Тріть, люди, тріть..

Отакої!

На роботі нам заборгували зарплату аж за три місяці. Скажете: буває. Знаю. Знаю, що нас, таких бідолах, багато, але легше від цього чомусь не стає. Сумувала до того благословленного дня, коли з поштової скриньки витягнула білосніжного конверта. Але цього разу не з повідомленням про те, що я знову комусь за щось заборгувала. Навпаки! Різнокольоровий буклет ошелешив несподіваною новиною: за мною зафіксовано виграш – 30 тисяч гривень.

Я не збожеволіла і в очах у мене не троїлося. Саме моє прізвище і точна домашня адреса були надруковані в кількох місцях буклета. Добрі чарівники навіть дату мого народження вказали. Це вражало найбільше. Звідки вони дізналися таємницю, яку кожна зріла жінка береже більше, ніж незаймана дівчина цноту?

Не інакше, як диво, подумала я, а його не треба намагатися зрозуміти, треба прийняти, повірити і тішитися. Я прийняла, повірила і втішилася. Особливо тоді, коли побачила в кутку буклета повідомлення, що крім отих 30 тисяч, які вже практично лежать у моїй кишені (хіба буває така велика?), моє прізвище занесли ще й до списку кандидатів на інші призи (серце, не лусни з радості!) на 5, 3, 2 і 1 тисячу. І все це мені одній? Хіба таке буває?

Буває, терпляче, наче зарюмсану дитину, заспокоювали мене автори буклета. А щоб я не нудьгувала, доки отримаю вже практично мій виграш, навіть іграшку пропонували купити – маленьку фігурку чоловіка – і навчали, як правильно нею бавитись: не випускати з рук і постійно терти їй живота, подумки вимовляючи свої найсокровенніші бажання. І тоді у мене буде все, що захочу. Все, все. Боже, знали б вони, скільки всього я хочу!

Вони знали. Не все, звісно, — на моє і своє щастя, — але багато що вгадали вже з першої спроби. Обіцяли, що вже після кількох інтенсивних сеансів мануального масажу над животом іграшкового чоловіка я отримаю від долі дарунки у вигляді власного шикарного будинка, червоного автомобіля, яхти, путівки на фешенебельний курорт і навіть телевізора.

“Ви хочете цього?” – питали мене. Я хотіла. Всього й одразу. Фантазія-спокусниця миттю перенесла мене у ті щасливі дні, коли я зі своєї хрущовки переселюся у розкішний котедж, залишу його під надійною охороною, сяду за кермо червоного автомобіля і отак, під парусом, з яхтою на буксирі і телевізором на капоті поїду на лазурові береги вигрівати стомлені плечі на гарячому піску і спостерігати, як достигають на пальмах волохаті кокоси.

Стоп! Але ж спершу треба добряче потерти живота тому чоловічкові. Майбутній виграш вже відтягував мені кишені, і я могла дозволити собі розкіш повередувати. Ну не сподобався мені той дід – лисий та огрядний. Напевне, щасливі фігурки вибирали чоловіки, дійшла я логічного висновку. І розізлилася. Завжди ті чоловіки так: для себе, мабуть, набрали довгоногих юнок, а нам, жінкам, підсовують дідів – нате вам, тріть животи і тіштеся!

Після того, як хвиля гендерного гніву відкотилася назад, здоровий глузд повернувся у мою затуманену несподіваним щастям голову. Внутрішній голос вчасно нагадав, що, за іронією долі, чимало молодих і струнких чоловіків самі дивляться, кому б потерти живота, щоб мати те, що буклет мені обіцяє. А те, що він лиш обіцяє, чомусь вже давно мають саме старі і пузаті. Он чого біля них вертиться так багато непристойно юних дівчаток. Вони свої щасливі листи отримали ще, мабуть, у п’ятому класі, а мені мого надіслали аж тепер.

Ну нічого, краще пізно, ніж ніколи. Тим більше, що терти живота, навіть старому дідові, набагато легше, ніж працювати 8 годин на добу 5 днів на тиждень за невеликі гроші, які ще й не платять. Одна біда – дідів безплатно не шлють навіть добрі чарівники. Їх пропонують купити.

З моїх очей хлюпнули сльози, бо коштувала мініатюрна фігурка аж 10 євро. Я розуміла, що така сума за хату, машину, яхту, відпочинок на курорті, безліч грошових призів та ще й телевізор на додачу не те щоб мізерна, а просто таки символічна. Але де ж їх узяти?

Так і не купила собі діда. Шкодую і досі, бо ж щастя було таке близьке й можливе. Хтось інший тепер тре живота іграшці, напинає вітрила моєї яхти і витирає пилюку з мого телевізора у моєму котеджі… Не судилося…

А фірма-чарівниця відтоді методично бомбардує мене листами. Їй важко второпати, чому я відмовилася від діда-мецената і не пристаю на інші, не менш спокусливі пропозиції. Нещодавно нового отримала. Втішили мене новиною – я виграла ще один грошовий приз з чотирма нулями, але цього разу не треба було нічого купувати, щоб його отримати. Я не повірила. Наче справжній Шерлок Холмс, через лупу розглядала усі надіслані мені картки і… ніяких підстав для підозр не бачила: приз мій — зголошуйся і забирай! Увійшовши в азарт і уявивши себе слідчим, навіть зазирнула всередину конверта.

Хто шукає, той знаходить! На зворотному боці конверта, у глибокому підпіллі, у надійній партизанській засідці (щоб прочитати, довелося його розірвати) заховався дрібний текст: приз хоч і стовідсотково мій, але претендувати на нього я зможу лише у тому випадку, якщо виконала всі умови попередніх пропозицій: тобто, купила діда і ще купу всілякої всячини.

Щиросердні мої, і рада б отримати ваші розкішні дарунки, але роботодавець гроші не платить. А безплатного щастя навіть ви не пропонуєте.

Аліса МУДРИЦЬКА.

Share