Наш щит, наш мур, наші герої

Збройні сили України сьогодні — це хоробрість, звитяга та надія українців.

Чимало косів’ян захищають Батьківщину. Один з них — талановитий художник, чудовий, креативний майстер з художньої обробки шкіри Олег Гриньків.

Олег народився в селі Ягільниця Чортківського району Тернопільської області. Спочатку навчався на зубного техніка в Чорткові. Але потім вирішив, що хоче бути художником, тому вступив до Косівського інституту прикладного та декоративного мистецтва на відділ художньої обробки шкіри.

Після закінчення навчального закладу залишився жити і працювати в Косові. Облаштували з дружиною Інною свою майстерню з виготовлення шкіряних виробів. Успішно працювали, творили надзвичайно гарні шкіряні аксесуари, і здавалося б, все вело для щасливого життя — тільки працювати, творити, розвиватися… Але 24 лютого 2022 року круто змінилося життя кожного українця.

З початку повномасштабного вторгнення Олег не міг сидіти вдома, адже і раніше брав участь у Помаранчевій революції та Революції Гідності. Рішення піти в ТрО було для нього логічним і обдуманим. Інна зрозуміла і підтримала. Обоє відразу знали, що Олег буде добровольцем і готуватиметься до від’їзду в зону бойових дій.

Олег відстоює свою Державу вже дев’ять місяців. Служить у 102-й окремій бригаді сил територіальної оборони ЗСУ Івано-Франківщини. Перебуває на території Запорізької області.

Під час служби не падає духом, оскільки в нього склались гарні стосунки з побратимами в підрозділі. У них там — маленька сім’я, зі своїми приколами і звичками. Незважаючи на складну роботу на фронті, Олег знаходить час, коли це можливо, самовдосконалюватися. Інна часом надсилає йому книжки, він любить читати фентезі і фантастику, деякі книги знаходить у розбитих ворожими обстрілами школах.

Для нього неабияким антистресом є малювання. Якщо має вільний час, малює те, що його оточує, сюжети з українських народних казок, які прочитав, або історії з буденного життя, які Інна йому розповідає. У Олега є свій особливий пізнаваний стиль, йому подобається малювати олівцями, це його заспокоює. Інакше було б дуже важко витримувати напругу, стреси, біль, часом — розпач…

Під час мого спілкування з Інною вона розповідала про свого чоловіка так: «Олег вирішив, що не може сидіти вдома під час повномасштабного вторгнення, що допомагати війську через благодійні фонди для нас буде мало. Ми все обговорили, обдумали, і Олег вирішив іти у Косівську ТрО. Ми розуміли, що ця війна триватиме довше, ніж 2–3 тижні, тому я була готова, що на деякий час мені треба буде виконувати всю роботу по господарству та в майстерні. Олег мені постійно ставить якісь завдання, щоб я не мала часу думати про війну, адже він розуміє, як мені морально важко без нього. Він спонукає мене розвивати наше виробництво і не дати йому занепасти. Олег мене дуже підтримує — ми з ним часто обговорюємо стратегії розвитку або нові ідеї для нашої творчості.

Також робота в майстерні —це мій спосіб допомоги нашим захисникам, бо певну частину заробленого я жертвую благодійним фондам на ЗСУ і для людей, котрі рятують тварин у зоні бойових дій. Чекати військового — насправді важко, часом хочеться поплакати і «попсихувати», часом — страшно і сумно, але я розумію, що на мені лежить певна відповідальність і я не можу розклеїтись і тужити. Я маю бути підтримкою для Олега».

Українці дійсно Лицарі без страху, сумніву та докору. У боротьбі за волю, честь і незалежність країни вони окрилені великою вірою у Перемогу, і це дає їм сили та мужність.

Кожен українець вдячний нашим воїнам. Якби не наші хлопці, які захищають нас кожного дня, майбутнього не було б….

Тетяна Романюк,
студентка 2-го курсу факультету журналістики Львівського національного університету їм. і. Франка.

«Гуцульський край», №7, 17.02.2023 року

Share