Допоможіть АТО, а то…

Мирослав Губчук: «Хтось шукає причин, щоб не піти в АТО, а хтось — можливостей стати на захист Батьківщини».

Мирослав Васильович Губчук (43 роки) народився і проживає у селі Розтоках. Навчався у Коломийському медичному училищі, а після служби в армії працював у сільському ФАПі. Зараз працює фельдшером карети швидкої допомоги в селі Білоберізці Верховинського району. Одружений, виховує двох маленьких дітей — сина Антона (6 років) та дочку Соломію (3 роки). Був активним учасником Помаранчевої революції і Революції Гідності, а згодом, за власним бажанням, пішов служити в ЗСУ — рятував життя нашим героям — військовим.

— Як Ви потрапили на Схід?

— 17 квітня 2014 року я пройшов медкомісію у Косові, 13 серпня виїхав до Львова, де два місяці стажувався і навчався. У кінці жовтня виїхав у напрямку Маріуполя і Волновахи. Згодом був у Донецькій області, в місті Красноармійську, де розташовувався 66-й мобільний госпіталь. Там я працював анестезистом у мобільній групі виїзду за пораненими. Важкопоранених забирали на гвинтокрилах, а легших — ми. Був я і в Авдіївці, Красногорівці та в Дебальцевому. На передовій провів 13 місяців. Зараз демобілізувався і перебуваю у резерві першої черги.

Хочу сказати, що настрій на фронті бойовий, хоча команди наступати наші вояки очікують постійно.

У нас дуже сильні лікарі. Вони часто рятують життя хлопців, яких вважають безнадійними. Особливо хороші спеціалісти — зі Львівського госпіталю і головне, що всі лікарі молоді — 30–35 років. Вони робили там дива — навіть судини з крапельниць. Спочатку рятували людей в Красноармійську, а згодом на гвинтокрилах перевозили їх у Дніпропетровськ.

Хлопці, навіть виїжджали на обмін полоненими. Зараз нам на заміну прийшли побратими з Надвірної і Яремчі.

— Бійці яких підрозділів і з якими пораненнями найчастіше потрапляли у госпіталь?

— Військовослужбовці 93, 95, 80, 28 бригад. Переважно це були осколкові мінно-вибухові поранення, рідше — кульові, від ворожих снайперів. Причина більшості поранень — підриви бійців на розтяжках.

— Чи змінилась за рік ситуація у плані забезпечення ЗСУ?

— Дуже велика різниця. Значно поліпшилося тилове забезпечення і з’явилася військова техніка. Дуже багато допомагають армії волонтери — всі наші реанімобілі, на яких ми їздили, купили і привезли волонтери, бо старі карети швидкої допомоги, які були на передовій, розсипаються через кілька тижнів. Волонтери не можуть нам дати зброю і військову техніку, але держава в цьому плані вже краще працює. Зараз на сході активно роблять укріплення — копають окопи, зміцнюють бетоном та арматурою бліндажі.

— Звідки найбільше надходило допомоги від волонтерів?

— Зі Львова та Тернополя. Багато допомагала «Львівська Волонтерська Сотня». З нами служили хлопці з Тернополя, тому багато допомоги було з Чорткова, Заліщиків — навіть автомобіль нам для роботи пригнали.

— Чому, на Вашу думку, склалася така сумна ситуація із мобілізацією на Косівщині та Гуцульщині?

— Мені не сподобалася інформація про те, що Івано-Франківська область не виконала план з укріплення позицій. Те саме — з мобілізацією. Найбільше вояків на фронті — з Київської і Житомирської областей, багато з Одеської.

Можливо, наші люди занадто добре живуть на тлі всієї України і бояться втратити своє добро? Гуцули менше мотивовані йти в зону АТО, бо живуть біля західного кордону і, напевно, думають, що москаль сюди не дійде. На сході та півдні люди бачать війну на власні очі і готові захищати рідну землю. У нас був чоловік, який займався виробництвом морозива в Дніпропетровську. Він не відкупився, хоч і є багатим. Сказав, що не хоче, щоб росіяни прийшли до нього. І таких бійців на передовій більшість, в тому числі і такі, які мають великі сім’ї — трьох і більше дітей. Хтось шукає причини, щоб не піти в АТО, а хтось — можливості.

— Чи було Вам страшно їхати в зону АТО, знаючи, що рідні маленькі діти можуть залишитися без батька?

— Звісно, що було страшно, але старався не думати, що буде зі мною завтра. На Майдані теж було страшно, але я сів у автомо-біль і туди поїхав. Те саме було із зоною АТО. Перебувати на фронті не страшно, страшно залишатися бездіяльним — стояти на місці. Я не байдужий до суспільно-політичного життя і підтримую кожного, хто готовий працювати задля нашої держави, рідного краю.

Мій брат вирішив взяти участь у місцевих виборах, які відбудуться 25 жовтня, балотуватиметься від політичної партії «Українське об’єднання патріотів — УКРОП». Я підтримую його рішення і його вибір, бо в основі ідеології партії УКРОП лежить патріотизм, свідоме рішення жити і працювати для України, готовність захищати її всіма силами, особиста громадянська відповідальність за сьогоднішній і завтрашній день.

Розмову вів Тарас Пасимок.

«Гуцульський край», №43, 23.10.2015 року