Коли є бажання допомагати війську

8 Листопада, 2023 · Люди, Організації, Села

З перших днів повномасштабної війни космацькі волонтери постійно плетуть маскувальні сітки для фронту. Організував цю роботу місцевий парох, отець Ігор Андрійчук.

День 24 лютого 2022 року став новітньою трагічною датою в історії багатостраждальної України. Восьмилітня локальна війна на сході вийшла з берегів і хлинула або просочилася у дім кожного українця.

Не зважали на втому, всі хотіли допомогти воїнам на передовій. «Десь через три дні після повномасштабного вторгнення я звернув увагу на дезорієнтацію людей, — пригадує настоятель Космацької церкви Пресвятої Трійці (УГКЦ), отець Ігор Андрійчук. — Це було помітно навіть на службі. Парафіяни були неуважними, весь час зазирали у смартфони. Я зрозумів, що в скорому часі так можна зійти з розуму».

У отця Ігоря, як і у кожного з нас, у той час було велике бажання щось робити, чимось допомагати — країні, війську, цивільним у зоні бойових дій. «Наша парафія — невеличка, і ми не могли братися за дорогі проекти (купувати автомобілі, тепловізори…), хоча кожен з нас долучається до збору коштів у громаді на ці потреби, — каже парох. — Ми вирішили плести маскувальні сітки. Вони були дуже потрібні на фронті, а Космач здавна славиться рукодільницями».

Волонтери почали виготовляти основу (міцна сітка, у яку вплітають клаптики тканини), тоді її найбільше бракувало. Снували методом макраме зі шнура, яким сплітають ялинки. Згодом освоїли човниковий спосіб, це пришвидшило роботу.

«Ми виготовляли сітки у священничій резиденції, де я живу з сім’єю, — згадує космацький парох. — Я це назвав антистресовим плетінням. Під час роботи ми не стежили за новинами. Хотілося відволікти людей від тривожних думок».

У перші місяці великої війни тут щодня збиралися по 20 і більше космачанок. Сплетену основу передавали всім, хто просив: волонтерам у Косові, Рожнові, Івано-Франківську. Згодом потреба в основі зменшилася, зате маскувальних сіток фронт просив багато, різних і постійно. Космацькі волонтери почали їх виготовляти.

«Перша сітка, яку ми зробили, то був справжній килим — і за вагою, і за малюнком, — сміється священнослужитель. — Я на той час уже багато дізнався з Інтернету, якими вони мають бути, але поїхав у справах на два дні. Саме тоді гуцульська творча натура взяла гору, і наші дівчата (так я їх називаю) повиплітали ромбики, квадратики, кружечки — воно було таке гарне, але цілком не маскувальне. Коли вони надіслали мені фото першої сітки, я жахнувся, шкода було потраченої роботи. Той «килим» ми перефарбовували, як могли, але врешті віддали у Косів — тероборонівцям; вони якраз проходили вишкіл, і на наших спокійних теренах вона їм знадобилася».

Але після цього отцеві Ігорю, за його словами, довелося ретельніше і щодня контролювати роботу волонтерів: чи все вони правильно роблять. Згадує, що в перші місяці було дуже багато ентузіазму, мотивації. До них почали приєднуватися сім’ї загиблих героїв-космачан. У багатьох волонтерок також хтось воює: рідні, друзі, сусіди… Часто плели до пізньої ночі. Люди не зважали на втому, всі хотіли допомогти воїнам на передовій.

Відтоді космацький парох став фахівцем з маскувальних сіток: вишукує інформацію в Інтернеті, багато корисного дізнався зі спеціальних груп сіткарів — прикарпатської і всеукраїнських, де люди діляться порадами, корисними лайфхаками (власними придумками).

«Наш досвід також став для багатьох цінним, — розповідає священник. — Ми придумали, що потрібного забарвлення сіток можна досягати дов’язуванням кольорових бантиків до однотонного плетіння: наприклад, восени в оливкову сітку додаємо бежеві і коричневі клаптики».

