Збережемо пам’ять про фундатора гуцульської школи та гуцульщинознавства

До 85-річчя від дня народження науковця, педагога, громадського діяча Петра Васильовича Лосюка.

Сонячного жовтневого ранку 2018 року Яворівська школа приймала делегатів Всеукраїнської науково-практичної конференції з проблем професійної освіти, до організації і проведення якої я із завідувачкою кафедри професійної освіти та інноваційних технологій ПНУ ім. В. Стефаника Оксаною Джус був причетний. Цей особливий день усім нам надовго запам’ятався. Чудовий виступ фольклорного колективу «Молода Гуцулія», екскурсії шкільними музеями народного мистецтва Гуцульщини та видатної поетеси Лесі Українки, огляд виставки гуцульських ліжників, майстер-класи з художньої різьби по дереву і ліжникарства — усе це не могло не вразити гостей.

Однак найбільше задоволення учасники конференції отримали від спілкування з Петром Лосюком — членом-кореспондентом НАПН України, керівником науково-дослідної лабораторії «Гуцульська етнопедагогіка і гуцульщинознавство». Відомий гуцульський педагог був модератором круглого столу «Розбудова Нової української школи в гірській місцевості Українських Карпат». А розпочав він свій виступ несподівано для всіх… унікальною народною піснею на слова Миколи Устияновича «Верховино, світку ти наш! Гей, як у тебе тут мило!..».

Виконав її бездоганно, потужним мелодійним голосом, зірвавши бурхливі аплодисменти. Учасники заходу змогли переконатися, наскільки енергійною, цілеспрямованою, дотепною і безкомпромісною людиною був Петро Васильович. 50 років він очолював віддалену гуцульську школу (1963–2013), ставши єдиним у нашій державі сільським педагогом-практиком-академіком. З плином часу дедалі більше усвідомлюємо виховну роль його науково-педагогічної спадщини та культурно-освітньої діяльності.

Петро Васильович Лосюк народився 4 березня 1936 року в с. Яворові у небагатій гуцульській родині. Про свій професійний вибір він розповідає у книзі «Гуцульська школа»: «Обираючи фах учителя, я не знав, чи є в мене обдарування і покликання до цієї професії, бо вчителів у нашому роду не було. Але мені не давало спокою запитання: «Чому ніхто з жителів Яворова, крім Окуневських, упродовж ста років (друга половина XIX ст. і перша половина XX ст.) не здобув середньої освіти?»… І я вирішив зробити все можливе і неможливе, щоб якнайбільше наших яворівців І стали освіченими». У 1962 році П. Лосюк закінчив з відзнакою фізико-математичний факультет Станіславського педінституту.

Міг залишитися в обласному центрі, однак молодий учитель поставив перед собою амбітну мету — піднести престиж сільської школи. Він мріяв про те, щоб гуцульські діти мали можливість вільно обирати свій життєвий шлях згідно з покликанням, а не були «заздалегідь приреченими до праці на колгоспній фермі чи в бутині або на сезонних роботах у далеких краях, аж до Сибіру включно».

Ставши у 27-річному віці директором восьмирічної Яворівської школи, яка вже через 4 роки була реорганізована у середню, він відтоді понад півстоліття здійснював свій високий намір. У 1974 році захистив дисертацію на здобуття вченого ступеня кандидата педагогічних наук. Початок 1980-их років пройшов у напруженій щоденній боротьбі за зведення нового приміщення школи. «І ось настало 1 вересня 1982 р. — перший день навчання в храмі науки. Це було свято всіх дітей, учителів, батьків — і один з найщасливіших моментів у моєму житті…

У першу чергу подбали, щоб школа мала своє гуцульське обличчя, бо, як кажуть, і стіни виховують. При вході у вестибюль застосували різьбу по дереву, а на фасаді — мозаїчний рельєф, який оздобив випускник школи В. Корпанюк. Навчальні кабінети, зали, майстерні обладнали за тодішніми найновішими досягненнями педагогічної науки і практики», — згадував П. Лосюк. А нову школу в Яворові її керівник уявляв так: «Передусім це мала би бути школа радості, щоб діти охоче йшли до неї. Навчання в школі стає потребою для учнів тоді, коли, крім самих уроків, які всі не можуть бути захоплюючими, учні матимуть улюблені заняття в позаурочний час».

Здобуття Україною незалежності відкрило широкі можливості для розвитку гуцульської школи і гуцульщинознавства. У 1991 році було створено громадське науково-методичне об’єднання «Гуцульська освітянська рада», яку очолив П. Лосюк. Разом із однодумцями він розробив концепцію діяльності гуцульської школи як регіональної української національної. Базовою ідеєю стало використання етнографічного компонента в сучасній школі. Концепція дістала широку підтримку в освітньому просторі України. її впровадження давало можливість формувати світогляд школярів не на основі абстрактних понять, а на конкретному змісті — матеріалах про історію, географію, природу, господарство, культуру, мистецтво, звичаї та обряди, християнські вірування рідного краю.

Для співпраці з Національною академією педагогічних наук України в 1994 році Косівська районна рада створила науково-дослідну лабораторію «Гуцульська етнопедагогіка і гуцульщинознавство», керівником якої призначили П.Лосюка. Однак творець гуцульської школи чітко усвідомлював, що без навчально-методичного забезпечення вивчення гуцульщинознавства залишалося б тільки продекларованим. Тому разом з І. Пелипейком та В. Курищуком вони заснували «Бібліотеку гуцульської школи», в якій видано понад 40 книжок — посібників, хрестоматій, довідників, 10 номерів журналу «Гуцульська школа». Декілька років тому заснували нову серію — «Бібліотека гірської школи», яка стала логічним продовженням попереднього проекту. Тепер уже можна з впевненістю констатувати, що навчально-методичне забезпечення вивчення гуцульщинознавства не має аналогів в інших регіонах України.

