«Там пан не клав ланцюгом меж, чужий не станув стопою…»

Це слова з вірша «Верховинець» Данила Млаки (Миколи Устияновича), написані в другій половині ХІХ-го століття. Практично відразу після з’яви ця поезія перетворилася на локальний гімн гуцулів, а коли музику до неї склав Микола Лисенко, пісня-гімн перетворилася на знакову в Карпатах, і можна впевнено твердити — вона переживе віки…

Але, поклавши руку на серце, мусимо визнати: слова гуцульського гімну — то ідеалізація, бажання видати уявне за дійсне, адже в епоху написання і самої поезії, і музики до неї територія Карпат з її плаями-полонинами-лісами була ретельно переділена і «розфасована» між власниками якщо не «ланцюгом», то дуже часто колючим дротом. Чужинці хоч і не часто «ступали власними стопами», але ретельно контролювали ситуацію з відстані — або з Відня, або з Будапешта. Та й взагалі — впродовж понад 600 років бездержавності ні гуцули, ні інші етнографічні групи українців повноправними власниками своєї родинної землі не були.

«Земля ти є, і до землі повернеш», — сказав Бог до Адама після гріхопадіння (Буття, 3:19), тож чи не тому історія людства — це, за великим рахунком, безперестанні війни за землю (територію)? Є якась ірраціональність (недоступність розумінню) у поведінці як окремих індивідів, так і держав СТОСОВНО «придбання» теренів котрі, будучи захопленими чи відвойованими (як правило, вживають термін «визволеними») надалі не лише не відіграють якоїсь бодай мінімальної економічної ролі, але й стають «обузою» для «визволителів» через необхідність їх дотаційного грошово-кредитного забезпечення.

Як приклад можна назвати війну між Ефіопією та Сомалі за пустелю Оґаден 1977–78 рр., три війни за Синай між Єгиптом та Ізраїлем 1956, 1967 і 1973 рр. чи інцидент довкола острова Даманський (Чженьбао-дао) на р.Уссурі між СРСР і Китаєм у березні 1969-го, який «коштував», за різними даними, від 126 до 899 загиблих молодих вояків з обох сторін + 140–160 поранених. Повернутий врешті-решт Китаю, у якого той був відібраний ще у ХІХ-му столітті (при царях), він досі викликає ностальгію і плачі в РФ (у цьому можна переконатися, переглянувши в Інтернеті фільм про бої 50-річної давнини) за «втратой исконно русской земли», хоча там була розташована лише… прикордонна застава і, може, кілька грядок цибулі або часнику.

З історії людства відомо, що чимало правителів, помираючи, «забирали» із собою більшість нагромаджених скарбів (за неповними даними лише в Єгипті археологи віднайшли кілька сотень тонн (!) золотих виробів у гробницях фараонів. Можна припускати, що якби була така можливість, то владці «прихопили б на той світ» і землю, але оскільки таке неможливе, землі залишилися на своїх місцях, хоча в Єгипті ІІ-І тисячоліть до н.е. їх вважали особистою власністю живого на той момент фараона. Аналогічним чином землю трактували в усіх без винятку імперіях аж до пізнього середньовіччя, коли царі-королі формально визнали право на володіння нею своїх вельмож, але їх вважали васалами правителів і у випадку непослуху все їхнє майно, включно із землями, передавали «законослухняним».

Парадокс полягав у тому, що земля була і залишається ледь не єдиним джерелом того, про що Іван Франко сказав «хліб та страва — перша справа». Навіть там, де основу раціону населення складає риба (морепродукти), обійтися без хліба неможливо, а виростити його можна лише на землі. Впродовж тисячоліть — з моменту становлення цивілізацій — людство «додумалось» фактично до однієї форми: примусу певної частини людей (рабів, колонів, кріпаків і т.п.) вирощувати харчові продукти на землі без права володіння нею. По-суті такий принцип діяв у Європі аж до середини ХІХ-го століття, коли під тиском «знизу» було скасоване кріпосне право і хлібороби отримали можливість стати власниками більших чи менших земельних наділів. Конкретно в Косівському районі це сталося 1848-го року після революції в Австрії, а о підросійській Україні 1861-го, хоча переділ земель, на яких вирощували хліб і до хліба, був дуже далекий від ідеалу справедливості.

