Чи не досить наступати на одні і ті ж граблі?

Хто і як не оцінював би події, що відбуваються навколо нас, змушений був би констатувати дві речі: перше — ці події є реальністю, і друге — ця реальність є передвісником змін. Що принесуть нам ці зміни? Як вони відбудуться? І найцікавіше — а чию волю ці зміни будуть відображати? Яку роль відведено нам?

Якщо хтось готовий разом зі мною пошукати відповідь на ці питання, прошу читати далі, якщо ж ні — то нехай у вашому спокійному житті і надалі нічого не змінюється, Оскільки формат районної газети не передбачає місця на розлогі філософські сентенції та детальні аналізи, то доведеться застосувати дещо декларативне викладення своєї позиції, що, втім, буде тільки на користь.

Для початку пропоную дати шановним читачам відповідь на таке питання: чи відповідає фактичний стан справ в країні діючій Конституції? Уточню: чи маємо ми, як громадяни України, фактично безкоштовні освіту і медицину, гарантоване право на працю? Якщо хтось спересердя спробує звинуватити мене в тому, що я ставлю риторичні питання, на котрі відповідь знає кожен свідомий громадянин, то не поспішайте, бо далі треба дати відповідь на питання, де вже не все так очевидно: а чи існують у нас громади? Практично всі впевнено відповідають, що так, — існують. Які можуть бути сумніви, адже кожен з нас є членом якоїсь громади. Але можу вас «втішити» —  громади в Україні існують приблизно так само, як безкоштовні медицина, освіта і т.д., тобто, тільки в тексті Конституції.

Щоправда, з 2007 року громади почали існувати в текстах статутів громад міст України. І Косів тут не виняток — громада нашого міста, виявляється, має свій Статут, затверджений на урочистій сесії Косівської міської ради 9 червня 2006 року. Але, от халепа — а хто, власне, приймав цей Статут, коли відбулись установчі збори, на котрих мали б бути присутні більше половини всіх членів громади? А ніколи… Цей Статут був зареєстрований без прийняття його установчими зборами самої громади міста, котра про нього до сьогодні «ні сном, ні духом»…

Як бачите, фальсифікувати можна не тільки вибори, — а навіть громаду. Але для чого? Та дуже просто — діючи від імені громади, система рад, котра виникла ще за Союзу, дуже успішно користується всіма ресурсами громад, і цілого народу на свою власну користь. Вона, ця влада рад, нікуди не зникла, а спритно замаскувалась під нібито демократію і дуже успішно створює у народу ілюзію того, що він, цей народ, — єдине джерело влади.

Насправді ж, реальна влада в країні належить системі рад, котра замість померлих комуністичних божків створила дуже навіть живеньких божків-олігархів. І ці «небожителі», як і попередні, абсолютно не чують голосу самого народу, котрий, здається, «джерело влади». В моїй пам’яті закарбувався образ Сергія Нігояна — Героя Майдану, котрий тримає плакат з написом: «Голосом народу говорить Бог». Дуже символічний образ. І дуже правильний.

В тій системі влади, котра дозволить вижити нам як народу, як новій нації, не повинно бути жодних «божків». їхнє місце має зайняти сам народ.

До чого тут громада? Та дуже просто — громада є тим фрагментом на строкатій карті України, з сукупності котрих і складається власне сам народ. Народ не повинен існувати інакше, як через громади, котрі повинні стати фактичним власником землі та всіх ресурсів, що знаходяться в межах їхніх адміністративних територій.

