Чорно–білі фантазії
Євген Баран
Не є таємницею, що ми живемо у чорно–білому вимірі, який заповнений сірими буднями, сірими вчинками, сірими фантазіями. Однак, наші фантазії частіше змінюються, аніж наше життя. Ми фактично ніколи не ділимося нашими мріями. Говоримо про все: про невезіння, про заздрість і ненависть друзів і недругів, смакуємо еротично–порнографічними плітками, обмовляємо жінок і чоловіків, яких спокусили реально чи у своїх фантазіях — щоправда, обмова завжди реальна — говоримо про роботу, про поганих начальників, про їхніх жінок і коханок (за своїх скромно мовчимо), — себто, говоримо про все, що є необов’язковим і дріб’язковим, але, власне, ці необов’язкові чи дріб’язкові факти, плітки і вигадки складають більшу частину нашого свідомого життя.
Чому ми не пускаємо нікого у світ своїх фантазій? Що є крамольного чи виняткового у них? Як це не дивно, — фантазії є такими самі по собі. Це наша сатисфакція нереалізованих вчинків, висловлювань, поведінок. Вони, — наші фантазії — ніколи не бувають сірими. Завжди або білі, або чорні.
Білі фантазії задовольняють наше професійне, побутове, суспільне еgо — ми ліниві, погані працівники, невиразні громадяни (принаймні, так про нас говорять), — фантазії підносять нас на недосяжну висоту, на якій ми реалізовуємо всі свої дитячі уявлення про власний дорослий світ. У цих фантазіях ми себе бачимо великими начальниками, геніальними полководцями, мудрими правителями. Ми вимріюємо собі зовсім інше життя, іншу дружину, дітей. Ми малюємо картини власних велелюдних похоронів, на яких присутні найвищі посадовці держави. Ми вимріюємо власну геройську смерть або ж вічне життя. Ми вимріюємо собі коханок і коханців, яких мали, і ще більше тих, яких ніколи не мали і не будемо мати…
Чорні фантазії малюють жалюгідні картини існування і смерті наших недругів, у думках ми навіть можемо ставити свічки за їхній упокій чи із задоволенням душимо їх власними руками. Ми ґвалтуємо жінок чи чоловіків, яких психологічно не сприймаємо або ж вони не сприймають (ненавидять) нас. Ми уявляємо смерті від голоду наших багатих сусідів чи знайомих і незнайомих — почуття рівності у нас сильно розвинене, ось тільки ніхто не признається, що ж він зробив, аби чутися рівним межи рівних. Ми підставляємо ногу своїм друзям і знайомим — про незнайомих мовчу — які раптом, з доброго дива, стали іншими, аніж ми їх знали. Тоді визріває цілком закономірне обурення: як? Я з ним (нею) разом вчилася (вчився), ходив чи ходила на дискотеку, знімав чи знімала хлопців і дівчат, аж тут, виявляється, він (вона) — інакший (інакша)?! Реакція наша нагадує реакцію шляхтича у Польському сеймі часів короля Владислава ІУ — “Не дозволю!”…
Наші чорні й білі фантазії заволодівають нами незалежно від дня і ночі, хоча, нічні фантазії більш розв’язані, вульгарніші, аморальніші — ми себе бачимо або Володимиром Великим у колі своїх наложниць чи Роксоланою в оточенні євнухів і здорових, м’язистих яничар… Зрештою, ми можемо себе й ніким не уявляти, а просто лежати (сидіти, іти, їхати, летіти, плисти, повзти, шкутильгати etc.), тупо дивлячись перед собою, і ніяк не зможемо зрозуміти, коли ж ми перетворилися на робота. Навіть не на Термінатора, а так, на механічний додаток до життя, яке здебільшого проходить мимо.
І тільки фантазії, наші чорно–білі фантазії ще інколи нагадують, що у цей світ ми були покликані вільними, світлими і щасливими…
Алкос