Починаючи з моменту відміни кріпосного права територія Косівщини перебувала послідовно в складі Австро-Угорщини, Польщі та Росії (СРСР; епізоди ЗУНР, румунської і нацистської займанщини були короткотривалими — їх розглядати не будемо). За перших двох держав землеволодіння було на правах приватної власності. 1917-го року в Росії владу захопила партія більшовиків на чолі з В.Ульяновим (більше відомий під псевдонімом «Ленін»), котра йшла до цього під пропагандистським лозунгом «Земля — селянам, фабрики — робітникам», а після встановлення своєї диктатури оголосила заводи та землю «державною власністю», яка на практиці означала повний контроль над сільськогосподарськими угіддями правителями Москви, а якщо конкретно — то аналога «царя-фараона», котрого називали «генеральний секретар ЦК ВКП(б) — з 1952-го — КПРС». В інтервалі 1945–1991 рр. Косівщина «жила» на принципах радянського землеволодіння, і воно в багатьох аспектах (ліси, наприклад) функціонує донині, хоча посади «царя — генерального секретаря» в Україні ніби немає.

За роки незалежності частина громадян України (переважно колишніх колгоспників) скористалася наданим правом отримати так званий «пай» — землі сільськогосподарського призначення у розмірі не більше 2,2 га. Всім їм вручили (після тривалих процедур з БТІ) державні сертифікати на право власності. Формально кожен з володарів такого документа є повноправним власником земельної ділянки, котру може обробляти сам, здати в оренду чи продати — рідко який номер «Гуцульського краю» не містить оголошення на кшталт «продається земельна ділянка в селі Н.».

Але в цілому в Україні донедавна діяв мораторій (заборона) на продаж земель сільськогосподарського призначення — знаменитих чорноземів лісостепової і степової частин, котрі в переважній більшості мають статус «державного» або невизначеного землеволодіння.

На останніх виборах Президента і Верховної ради, як відомо, переконливу перемогу отримали Зе-команда і партія «Слуга народу» (три чверті голосів тих, хто прийшов на виборчі дільниці), котрі проголосили лозунг «змінимо їх всіх разом», успішно втіливши проголошене в життя, хоча на той момент партія не оприлюднила ні свого статуту, ні програми, а лише Ініціатори купівлі-продажу українських земель декларують необхідність запровадження цього турботою про народ, який повинен нарешті відчути себе власником фактично останнього скарбу України — її чорноземів. Виходить, що для повного щастя треба мати можливість продати свою землю.

Лише незрозуміло: добровільно, примусово чи добровільно-примусово? Варіантів може бути багато, всіх не передбачиш, але на прикладах великих підприємств, котрі викупили за безцінь підставними особами й фактичних власників яких не завжди знає навіть Генеральна прокуратура, дає підстави припускати, що після запровадження дозволу на купівлю-продаж земель сільськогосподарського призначення задекларувала власну ідеологію — «лібертаріанство».

Я присягаюся, що 99 зі 100 виборців, котрі віддали свої голоси за партію «Слуга народу», не мають уявлення, що ж воно таке — оте «лібертаріанство», бо й сам не знаю навіть суті терміну. Твердо відомо лише одне: в ЖОДНІЙ країні світу немає при владі партії з такою ідеологією. Отож, Україна в цьому аспекті — беззаперечний лідер і новатор. Щоправда, 10 листопада ц.р. на з’їзді партії «Слуга народу» анонсовано зміну ідеології «на щось середнє між лібералізмом і соціалізмом», а що буде через півроку — можна тільки припускати…

Отримавши переконливу перемогу на виборах, українські «лібертаріанці» найбільш резонансним кроком (окрім, звичайно, розбірок з «папєрєднікамі», що стало нашою стійкою традицією), я вважаю, проголосили курс на зняття мораторію й, відповідно, продаж земель сільськогосподарського призначення. Причому не окремих там ділянок, а — гігантських площ розміром до 200 тисяч гектарів (це ДВІ ТИСЯЧІ квадратних кілометрів або два з гаком Косівських райони).