Спершу виготовляли сітки з габардину. Згодом перейшли на спанбонд, флізеліи (він легший, не горить, а плавиться, не вбирає вологу, не вигорає на сонці). Працювали і з перфорованою тканиною.

«Недавно я позичив у військового прилад нічного бачення, — розповідає отець Ігор. — Розглядав різні тканини, які використовуємо, бо не кожна однаково виглядає у тепловізор уночі. Наприклад, деякі влітку накопичують денне тепло і виділяють його ще дві години після заходу сонця. Багатьом військовим формуванням’ підходять сітки зі спанбонду, бо він не горить, а плавиться. А от артилеристи від нього відмовляються саме через ці властивості — гармати нагріваються, сітка плавиться і швидко стає непридатною».

Нещодавно космачани налагодили випуск кікімор — спеціальних маскувальних коконів для снайперів і розвідників. З часом отець Ігор почав отримувати звіти з фронту (фотографії замаскованої їхніми виробами військової техніки). Такий зворотній зв’язок неабияк підбадьорив космацьких волонтерів.

Вони плетуть сітки ось уже два роки, практично безперервно. З’явилися нові локації. Спершу встановили верстат у Космацькому будинку культури. Минулої зими, коли похолоднішало (клуб не опалюється), сіткарі перейшли у фойє сільської ради, там є одна батарея, хоча це було дуже незручно — біля самісіньких дверей, завжди людно і гамірно…

Багато волонтерок долали великі відстані, прямуючи до священничої резиденції чи сільського Будинку культури. Космач — найбільше село в Україні, між присілками — великі відстані.

«Ганна Пожоджук живе на присілку Погір, на межі з Рушором, — розповідає парох. — Це одна з найвіддаленіших частин села. Ганнуся ходила плести сітки практично кожного дня — це майже годину в один бік. Кажу їй: Ганнусю, дві години на дорогу — це не діло. Може, в когось по сусідству є велика хата, поставили би там верстат».

Ганна Пожоджук прислухалася і встановила дерев’яну раму на 3,5 метра у… своїй хаті, на другому поверсі. Спершу плела сама, згодом приєдналися сусіди.

Повідомляє отець Ігор. — Шестиметрову раму розмістили у помешканні нашої волонтерки Параски Максимчук. На той час вона вже знала, що її чоловік загинув, хоча офіційно був серед безвісти зниклих. Жінка не знаходила собі місця від горя і невизначеності, сама запропонувала привезти верстат до неї додому. Довкола Параски сформувалася велика волонтерська спільнота. Минулої зими ми мали п’ять локацій: сільрада, клуб, помешкання Параски Максимчук і Ганни Пожоджук, школа у Завоєлах. Навесні долучилися Космацький ліцей, потім — Космач-Ведмежівська і Космач-Ставницька гімназії».

Дуже допомагає волонтерам Галина Бербеничук, її чоловік воює на фронті. Молода жінка має електричні ножиці, запропонувала різати ними тканину на смужки, сама це робить, що значно полегшило і пришвидшило плетіння маскувальних сіток.

На той час космацькі волонтери спробували 20 різних узорів, вибрали з них більш-менш універсальні і дієві, які можуть плести і школярі, і дорослі.

«Одного разу нашій Ганнусі Пожоджук, як Менделєєву, приснився узор. Ми з нею — обоє вар’ятів, — сміється отець Ігор. — Минулої зими мені теж таке приснилося. Я працюю художнім керівником у Будинку культури, маю від нього ключі, тож таки тієї ночі пішов до верстата спробувати відтворити узор, щоб до ранку не забути».

А Ганні Пожоджук наснився безконечник. Вона бачила щось схоже в Інтернеті, але вдосконалила схему. «Я вважаю, що це наш місцевий винахід, — переконаний священнослужитель. — Дівчата на Погорі плетуть цим безконечником. Виходить досить швидко, з відстані виглядає хаотично, і це важливо, бо в маскувальних сітках не має бути геометрії, інакше їх помітять з дрона».

