«Всі мої люди тут»: як прикарпатець Віталій Книгницький воює кулеметником в 72 ОМБр ім. Чорних Запорожців

25-річний косівчанин Віталій Книгницький на позивний Туз воює кулеметником в 72 окремій механізованій бригаді імені Чорних Запорожців. Попри право на звільнення від призову, 25 лютого хлопець пішов добровольцем на фронт. Що для воїна означає побратимство, яка війна насправді та чи відчуває він підтримку з тилу, Віталій Книгницький розповів у інтерв’ю Суспільному.

Як відреагували ваші рідні, коли почули, що ви йдете на війну?

— Вони не знали. Я сказав їм вже, коли був у військовій частині. Раніше теж говорив, що хотів би піти воювати, але тема відразу закривалася.

Чим ви займалися до служби в Збройних силах України?

— Навчався на юриста в Чернівцях, потім жив у Тернополі. Переїхав у Франківськ в лютому 2022 та почав працювати, але пожив там менш як місяць. Залишив роботу та пішов воювати 25 лютого.

Які потрібні вміння та навички, щоб стати кулеметником?

— Фізична та моральна стійкість. Нас вчили загальної теорії військової справи. Потім по факту сказали, що ми будемо кулеметниками. Тож навчалися вже у бойових умовах.

В яких “гарячих” точках ви воювали?

— У Прип’яті, потім на Вуглегірській ТЕС та у Бахмуті. Переважно — Донецька область. Ми всі були на “нулі”.

У перший місяць повномасштабного вторгнення РФ в Україну ви очікували, що війна затягнеться на пів року і більше?

— Думав, що таке буде. Але зараз вважаю, що війна може затягнутися на п’ять років. Тут все видніше.

Яка вона — реальна війна?

— Страшна і нелогічна.

Як ви абстрагуєтесь від неї?

— Деколи буває вільний час, то ми відпочиваємо, сміємося та говоримо про життя. Не завжди розмовляємо про війну. Живемо звичним життям. Якось у нас було кілька вихідних і ми грали на Dendy “танчики”. Повернувшись з позицій, відтворювали у грі події війни. Це було смішно.

Назвіть найбільш емоційний момент за весь час вашої служби.

— Коли ми виїжджали з Вуглегірської ТЕС та Бахмута, а нас почали крити вогнем. Ми були такі раді, що залишилися всі живі.

Що для вас означає побратимство?

— Це коли всі мої люди тут. Ми підтримуємо одне одного навіть у моментах, які не стосуються війни. У цивільному житті не знайдеш таких людей.

Чи відчуваєте ви підтримку з тилу?

— Батьки допомагають. Але ця війна відсіяла багатьох знайомих та друзів, які бояться навіть написати та спитатися, як я. Люди із заходу країни нічим мені не зобов’язані, тому й не засуджую їх. Просто є військові, які повертаються додому з думкою, що воювали за когось. Приїжджають — і не відчувають вдячності. Нещодавно читав про пораненого чоловіка, який ловив автівку на узбіччі, але ніхто не ставав. Деколи людям просто все одно.

Це вас пригнічує?

— Спочатку дивився, як люди живуть спокійно без війни, а потім перестав зважати на це. Який сенс забивати собі цим голову, коли ти тут?

Можете уявити себе в цивільному житті?

— Приїжджав додому на кілька днів. Тяжко було перемкнутися на цивільне життя, бо я бачив, що вдома війна вже давно закінчилася. Посидів з батьками день-два, а потім собі думаю: “Треба повертатися”. Побратими мені кажуть: “Та чекай, посидь вдома трохи”. Вдома взагалі не те. Я знаю, що це відчуття перейде, якщо більше часу побути з рідними й намагатися забути деякі моменти. Ну, звісно, все забути не можна.

Ваше ставлення до росіян?

— До всіх однакове. Не поділяю їх ні на добрих, ні на поганих, як-от це кажуть — “хароші рускіє”. Вони всі однакові, бо нічого не зробили для того, щоб війни не сталося.

Що хочете сказати прикарпатцям?

— Ніхто не зобов’язаний йти воювати, але треба жити совісно.

Джерело: Суспільне. Новини

Share