Титанічна праця краєзнавця

22 листопада — річниця відходу у кращі світи Володимира Васильовича Тутуруша. Декількома штрихами хочеться згадати цю непересічну особистість.

Народився Володимир 27 липня 1928 року в сім’ї знаного гончаря Василя Тутуруша, родина якого прославилася на Косівщині, виготовляючи речі вжиткового характеру з чорнодимленої кераміки (один з видів кераміки, випаленої за спеціальною технологією — без доступу повітря). Це були предмети посуду, здебільшого — мінімально декоровані Основна художня цінність їх була в пошуку ідеальної форми, яка давала можливість творити нові обриси. Крім того, в ті часи, коли посуд у магазинах був дуже дорогий, саме такі майстри, як Василь, виготовляли його за доступною ціною.

Тому в другій половині XX століття в Косові майже в кожної господині був горнець на голубці, виконаний у техніці чорнодимленої кераміки.

Буваючи в Косові, знаходив час зайти до Володимира Васильовича, щоб послухати його розповіді про життя у нашому краї. Пам’ять у нього була добра, сам він стверджував, що цим завдячує своєму захопленню книжками, які супроводжують його ціле життя. До слова, коли я заходив до нього, він завжди мав список книжок, які хотів придбати, і я в цьому йому часто допомагав.

В одній із своїх розповідей пан Володимир згадував, як його родина оселилася на Міській горі (провулок Ольги Кобилянської, 7). Раніше Тутуруші проживали на місці сучасного приміщення «Побуткомбінату» (ця назва збереглась ще з часів СРСР). По сусідству з татом Василем мешкало декілька єврейських родин, які дуже потерпали, коли гончар запалював свою піч для остаточного випалювання керамічних виробів.

Слід відзначити, що піч мала бути досить гарячою, сам процес тривав декілька днів, а висота вогнища піднімалася аж на рівень одноповерхових будівель. Тому сусіди зговорилися між собою і купили Василеві «пляц грунту», де зараз проживає родина. Ділянка була більшою, тому тато Володимира Васильовича радо погодився на таку пропозицію. Так і осіли вони тут, в затишній долині, серед садів. «Ніби далеко від центру міста, та що там — каже він. Через Міську гору «рукою подати» — і ти уже коло пошти».

Володимир виріс у свідомій українській родині косівських просвітян. Його дід і батько зібрали велику бібліотеку книг, журналів і газет, передплачували всі українські видання, які виходили у 20–30-х роках XX століття. Саме завдяки атмосфері, що панувала в його родині, він осягнув дух гончарів і відчув справжню цінність їхньої праці. А слухаючи довгими зимовими ночами від поважних газдів, які любили довгенько сидіти при каганці з його батьком, захоплюючі історії про Україну, виріс справжнім українським патріотом.

У їхньому домі була, по суті, філія читальні «Просвіта», куди у неділю і святкові дні сходилися люди, щоб дізнатися про новини з періодики або послухати голосні читання цікавих книг.

Іван Кабин, Василь Шкурган, Володимир Тутуруш, Микола Фокшей, Любов Дощук, Анна Богдан, Богдан Радиш, Соня Кіндра, Зіновій Библюк, Василь Негрич.

Ми пам’ятаємо Володимира Васильовича як людину, яка прагнула знань і мала бажання поділитись ними з іншими. Медик за фахом, а краєзнавець за покликанням, Володимир усе своє життя намагався приносити людям користь у цих двох сферах діяльності.

Обравши складний фах лікаря, він професійно виконував свої обов’язки до виходу на пенсію. Книга стала його постійним супутником протягом довгого життя і відіграла вагоме значення у формуванні його особистості. Складно насправді перерахувати всі його захоплення, зроблені справи, зібрані колекції, написані статті, перевидані книжки — було тим всім щедро засіяно його земний шлях. Володимир багато знав завдяки добрій пам’яті та аналітичному складу розуму, був активним учасником Наукового товариства ім. Шевченка, пропагував краєзнавчий рух на Гуцульщині, яку любив, як свою малу Батьківщину.

Володимир Васильович Тутуруш — відомий бібліофіл, власник унікальної книгозбірні цінних історичних, художніх і мистецьких видань, багато яких побачили світ ще в другій половині XIX століття. По ньому залишилася унікальна збірка книг, які він придбав протягом всього життя. Були там книжки, як кажуть, «не бажані», заборонені, націоналістичні, за які в часи СРСР можна було мати великі неприємності, та він не побоявся і зміг їх вберегти. Це книги, які люди на початках «влади совітів», з розповідей очевидців, спалювали, втираючи сльози коло грубки, щоб уникнути смертної кари чи заслання до Сибіру.

Завдяки Тутурушу перевидано в київському видавництві «Темпора» «Листи з чужини» Ярослава Окуневського, лікаря-українця, уродженця Гуцульщини, адмірала австрійського флоту; письменника і педагога Михайла Ломацького; письменника, культурного діяча, режисера Гуцульського театру Гната Хоткевича; а також Івана Франка та Богдана Заклинського. В 2018 році була перевидана праця Єротея Пігуляка «Верховинські згадки», яка побачила світ у видавництві «Писаний Камінь».

Здається, ще недавно Володимир розпочав писати статтю про книгарні в Косові часів Польської держави. Він розповідав про ці книгарні, які особисто відвідував у дитинстві, показував книжки, придбані там, і підтвердженням цього були відбитки штемпелів книгарень, які наносили на перших сторінках. Книгарень у Косові було три. Дві з них належали полякам, а одна — єврею Абрагаму Крайзелю, в якого був найбільший вибір літератури та суміжних товарів.

Пригадую, Тутуруш цю статтю постійно допрацьовував, і ще вносив нові правки, хотів подати повну інформацію. Та цього йому, на жаль, не вдалося зробити. Уже після смерті Володимира ми робили спроби віднайти ці його записи, родина переглянула все, що залишилося, але так і не знайшла рукопису.

Цієї, його статті ми уже не побачимо, але в майбутньому спробуємо з відомої нам інформації самостійно висвітлити тему. Це і стане продовженням його праці, задумів і внеском у краєзнавче дослідження історії міста Косова.

Шкода, що неможливо створити машину часу, щоб можна було повернутись у минуле та максимально зафіксувати той фантастичний, але втрачений, багаж знань Володимира Тутуруша та використати його тут і зараз, для заповнення краєзнавчих прогалин минулого.

Тому наш обов’язок — уже самостійно продовжити цю краєзнавчу діяльність, присвячуючи її пам’яті титана нашого краю Володимира Васильовича Тутуруша.

Мирослав Близнюк.
«Гуцульський край», №47, 25.11.2022 року