Це було в якімсь инчім світі…
Одного разу я виграла запрошення на фотосесію до Руслана Трача. Це був 2012 рік, я знала його за серією філософської гуцульської естетики “Инчий світ”. І я боялася поїхати на зйомки, з різних причин. Художниця і моя дуже добра товаришка Оля Гордійчук сказала: “То дуже твоє, їдь і не бійся”.
А боялася я таки дуже. Але поїхала. Перша наша фотосесія була у Криворівні і я така була “чємна”, що це мала бути остання моя фотосесія. По-перше я забула костюм для образу — спереживаласи і лишила й’го дома. І приїхала в бурачкових шортах і футболці з крокодилом. Мусіли шукати, де позичити другий костюм.
По-друге, перебиратиси я мала в дуже далеких корчах, з яких мене хіба їжіки могли видіти. Роки виступів і сцени, а при комусь перебиратиси — ні і фертик. “О, дика модель, то інтересно”, — сказав фотограф.
Тим фотографом був Руслан Трач. Він сказав, що я трохи відьма і це добре. Говорили, пригадую, про страхи — що це не завжди погано. І про то, які страхи треба відсікати, а до яких прислухатися. І він поважав мої межі приватності. Ніколи нічого не диктував, бо “я митець, я так бачу”. Він якраз був правдивий митець, без зайвостей.
На кождій зйомці він мимоволі вчив. Тобто просто говорив, а я то вбирала. Наприклад, була така весняна фотосесія і до місця зйомок треба було пройти запущеним садом — хащами фактично. Я бурчу, бо галузи дряпають. А Руслан каже: “Дивися, яка цікава арка. Ці крони так рівно виплетені, ніби тут є невидимий садівник”. Або йдемо морозяною полониною. І відкаснику квітки переблискують від морозу. Студінь така — одинока яблінка в леду. А він каже: “Зимова веселка, її мож руками брати”.
Ці зйомки і ці дороги до образу дали дуже багато моєму світогляду. Скільки я не пробувала прожити щось подібне на зйомках з іншими фотографами — то навіть приблизно не то. Може бути розкішна місцина, повня і ..передбачувані фото. Ні в одного фотографа я не бачу такого світу з театром характерів і стихій.
Руслан жартував, що напише книжку бекстейджів — як я задуже зайшла в образ і кинула на його курточку палаючу книжку з саморобного паперу (так, він сам зробив папір), як ходила по Верховині з метровими павиними перами і місцеві мене питали, кого обскубла; як місцевому і не дуже тверезому чоловікові здалося, ніби за ним смерть прийшла (а то просто я так була намальована).
Це було в якімсь инчім світі. І инчім життю.
Дуже багато образів народилося з побаченого на зйомках. І цих зйомок було таки багато — остання фотосесія була 7 лютого 2022 року. Перша знимка в добірці — оце той день. Руслан казав: він лишає фотографію. А не вірила. Думала — він вернеться і “Инчий світ” вернеться.
…Якось досі не вірю, що його більше нема. Не вірю…
Забув за гори
Забув за гори
За цев війнов,
Воює горе
З моєв душов,
А я би йшов
Ішов би пішки,
Де синя даль
Лікує душу.
Лікує й серце,
Але, нажаль,
Забулись гори
Зрівнялись в поле
І шлях до моря,
Моєго моря
Але кричу,
Кричу за спину
Приснітся гори
Своєму сину.
Трач Руслан.
