Ризикував життям, але продовжував рятувати людей у Маріуполі
Уродженець села Пістиня Олександр Морський присвятив служінню Батьківщині понад 26 років. Після закінчення у 1998 році навчального закладу у Севастополі він став морським прикордонником — служив спочатку в Одесі, а у 2000-му році продовжив службу в Маріуполі. Там зустрів майбутню дружину. Звільнився в запас у званні капітана II рангу в 2019-му році. А 24 лютого минулого року знову одягнув однострій.
«Я ще був удома, коли подзвонила сестра і сказала, що почалося вторгнення. Ми спочатку не повірили, але увімкнули телевізор і побачили, що дійсно так і є. Важко було в це вірити…» — розповідає чоловік.
Відразу поїхав до свого загону морської охорони. Вихід у море уже був заблокований ворожими кораблями.
«Ми зайняли оборону в порту Маріуполя, щоб не дати можливості ворогу туди зайти і висадити десант. Крім того, наш підрозділ брав участь і в обороні міста. Безпосередньо в порту я перебував десь до 17 березня. Потім постала потреба надавати допомогу на інших ділянках, тому з групою побратимів ми вибули на «Азовсталь», де я і залишився. Там потрібна була людина, яка вміла керувати катером, оскільки на той час сухопутного з’єднання вже не було. Необхідна була комунікація з «Азовсталлю», бо там розташовувалася основна база», — пригадує Олександр.
Він перевозив особовий склад зі спорядженням, боєприпаси, поранених побратимів, іноді й цивільних, що не встигли виїхати з міста, яке ворог нещадно зрівнював із землею.
«Нас було дві групи. Працювали 10 днів по 12 годин — із 17-го до 27-го березня. Усе запам’ятати було просто неможливо. Не розпитував, хто і як був поранений, оскільки час був дорогий, треба було рятувати життя людей. Під час чергового рейсу у наш катер влучила ракета. Я отримав поранення, втратив руку і, на жаль, на цьому закінчилася моя місія. Тоді загинули четверо військо-вослужбовців, серед яких — і мій побратим Володимир. З Божою допомогою вдалося врятуватися. Мабуть, шолом і бронежилет також свою роль відіграли», — зазначає Олександр.
Ліву руку, розтрощену до ліктя, ампутували у шпиталі на «Азовсталі». Після виходу звідти потрапив у полон у сумнозвісній колонії в Оленівці.
«Наскільки я зрозумів, її готували до знесення — були демонтовані всі комунікації, вибиті вікна, побиті двері, багато сміття. Як годували? Свині краще їдять. Каша вперемішку з якоюсь рибою старою, квашена капуста, яку важко було назвати такою. З тієї капусти варили так звані щі… Вдавалися до психологічного тиску, намагалися вербувати. Пропонували записати відео із закликом до Збройних сил здаватися в обмін на гарантії, що я залишуся жити в Маріуполі і ніхто мене не чіпатиме. Я сказав, що в їхній країні жити не зможу», — каже Герой.
Періодично з колонії в Оленівці полонених вивозили в інші місця утримання. Менше людей — легше контролювати.
Одного дня зрадник, який перейшов на бік окупантів у 2014-му році і охороняв українських бранців, повідомив, що їх повезуть на обмін.
«Перший раз ми, готові до обміну, просиділи в окремому приміщенні усю ніч, але нас нікуди не повезли. А вдруге нас зібрали вже 29-го червня. Спочатку прибули у Донецьк, а звідти вирушили до Василівки», — згадує офіцер.
Увесь цей час дружина Олександра перебувала у Маріуполі, оскільки змушена була доглядати хвору маму. І усі три місяці — від поранення і до звільнення чоловіка з полону — вона не чула його голосу і не знала його долі…
Наразі Олександр служить на Львівщині. Йому надали нову службову квартиру. А кілька тижнів тому офіцер отримав механічний протез. Олександр вчиться ним керувати, зазначає, що з достатніми навичками можна підіймати і переносити деякі предмети.
«Певний час доведеться використовувати такий, у майбутньому розраховую отримати біонічний. Намагаюся жити повноцінним життям, принципово усе стараюся робити самостійно», — зазначає він.
За свої героїчні дії Олександр був удостоєний ордена «За мужність» III ступеня, який йому вручив виконувач обов’язків міністра внутрішніх справ України Ігор Клименко.
Західне регіональне управління Держприкордонслужби України.