Законопроект про таке у першому читанні прийняла Верховна Рада. Орієнтовно на 16–20 грудня заплановане друге читання і — немає сумніву — він буде схвалений в цілому, а отже, впроваджений в так званому «турборежимі», — як і всі дотепер інші ухвалені закони та розпорядження. Єдина «заковика» — це те, будуть чи ні продавати українську землю іноземцям? А якщо так, то коли? Кажуть, ніби це положення буде винесене на всенародний референдум. Але, виходячи з одностайності на останніх президентсько-парламентських виборах, такий плебісцит можна й не проводити: результат відомий наперед. Принцип «закон — що дишло, куди повернеш, туди і вийшло» працюватиме на повну потужність і на те немає ради.

Але насторожує планований продаж в «одні руки» величезних площ, — чого немає ніде в сусідніх з Україною державах: там максимальна площа продажу вдесятеро і навіть у сотні (!) разів менша. З великою імовірністю можна сказати, що придбати 200 тисяч га в Україні можуть хіба 3–5 місцевих мільярдери, але навряд чи хтось із них побажає інвестувати кошти в малоприбутковий аграрний бізнес, маючи налагоджені схеми в промисловості, енергетиці і т.п. На підставі цього легко спрогнозувати: затіваючи продаж земель, наші реформатори явно розраховують на приплив коштів з-за кордону, де гроші на цю справу давно чекають слушної нагоди — там вони є. Читачі, думаю, легко здогадаються, які країни найбільше зацікавлені в придбанні українських територій, бо як полюбляють жартівливо говорити в одній з таких країн, «те, що не можна завоювати, можна купити». При цьому друге у підсумку обійдеться набагато дешевше, та ще й без жертв, котрі неминучі в разі війни…

Повернемося, однак, у Карпати. Величезних площ земель сільськогосподарського призначення тут немає, але це зовсім не означає, що зацікавлених придбати те, що є, буде бракувати. За приблизно три покоління «державного» володіння землями, гуцули, які свого часу, як то кажуть, «зубами трималися своїх ґрунтів», у поєднанні з явною неувагою нашої держави до. проблем місцевого скотарства, вівчарства та інших галузей тваринництва (як і рослинництва також) на практиці демонструють відверту нехіть до ведення продуктивного сільськогосподарського виробництва — достатньо поглянути на стан пасовищ, сінокосів і навіть донедавна орних площ, котрі семимильними кроками трансформуються у чагарники і неугіддя. Тож не треба бути провидцем, аби спрогнозувати: вже через кілька років ситуація докорінно зміниться, коли тут з’являться нові володарі — особливо з-за кордону. Вони навчать нас, як писав Тарас Шевченко: «по чому хліб і сіль по чім» і буде та наука гіркою, але на це, як кажуть, «немає ради»!

Я не стану повчати, що і як слід робити в ситуації, котра складається, бо й сам не бачу нормального виходу з обставин,
окрім одного: потрібно нагально повертати людям любов і повагу до рідної землі буквально з пелюшок, а це процес тривалий і навряд чи у нас є на це час — невблаганна історія владно диктує свої принципи й закони, а як писав геніальний Василь Симоненко: «Тільки тим історія належить, хто сьогодні бореться й живе». І вже насамкінець таки варто навести кілька строф цього полтавчанина, зведеного в могилу юним (28 років) у розквіті творчих сил:

Є тисячі доріг, мільйон
вузьких стежинок, Є тисячі ланів,
але один лиш мій. І що мені робить,
коли малий зажинок Судилося почать
на ниві нерясній? Чи викинути серп
і йти байдикувати, Чи долю проклясти
за лютий недорід І до сусіда
пристать наймитувати За пару постолів
і шкварку на обід? Коли б я міг забуть
убоге рідне поле… За шмат ції землі
мені б усе дали. До того ж і земля
ніколи ніг не коле Тим, хто взува
холуйські постоли. Та мушу я іти
на рідне поле босим,
І мучити себе й ледачого серпа,
І падати з утоми на покоси,
І спать, обнявши
власного снопа.
Бо нива — це моя!
Тут я почну зажинок,
Бо кращий урожай
не жде мене ніде,
Бо тисяча доріг, мільйон
вузьких стежинок
Мене на ниву батьківську веде…

Василь Гуменюк,
кандидат біологічних наук.
«Гуцульський край», №50, 13.12.2019 року

Share