Заспіваймо пісню під «фанеру»

Пандемія імітації співу під звуки студійного запису давно уразила естрадних співаків країн колишнього СРСР. Вправно роззявляти рота під «фанеру» тепер уміють усі. Ще б так співати навчились. Даремно свідомі і талановиті співаки, серйозні критики і вибагливі глядачі час від часу влаштовують акції протесту під гаслами: «Досить усіх дурити!». Не досить. Дурять. Як не співали наживо, так і не хочуть співати. А «піпл хаває». Це безголосі співаки та їхні продюсери так про нас з вами — публіку — кажуть. Це ми — «піпл», це ми «хаваємо». Якщо перекласти їхні слова на загальнодоступну мову, вони означають, що глядач із задоволенням ковтає усе, чим його годують зі сцени. Ще й аплодує. Дарма що пісня лунає не з горла, а казна-звідки.

Масовий спів під фонограму — винахід радянського телебачення. Багато років тому телевізійники не мали якісного обладнання, а співаки і музиканти — потужних мікрофонів та інструментів. От і додумалися вмикати студійний запис на концертах, які записували для трансляції на телебаченні. Це гарантувало відмінний звук під час відтворення виступів на телеекранах, це був захист від технічних проколів і несподіванок.

До легкого хліба звикають легше, ніж до тяжкої праці. Халява прижилася і пустила міцне коріння. Нині музикантів, які не дурять глядачів фонограмою, удень з прожектором не знайдеш. А виправдання ж фанерники які собі знаходять — аж плакати хочеться від співчуття до бідолашних: то акустика у залах погана, то апаратуру довго налагоджувати треба, то за концерт мало платять, то співак сьогодні не в голосі…

Бур’ян — не добірне зерно, проростає швидше і живе довше. Фонограма нині править свій нахабний бал на всіх великих і малих сценах України. Так-так, читачу, ти правильно прочитав. І на малих сценах, тобто у провінційних народних домах і сільських клубах все частіше звучить не живий спів, а сяк-так зліплений у студії запис. Роззявляють рота під CD-диски тепер навіть шкільні зірочки на святкових лінійках і запрошені співаки на весіллях.

Наведу недавній приклад. На одному зі збірних концертів у місті Косові з нагоди чергового офіційного свята щонайменше три співаки не співали, а енергійно імітували спів. Я визначила це навіть своїм не надто тренованим слухом. Найбільше вразило те, що дві доморощені фанерниці були школярками. Це ж з якого юного віку у нас тепер вчаться людей дурити!

Я поцікавилася в одного з працівників косівської сцени, чи часто наші аматори співають під фонограму? «Буває, — обережно відповів він, і відразу ж почав виправдовуватись. — Розумієте, виникають різні ситуації; апаратура не дуже надійна, мікрофон барахлить, співак захрип або просто сцени боїться… От і включають плюсову фонограму, щоб було гарно».

Гарно що? Глядачів дурити?

Неякісне технічне обладнання, звичайно, може зіпсувати враження від виступу і концерту. А як співали раніше, коли про мікрофони та підсилювальну апаратуру ніхто й не чув? Якщо співак не може донести свій голос до останніх рядів невеличкого народного дому чи сільського клубу, то навіщо він узагалі виходить на сцену і хто його туди пустив?

Хвороба співака — це вагома причина. Щоб не співати. Хай сидить удома, полоще горло содою і парить ноги у тазику. Кому потрібна героїчна самопожертва «соловейка», який з високою температурою чи спазмами у шлунку вийшов на сцену відкривати рота під «фанеру»? Глядачам? Ні. Аматор же — не Карузо, про якого всі чули і спеціально прийшли побачити-послухати, великі гроші за квитки заплатили. Місцеві концерти у нас зазвичай проводяться за принципом приготування салату. А в цій Мішанині один компонент легко замінити іншим або взагалі вилучити — ніхто нічого не помітить або вирішить, що так було задумано.

Страх перед сценою і публікою — це теж серйозно. Але я ще не чула, щоб його лікували фонограмою. Вакцина у цьому випадку може бути тільки одна — виступати, виступати, виступати, чим більше, тим краще. І «фанера» для страхопуда — не помічник, а найбільший ворог.

Коли я чую з різних сцен району виступи під фонограму, мене мучить одне питання: чому глядачів змушують це слухати? Якщо вже нам включають студійний запис, то хай це будуть найкращі оперні арії славетних тенорів, виступи талановитих професійних сучасних колективів чи солістів. — яка різниця, який диск запускати? Мені, наприклад, було б приємніше послухати Хосе Карераса, Ніну Матвієнко, закордонний «Скорпіоне» чи вітчизняний «Бубмокс». Чому я маю дивитись на Марічку чи Миколу, яким навіть ліньки голос подати? Чому глядачі їм аплодують? За що? За нахабний обман? Хіба ми аплодуємо радіоприймачу чи телевізору?

