В Національному музеї відбулася наукова конференція «Коломийська сіль галицьких князів: історія (не)забутої традиції. Історичний аспект та сьогодення»
Робота конференції тривала в секційних засіданнях за такими напрямками:
- Археологія (експериментальна археологія) та історія соляних джерел Прикарпаття й пов’язаного промислу;
- Етнологічний аспект соляного промислу від найдавніших часів і до сьогодення;
- Музеологія та історична реконструкція солевидобутку;
- Соляні джерела та місцева кухня з використанням ропи, як туристична дестинація.
В секційних засіданнях, серед інших, мали доповіді:
- Моніка Камінська, докторка історії (PhD), незалежна дослідниця (Аліканте, Іспанія) та Аркадіуш Шівко, магістр, аспірант, Університет Опольський (Варшава-Ополє), які досліджували тему «Городища Ізборсько над рікою Соленою в контексті староруського Прикарпаття – наукові гіпотези»;
- Андрій Стасюк, кандидат історичних наук, вчений секретар Національного заповідника «Давній Галич», провідний фахівець Центру медієвістичних студій Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника з темою «Сіль в еклезіальній традиції Галицької землі доби середньовіччя та ранньомодерного часу: історико-богословський аспект»;
- Марія Костик, завідувачка науково-дослідного відділу Національного заповідника «Давній Галич» на тему «Епізод з життя короля Данила 1254 року, як непряме джерело щодо використання солі в давній Русі».
- «Нариси з історії Косівської солеварні» представили краєзнавець з Косова Богдан Павлюк і Вікторія Яремин, завідувачка Косівського музею народного мистецтва та побуту Гуцульщини.
- Про «Соляні родовища Коломийщини та Косівщини (за матеріалами краєзнавчих досліджень кін. ХХ – поч. ХХІ ст.)» доповів Юрій Плекан, кандидат історичних наук, доцент, директор музею історії міста Коломиї (Коломия).
- Світлана Флис, старша наукова співробітниця Музею етнографії та екології Карпатського краю в м. Яремче розповіла про «Лікувальні заклади з використанням солі на Делятинщині в ХІХ і першій половині ХХ століття».
Модерували наукове засідання Андрій Стасюк, кандидат історичних наук, вчений секретар Національного заповідника «Давній Галич» і Володимир Бурденюк, завідувач сектору комунікації з громадськістю Національного музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Й. Кобринського.
Матеріали конференції будуть опубліковані в окремому збірнику, тож всі охочі матимуть можливість ознайомитися з широким колом наукових питань, які дослідили й висвітлили учасники наукового зібрання.
Національний музей народного мистецтва Гуцульщини та Покуття
Уривок з «Нариси з історії Косівської солеварні»
Даний уривок унікальний, в якому скаут з Коломиї в газеті «Скаут» 1913 року розповідає про екскурсію до Косівської шахти. З нього дізнаємось про устрій підземелля та працю гірників.
«Пізніше ми пішли до шибу (Св.Варвари, прим. Б. П.). Там мусіли ми одягути довгі білі плащі і шапки. Потім нам інженер Януш показав план-розріз шахти. З плану довідалися, що ширина пласту солі 70 метрів, як далеко тягнеться не відомо. Часом пласт солі переривається іншою породою в зв’язку з минулими геологічними катаклізмами. Поклади солі тягнуться до Делятина і далі до Калуша – то є наслідком того, що колись тут було Карпатське море.
Після пояснень інженера, ми з лампами з’їжджаємо ліфтом на перший рівень шахти. Ліфт безпечний, враховуючи те, що обезпечений від обривання тросу. Якщо трос обірветься, сталеві прути втикаються в стінки шибу та затримують падіння. На першому рівні виходимо з ліфта і бачимо капличку-грот в солі і на постаменті хрест перед яким горить «вічний» вогонь. Тут молиться кожний гірник який йде в підземелля шахти. Далі ходи широкі 2 м і 2, 5 м висоти, без підпор.
Ми переживали, що ходи можуть завалитися, але інженер запевнив нас, що там де соляна порода немає небезпеки завалення, а де ходи в опоці-там кладуть підпори. Ідемо досить довго, врешті доходимо до бічного ходу, звідки починається похилий хід де по сходах можна зійти до луговні.
На ілюстраціях план Косівської шахти 1867 року та листівка поч ХХ ст.
Підземна луговня то є велика печера заповнена водою. Вода трубами подається з поверхні, щоб забруднену солевмістну породу розчинити і солянку-ропу випомпувати на поверхню. До луговні ведуть два спуски, один вертикальний, другий похилий. Крім того до луговні провадить коридор замурований в кінці.
Після огляду першої луговні, зійшли на другу в якій вже викачали ропу. Ця печера така велика- коли гірник обходив навколо, ми заледве бачили світло його ліхтаря. На стелі ми виразно бачили роботу води, яка зробила соляний софіт як дзеркало. В деяких місцях печери земляні стовпи аж до софіту, щоб така велика печера не зруйнувалася.
Потім пішли ми до драбини та опустились до четвертого рівня. Там ми мали можливість бачити, як гірник динамітом розбивав соляну породу.
Запаливши гніт динаміту, ми з гірником втікли в нішу, яка була віддалена від місця вибуху на 80 метрів. Після гучного вибуху, один з гірників почав швидко крутити вентилятор витягуючи порохові гази до вентиляційної труби. Нечисте повітря поволі очищувалось і гірник повернувся до праці. В той спосіб повітря трубами підводиться до всіх ходів шахти.
Праця гірника є важка і небезпечна, вимагає вмілості і обережності. Потім ми відвідали ще одну луговню, котру недавно було викопано та головних ходом дійшли до ліфта. Підійнявшись на поверхню ми перевдягнулись, вписали в пам’ятну книгу подяку за екскурсію.»
- Переклав з польскої Анатолій Черчук
- Богдан Павлюк, краєзнавець
- Вікторія Яремин, завідувачка Косівського музею народного мистецтва та побуту Гуцульщини.