Якщо хтось думає, що громада — це ще один орган управління, то він глибоко помиляється. Громада —  це власник. Це той власник, котрому повинно належати виключне право на заснування та, відповідно, — контроль всіх органів місцевого самоврядування. Громада — це люстраційний та антикорупційний комітет «в одній упаковці», це той власник, котрий розпоряджається всім належним йому майном безпосередньо — саме так, як записано в статті 143 Конституції. За умови, звичайно, що ця громада утвориться. Утвориться як юридична особа, котра набуде права діяти від свого імені.
Чи існування громад, як юридичних осіб, заперечує існування рад депутатів? Зовсім ні. Громада — це власник, а ради — це органи управління, котрі діють від імені та на користь власника.Як це буде функціонувати? Наскільки це може бути ефективно? Подумайте самі: заберіть від міських та сільських рад можливість самочинно та без затвердження громадою розпоряджатися землею та комунальним майном, і ви побачите, як поменшає кількість охочих стати депутатами рад. Якщо ради перестануть бути «теплим місцем», то балотуватись до них будуть тільки ті, хто хоче насправді щось зробити для людей, а не тільки для себе.

Що дасть утворення громад, як власників, як суб’єктів цивільно-правових відносин для інвестування? Перш за все, — це поява в переговорах з інвестором фактичного власника, котрий від свого імені може надати гарантії хоч на сто років, котрий може виступити як рівноцінний партнер при реалізації інвестиційних проектів, на відміну від тимчасових управлінців, котрими, по суті, є голови сільських або міських рад.

Громада — це практично єдиний легітимний спосіб здійснення безпосереднього народовладдя. Інший такий спосіб — це республіканський референдум. Тому практичної альтернативи утворенню територіальних громад просто немає.

Мені доводилось чути і таку тезу, що навряд чи варто допускати всіх людей до процесу прийняття рішень, до управління своєю країною. Прихильники такої точки зору переконані, що сам народ ще не дозрів до того, щоб управляти сам собою, що він в масі своїй занадто «темний» та недосконалий, а управляти таким народом повинні тільки достойні та кваліфіковані люди, себто, — ті самі депутати.

Не можу нічого заперечити проти того, що управляти повинні достойні люди. Але давайте подумаємо логічно: якщо визнати, що кожен з нас недосконалий, то виби^ рати все одно доводиться кращих серед недосконалих. І цим кращим ми даємо можливість управляти собою, при цьому, не утворивши реального механізму контролю, адже коли не існує громади, як власника, то депутати звітуються перед  нами,  як перед виборцями, але не як перед впасниками. І пам’ятайте, що вони, хоч і кращі (теоретично, звичайно!), але також недосконалі (а це вже дійсно так!). Тому така система управління просто провокує будь-кого з депутатів до того, щоб зробити щось корисне для себе та своїх друзів, близьких. Про суспільні інтереси згадують традиційно тільки перед черговими виборами. Для чого спокушати цих людей можливістю збагачуватись за суспіпьний кошт, а потім нарікати, що знову не тих вибрали?

Може, вже досить наступати на одні й ті ж грабпі?

Невже ми настіпьки гірші за ті народи Європи, котрі давно та успішно використовують переваги прямої демократії, що реапізовується через інститут територіальних громад? Беручи на озброєння західні технології, як сучасніші та досконаліші, ми повинні бути послідовними та визнати той факт, що для того, аби наша країна стала конкурентною, вона повинна і управлятись за західним зразком. Український народ завжди був частиною європейської спіпьноти і зараз саме час зробити рішучі кроки, щоб повернутись до неї. Напевно, досить вже комуністичних та посткомуністичний експериментів над нашим народом.

Час, нарешті, зрозуміти, що без участі самого народу в управлінні своєю державою нею будуть керувати інші. Старе більшовицьке гасло «Всю владу — радам!» давно вже треба змінити на «Всю владу — народу!».

А девіз «Ніхто, крім нас» стосується не тільки наших хлопців, котрі воюють зараз на сході за нашу з вами країну, — він стосується кожного з нас. Ми всі зараз на війні — війні за владу, за ресурси, за майбутнє. На війні, де наша байдужість — це сила нашого ворога. На війні, де хтось один має померти — або влада рад, або влада народу.

Хай живе народ!

Олександр Вуйцік.

«Гуцульський край», №28, 11.07.2014 року