Любителі фонограм узагалі вміють співати? Як про це дізнатися, якщо Слухаємо не справжній голос, а запис? Сучасна техніка зробила такий потужний крок уперед, що у солідних студіях звукозапису можуть зробити «мегазірку» естради навіть з кози, аби та лиш раз замекала. І якщо ми таких двоногих кіз охоче слухаємо та ще й аплодуємо їм, то хто тоді ми?

На мій, пересічного глядача погляд, керівники народних домів мали би зайняти жорстку принципову позицію і поставити перед аматорами питання руба: або співаєте наживо, або не виходите на сцену взагалі. Якщо наші«зірочки» безлісні жити не можуть, хай купують караоке і заважають спати сусідам. Добре було б також усіх місцевих любителів фонограми відправити на перевиховання до, родинного ансамблю Воротняків — щоб носили за ними ноти і вчилися, як треба співати — без музичного супроводу і мікрофонів, зате технічно, чисто, душею, щиро.

Я не ретроград, усвідомлюю велику різницю між народним і естрадним співом, добре розумію, що без техніки нині на сцені не обійтися. Але можна і треба обходитись без брехні, непрофесіоналізму і неповаги до публіки. Не помічаючи і не реагуючи адекватно на такий невинний на перший погляд обман, ми допомагаємо плодити нездар, у яких уже в шкільному віці починає блимати зірка на чолі. Ми культивуємо безвідповідальне і непрофесійне ставлення до справи, за яку людина береться. Навіщо брати уроки вокалу, проводити виснажливі репетиції, якщо і за фонограму аплодують? Надуті нами мильні бульбашки окупували великі та малі сцени України, не пускають туди людей справді обдарованих, талановитих, які люблять пісню, а не себе на сцені. А потім дивуємося, чому наша естрада у переважній своїй більшості має такий убогий вигляд, невідома і не конкурентоздатна у світі.

Мій син-студент ніколи не був і зараз не став прихильником творчості сера Пола Маккартні. Їх розділяють десятиліття, різні музичні уподобання. Але коли славетний «бітл» приїхав у Київ, син у Львові дивився з друзями пряму трансляцію його виступу по телевізору. Після концерту набрав мій номер телефону, емоційно ділився враженнями: «Мамо, шкода, що ти цього не бачила! Як він працює на сцені, як викладається, як публіку заводить!». Ви тільки подумайте: приїхав старий співак, якого сучасна молодь не знає і ніколи раніше не чула, яхий за віком їй у діди годиться, заспівав на київському майдані — наживо! — під проливним дощем практично невідомі їм, отже, не розкручені лісні і… змусив себе спухати, змусив себе поважати. Оце професіоналізм, оце серйозне ставлення до справи! Варто повчитися кожному, не тільки співакам.

Наведу інший приклад, місцевий. Було це в ті часи, коли в Косові ще влаштовували пишні дійства на храмове свято Івана. Організували великий концерт, на якому чесно відспівали під фонограму Віктор Шпортько і з ним ще один широковідомий у вузьких колах молодий співак, прізвище якого я вже забула. Після закінчення офіційної частини свята організатори «накрили поляну» в одному з міських кафе.

Коли втомлені зірки трохи відпочили і розслабилися, розімліли від випитого та з’їденого, хтось із присутніх вирішив їм зробити подарунок на кшталт «вашому столу від нашого» і вигукнув: «А давайте попросимо, щоб Вань заспівав». «Зірки» скептично переморгнулися і приготувалися слухати конкурента, подумали, мабуть, що це якийсь Михайло Поплавський місцевого розливу.

Не вгадали. Для тих, хто не знає, скажу: Роман Вань — лікар Косівської ЦРЛ. у нього чудовий і сильний, майже оперний голос. Лікар заспівав і… треба було бачити реакцію «зірок». Вони помітно напружились і принишкли. Пісня закінчилася, а в гостей з’явилося бажання довести присутнім, що й вони не ликом шиті, що й вони можуть не гірше. Спробували щось затягнути удвох. Ліпше б не співали. Жили на шиях надули, а з горлянок вийшов пшик. Це ж не під «фанеру» губами ворушити.

У давні часи публіка була не такою толерантною і всепрощаючою як нині. Тоді нездару і халтурника могли тухлими яйцями закидати, а зі сцени проводжали не оплесками, а тупотом ніг та свистом. Якби теперішні любителі фонограм виступали перед такими принциповими глядачами, навряд чи зійшли би зі сцени без яєчної шкаралупи на голові.

Аліса Мудрицька

Share