Не зраджує покликанню

Оксана Михайлівна Шкромида народилася на Львівщині у сім’ї заможних селян. Коли почалася визвольна боротьба українців за незалежність своєї держави, батько і мати, не вагаючись пішли в загін місцевої «Вільної України». Недовгою була їхня боротьба: подружжя вбили совєтські сатрапи. Оксанка у 2,5 роки лишилася круглою сиротою…

Та доля продовжувала випробовувати дівчинку. Коли їй виповнилося три роки, страшна на той час недуга прикувала дитину до ліжка. Аж до 6-річного віку дівчинка була малорухомою. Присуд лікарів був суворий: або помре до 7-річного віку, або (якщо виживе) не зможе ходити.

Але Божа рука на полишала дитину, її бажання, її воля до життя дивували до всього звиклих лікарів. Оксані Михайлівні запам’ятався такий епізод. Коли бабуся привезла її на огляд до лікарів, вони не повірили, що це та сама Оксанка — їхня любимиця, приречена на інвалідність пацієнтка. Тому дівчинка мусила поіменно назвати всіх лікарів, щоб вони переконалися, що це справді вона.

А життя було нелегке. 50-ті роки. У селі панували злидні, голод, холод… Старенька бабуся вимушена була віддати 12-річну дівчинку у дитячий будинок. Але й тут Оксана завжди була на видноті: активістка, відмінниця. Завжди плекала надію стати лікарем, щоб допомагати людям, піднімати їх на боротьбу з недугою.

Вступила на навчання в Івано-Франківський медінститут. Тут зустріла свою долю — майбутнього лікаря Мирослава Шкромиду.

Після закінчення навчання обох молодих спеціалістів направили на роботу у Соколівку. Обслуговували 4 гірські села і 25-ліжкову дільничну лікарню. У ті роки в горах не було електрики (її включали погодинно), було 1-2 телефони на все село. Про газ годі було і думати. Це була робота істинних сільських народних лікарів: вдень і вночі доводилося працювати. А вже підростала донечка Тетянка.

Пережили Оксана Михайлівна і Мирослав Миколайович період реорганізації дільничних лікарень. Так, на базі Соколівської дільничної лікарні було створено неврологічний відділ на 30 ліжок. І знову — робота, робота, практично без допомоги районної лікарні, бо віддаленість давалася взнаки. Та перемогло бажання трудитись, мати міцні знання, робити людям добро.

Перейшовши після такого «гарту» в районну лікарню, Оксана Михайлівна знову опинилася на передовій. У ЦРЛ не було жодного неврологічного ліжка, а неврологічних хворих не меншало. Разом із Ярославою Миколаївною Марків надавали всю неврологічну допомогу в районі: консультації у відділах, прийом у поліклініці, робота у райвійськкоматі. Найважчими були ургенції, які не знали ні свят, ні вихідних, ні дня, ні ночі.

А стара хвороба постійно нагадувала про себе, як шуліка, накидалася, приковувала до ліжка. Перенісши три операції, Оксана Михайлівна навіть не вважає, що це багато.

Вона переконана, що людина має залишатися людиною, творити добро, тоді воно повертається до неї.

У сім’ї Оксани Михайлівни і Мирослава Миколайовича підростають дві внучки. Донечка Тетянка стала стоматологом, син Юрій — економістом. Батьки мріють бачити внучат і від сина.

Оксана Михайлівна — лікар вищої категорії (як і чоловік Мирослав). Вона продовжує сумлінно працювати у великому колективі Косівської ЦРЛ, цінує людську доброту, зневажає підлість і зло.

Я кожного ранку зустрічаю на вулиці Косова цю миловидну усміхнену жінку з лагідними очима. Вона завжди привітно вітається зі знайомими, інколи зупиняється, щоб відповісти на їхні запитання.

Днями Оксана Михайлівна відзначатиме ювілейну дату від дня свого народження. Побажаймо їй щастя, наснаги і здоров’я.

Марія Бойчук,
лікар.

Share