Упродовж 1997–2002 рр. на базі Яворівської школи під керівництвом П. Лосюка реалізовано науково-педагогічний проект «Школа здібностей». Його актуальність була викликана самим життям: в умовах сільської школи, розташованої в гірській місцевості, необхідністю стало забезпечення кожному учневі рівного доступу до якісної освіти з урахуванням індивідуальних здібностей і нахилів. З цією метою створили Яворівський навчально-виховний комплекс. На відміну від концепцій багатьох шкіл, у яких трудове навчання і предмети естетичного циклу відступають на другий план та є другорядними навчальними дисциплінами, у концепції «Школи здібностей» естетично-трудове навчання посідає перше місце.

Хлопчики з захопленням займалися столярною справою, бондарством, різьбленням по дереву, випалюванням, а дівчатка — вишивкою та виготовленням барвистих ліжників. Багато уваги приділяли формуванню умінь грати на музичних інструментах, засвоєнню гуцульських пісень, танців, народних обрядів. Таким чином, особливістю етнопедагогіки П. Лосюка є поєднання мистецтва і праці в школі.

Цікаво, що задовго до проголошення на державному рівні переходу до профільного навчання, П. Лосюк виступив з ініціативою створення такої моделі однокомплектної сільської школи, у якій органічно будуть поєднуватися профільне навчання і професійна підготовка. Необхідно було по-новому готувати до життя сільську молодь у ринкових умовах, враховуючи інтелектуальні запити старшокласників та соціальні умови сучасного села. Ідея видалася перспективною Інституту педагогіки НАПН України, який запропонував провести відповідний експеримент на базі Яворівської школи у 2010–2014 рр. Науковим керівником цього творчого проекту знову став Петро Лосюк. Про свою «Школу під смереками» Петро Васильович з гордістю стверджував: «Яворів — ще не Гарвард, але вже не провінція».

Петро Васильович Лосюк написав понад 70 наукових праць, зокрема «Гуцульська школа», «Творчість юних», «Школа здібностей», «Моя Гуцульщина», «Гуцульщинознавство в українській національній школі», «Люблю тебе, Гуцульщино!», «На вістрі часу», «Косівщина. Освіта» та інші. Провідною ідеєю його діяльності в останнє десятиріччя стала теза «Врятуємо гірську школу — врятуємо Карпати». Він працював над розробкою регіонального пілотного проекту «Розбудова Нової української школи в гірській місцевості Українських Карпат».

З щирою і глибокою любов’ю говорив П. Лосюк про своїх земляків — гуцулів: «Мешканці гір зживаються з дитинства з прекрасною, але дикою природою — з нестримністю шалених рік і повеней, вітрів-буревіїв, страшних блискавиць і громів. А це відгукується в їхніх душах. Верховинці вибухають також блискавицями і громами. Вони люди не прості, хоча безтями люблять свій край, облагороджують його. Чудова гуцульська природа разом з тим і грізна — з нею треба боротися. З тієї боротьби виходить людина, чиста серцем, міцна духом, шляхетна вчинками».

Досвід ученого і педагога П. Лосюка зацікавив і викликав схвальну оцінку освітянської громадськості України. У 1994 р. він обраний членом-кореспондентом НАПН України, у 2005 р. став лауреатом Всеукраїнської премії ім. В. Вернадського, у 2008 р. Указом Президента України йому присвоєно почесне звання «Народний учитель України». У 2016 р. П. Лосюку присвоєно звання «Почесний професор Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника».

«Головне в житті — не розминутися з людьми, які призначені тобі долею», —підкреслював Петро Васильович. І доля щедро нагородила його однодумцями, серед яких Ігор Пелипейко, Роман Скульський, Мирослав Стельмахович, Василь Хрущ, Ольга Сухомлинська, Ярослав Матійчак, Василь Курищук, Никанор Крет, Аделя Григорук, Володимир Козьменчук, Іван Зеленчук, Оксана Лесевич, Василина Сеняк, Оксана Ткачук, Вікторія Лосюк, колеги-педагоги Яворівської школи.

Мені, як аспіранту університету, пощастило декілька разів відвідати і працювати у науковій лабораторії з гуцульщинознавства в Яворові, тісно спілкуючись з її фундатором Петром Лосюком, директоркою Яворівського ліцею Вікторією Лосюк, вчителями, а також методисткою Косівського районного методичного кабінету відділу освіти Оксаною Ткачук, завідувачкою музею Ігоря Пелипейка у Косівському ліцеї Василиною Сеняк. Це були цікаві і змістовні зустрічі з ентузіастами гуцульської школи, де обговорювали проблеми і перспективи впровадження регіонального етнографічного компоненту в освітній процес.

Відзначаючи 85-ту річницю від дня народження видатного педагога Петра Лосюка, хотілося б висловити пропозицію спільними зусиллями освітянської громадськості Прикарпаття створити у Яворівському ліцеї педагогічний музей Петра Лосюка. Він міг би стати освітньо-культурним центром з популяризації ідей гуцульщинознавства — наукового напрямку, який започаткував гуцульський освітянський корифей Петро Васильович Лосюк. Закономірним було б порушити питання і про присвоєння його імені Яворівському ліцею Косівської ОТГ — закладу, якому він віддав усе своє свідоме життя.

Тарас Паска,
аспірант кафедри педагогіки та освітнього менеджменту ім. Б. Ступарика, фахівець навчально-методичного відділу Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника.

«Гуцульський край», №12, 19.03.2021 року