біля Чорнухиного й виходили з боєм. Я бачив ворожий пост за кілька сотень метрів, випустив туди магазин із Калашникова й кілька вогів із підствольника. Нас теж обстрілювали, влучили в КШМ-ку (командно-штабну машину). З нашої групи тоді поранення отримали шестеро бійців. А мене сильно контузило — снаряд вибухнув поруч. З тих пір погіршився слух і постійно дзвенить у вухах…
Після демобілізації у 2015 році я працював будівельником, останні роки — в Польщі. 25 лютого минулого року повернувся в Україну. Зібрав тоді нашу бригаду й сказав — все, роботу закінчено, я їду додому. Хазяїн-поляк питає: «Чому?», а я відповів: «Ти телевізор дивишся? Ось чому!». І він нічого не сказав…
Тоді багато чоловіків-заробітчан поверталися додому, щоб піти в ЗСУ, а за кордон їхали жінки й діти. Моя дочка з двома внучками (одна — дитина-інвалід) теж виїхала в Польщу, ми зустрілися з нею на кордоні.
З початку повномасштабки наш підрозділ воював на Донеччині, Херсонщині, Запоріжжі. Доводилося побувати в дуже важких ситуаціях, на межі життя й смерті. На Донеччині ворожий птур (протитанкова керована ракета) прилетів у башту нашої «бехи», і нам дуже пощастило, що — в приціл. Мені в обличчя вдарило полум’ям; добре, що я був у балаклаві. У командира екіпажу лопнули барабанні перетинки, механік отримав контузію, а два автомати, що лежали між нами, сплавилися. Ракета збила приціл і пошкодила гармату, але ми вижили. А «беху» увечері відтяти на ремонт.
Біля Бахмута я двічі прощався з життям. Ми обстріляли зі своєї гармати ворожу посадку й виїхали назад, але на пів дорозі ротний дав вказівку повертатися на позицію і продовжити вогонь. Тоді за короткий час я вистріляв увесь боєкомплект і втратив свідомість через отруєння пороховими газами. Я чітко розумів, що помираю, — бачив товаришів, чув розмови, але тіло терпнуло, а на очі спадала пелена. Мене врятував командир, котрий зрозумів, що сталося, витягнув через люк на землю і почав приводити до тями.
Я очуняв, а потім знову почав «відлітати». Врешті-решт мене відкачали…
Де найважче воювати? На Запоріжжі. Тут проблема не в тому, як залетіти в окуповане село й зачистити його, а як доїхати до села.
Все заміновано, а на додачу — ще й ворожа арта. Коли перший танк підривається, починається сум’яття. «Беха» не може посунути важкий танк, а спробує об’їхати — сама підірветься. Якось росіяни вдарили фосфором, від якого вигоріла трава на великій площі, то ми побачили тисячі мін. Вони просто лежали на землі, навіть не прикопані, але в густій траві їх не було видно. Ворог дуже сильно укріпився, він тут давно…
Цього року я мав відпустку й домігся дозволу Виїхати в Польщу до своїх рідних. Командири відпустили, бо знали, що повернуся.
Мені пропонували залишитися у Польщі, але я не можу, мушу бути тут. І таких багато. Коли в перші дні повномасштабки ми поверталися в Україну, разом зі мною був молодий чоловік, мій давній знайомий, котрий теж у 2015-му воював у Дебальцевому. У нього маленький півторарічний син-інвалід, і дружина дуже просила, щоб він не йшов на війну. Але він не міг. І так сталося, що в березні маленький син помер від хвороби, а в квітні загинув він сам. Менш ніж за місяць не стало обох. Ось таке буває…
Якби нам дали американські «Бредлі» або шведські з 40-міліметровими гарматами, ми були б ефективніші на полі бою. А поки воюємо на тому, що є. Усі, хто тут із перших днів війни (та й не тільки вони), давно стомлені й виснажені. Не так фізично, як психічно, через постійну нервову напругу. Робимо все на автоматі — кажуть, що треба йти в бій, то йдемо. Але я не жалію, що пішов у ЗСУ, ніколи ні про що не жалію.
Сам я з гірського села Брустури на Косівщині, тому й позивний «Гуцул». Наше село славиться сирними кониками, які роблять із топленого сиру, мені часто їх присилають. А ще в нас у підрозділі є боєць із Рахівщини (Закарпаття). Це справжній полонинський гуцул, він випасав овець на полонинах, готував сир і вурду. То він нам якось справжній гуцульський бануш приготував. Було дуже смачно, наче вдома побував, — каже Василь — «Гуцул».
128 окрема гірсько-штурмова Закарпатська бригада.
«Гуцульський край», №39, 29.09.2023 р.
