8 тез незаконної окупації Криму

Анексія Криму має низку наслідків, що є вкрай негативними для сучасної системи міжнародного права й міжнародних відносин і стосуються не лише європейського регіону, а й світу загалом.

Дії Російської Федерації стали брутальним порушенням усіх основних принципів міжнародного права, закріплених у Статуті ООН, Декларації про принципи міжнародного права 1970 р., Гельсінкському заключному акті НБСЄ 1975 р., на яких базується сучасний світопорядок.

Варто виділити 9 основних тез незаконної окупації Криму Російською Федерацією:
1) Російська агресія проти України мала 3 «хвилі». Першою «хвилею» російської агресії варто вважати воєнну окупацію АР Крим шляхом акту агресії. Другою «хвилею» варто вважати перші акти агресії на сході України, а саме процес створення «ЛНР» та «ДНР», що поєднаний із засиланням іррегулярних банд, груп та найманців. Третьою «хвилею» варто вважати прямі вторгнення регулярних збройних сил Росії на сході України з серпня 2014 р.

2) «Кримський референдум» є незаконним із точки зору національного права. «Референдум» відбувся з порушенням Конституції України, Закону України «Про всеукраїнський референдум» та Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні». Це також підтверджено рішенням Конституційного суду України 2014 р. щодо невідповідності референдуму Конституції України.

3) «Кримський референдум» є незаконним із точки зору міжнародного права. «Референдум» був проведений в умовах агресії Російської Федерації проти України згідно з визначенням п. a, b, d, та g Резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Про визначення агресії 1974 р., тобто шляхом засилання державою або від імені держави збройних банд, груп, іррегулярних сил або найманців, які здійснювали акти застосування збройної сили (силове захоплення органів влади Криму). Відсутність факту спротиву не скасовує акту агресії (випливає зі ст. 2 Женевських конвенцій 1949 р.). Факт участі російських військових у спеціальній операції з повернення Криму було визнано Володимиром Путіним. 27 березня 2014 року Генеральна Асамблея ООН 100 голосами ухвалила резолюцію 68/262 «Територіальна цілісність України», що визнала «безпідставність референдуму».

«Референдум» відбувся з порушенням міжнародних стандартів щодо міжнародних спостерігачів, тривалості підготовки (менше 20 днів), прозорості та свободи агітації. Питання «референдуму» на українській та російській і кримськотатарській мові відрізнялися, бо в першому випадку містили термін «возз’єднання», а в другому – «приєднання». «Референдум» не міг бути формою реалізації принципу самовизначення націй, бо суб’єктом такого самовизначення є кримські татари, що вже мали автономію. Позиція України щодо АР Криму була у різних формах підтримана G7, ЄС, Радою Європи, НАТО, РБ ООН, ОБСЄ, Міжнародною організацією з цивільної авіації (ІКАО), окремими державами.

4) Російська Федерація здійснила воєнну окупацію АР Крим. Факт воєнної окупації підтверджується нормами міжнародного гуманітарного права та висновком у справі Міжнародного суду ООН щодо правомірності спорудження стіни на окупованій палестинській території: «Територія вважається окупованою, коли вона опинилася під контролем армії супротивника». Контроль має місце.

5) З моменту початку воєнної окупації АР Крим Україна та РФ перебувають у стані міжнародного збройного конфлікту. Міжнародний збройний конфлікт існує внаслідок вчинення акту агресії проти АР Крим.

6) РФ несе повну відповідальність за злочини, що вчинені нею в умовах воєнної окупації. Жахлива ситуація з правами людини в Криму в умовах військової окупації підтверджена у доповідях ООН, Amnesty International, Human Rights Watch, Freedom House. Те, що відповідальність за права людини на окупованій території лягає на РФ, підтверджується справами Європейського суду з прав людини, зокрема, Ілашку та інші проти Молдови та Росії, де для РФ була визнана «відповідальність за дотримання прав людини у Придністров’ї».
Міжнародний збройний конфлікт на сході України

7) РФ спробувала виправдати агресію Революцією Гідності. Росія наполягала на: 1) легітимності Януковича, 2) відсутності ефективної влади в постреволюційній Україні внаслідок ніби-то «державного перевороту», 3) наявності стійкої загрози для російськомовних громадян України/співвітчизників.

Очевидно, що аргументи російської сторони не витримали жодної критики наших конституціоналістів. Янукович від самого початку був «нелегітимним запрошувальним агентом» (згідно з п. 23 ст. 85 Конституції України), а отже, не мав права запрошувати російські війська на територію України. Щодо загрози для російськомовних громадян України, то жодна авторитетна міжнародна установа не заявила про порушення прав людини в Криму чи в Україні. У цих умовах посилання на захист громадян/гуманітарну інтервенцію були безпідставними.

8) РФ обрала непослідовну стратегію з приводу нової реальності в Україні. У своїх заявах Росія зазначила, що не пов’язана низкою міжнародних зобов’язань, до прикладу, Будапештським меморандумом про гарантії безпеки Україні. Аргументація Росії була нікчемною, адже, за рішенням Міжнародного Суду ООН у справі Габчиково-Надьмарош 1997 р. було чітко позначено, що революція чи зміна політичного режиму не є підставою зміни міжнародних зобов’язань. До того ж, Росія не розірвала дипломатичні відносини з Україною і не відкликала свого міжнародно-правового визнання України.

Анексію Росією Криму не визнає ані Україна, ані міжнародна спільнота. А від так, Крим офіційно є тимчасово окупованою територією і найефективніша стратегія проти агресії Путіна – це стратегія з «усунення» Путіна.

Остап Мельничук

Share