Космацький священник скористався дієвістю соціальних мереж. На своїй парафіяльній сторінці у Фейсбуку, у популярній групі «Місто Косів», яку створив журналіст Тарас Пасимок, розповідає про роботу дівчат-сіткарок, проводить збір коштів на придбання тканини та інші волонтерські потреби, публікує фотозвіти з фронту.

У червні цього року в Космач завітали працівники Косівського центру зайнятості, зустрілися з підприємцями громади. Зокрема, вели мову і про суспільно-корисні роботи, які оплачує державний бюджет. Коли отець Ігор почув, що серед таких видів робіт є і плетіння маскувальних сіток, відразу ж зацікавився і засипав гостей безліччю конкретних питань. (Докладніше про цей вид робіт читайте у дописі «Користь для ЗСУ і людей» на 3-й сторінці).

Отець Ігор доклав весь свій авторитет, щоб цю роботу отримали саме ті жінки, які плели сітки півтора року — постійно, не вимагаючи за це жодної винагороди. Каже, що багато волонтерок вагалися, чи варто це робити за фоші, що це якось неправильно, що цю роботу люди мали би виконувати свідомо і безкоштовно.

Деякі жінки віддають отриману від біржі зарплату на матеріали для виготовлення сіток. А деякі — зраділи нагоді заробити копійчину для сім’ї і страховий стаж — для себе, що важливо для людей з сіл (особливо — передпенсійного віку), де складно знайти роботу. До виконання оплачуваного плетіння маскувальних сіток долучилися і кілька внутрішньо переміщених осіб.

«Велике щастя, що є люди ідейні, вони стають закваскою, — розмірковує священнослужитель. — Але я би не став применшувати внесок жінок, які плетуть сітки за гроші. Минулого року нас дехто з іронією питав: «Скільки вам за це платять?». Ми їм у очі сміялися, бо нічого за це не отримували, ніхто навіть думки такої не мав. Зараз свою мінімальну зарплату наші дівчата відпрацьовують сповна, я би навіть сказав — на 150 відсотків».

Отець Ігор побоюється, що після працевлаштування волонтерок земляки перестануть донатити на матеріали для виготовлення сіток. А вони дуже потрібні. З бюджету за цю роботу оплачують лише мінімальну заробітну плату. Кошти на придбання та доставку основи й тканини, перевезення готових сіток треба шукати самим. «Ми щомісяця закуповуємо матеріалів приблизно на 40 тисяч грвень», — каже лідер космацької волонтерської спільноти.

За опалення та освітлення приміщення у приватних помешканнях, де плетуть сітки, їхні господарі також платять з власної кишені, жодних компенсацій за це не отримують.

Тим часом космацький парох продовжує активну волонтерську діяльність, але зараз зосереджується більше на організаційній і менеджерській роботі. Нині у Космачі діють сім центрів плетіння маскувальних сіток, тож мусить порахувати, скільки кому потрібно основи і тканини; знати, хто в якому темпі плете. Каже, що виховує лідерок у кожній локації, щоб вони могли взяти на себе частину його організаційних і контролюючих обов’язків.

Найстаршій волонтерці виповнилося 82 роки. її звати Марія Луцяк, живе у Завоєлах. Наймолодшого важко назвати. Плетуть сітки учні Ведмежівської, Завоєлівської і Ставницької гімназій Космацької громади. «Хіба що дитсадівська малеча до цієї роботи не залучалася, — каже отець Ігор. — Ця історія починалася з великого бажання допомогти і бути корисним. Тепер — це вже наш стиль життя, це вже однозначно більше, ніж волонтерство».

Попит на маскувальні сітки дуже великий. Якщо раніше космацькі волонтери мали по кілька готових сіток у запасі, то сьогодні на них сформувалася черга. Вплинув на це і розголос про їхню діяльність у соціальних мережах і засобах масової інформації. Про них дізналися, до них звертаються.

«Всю минулу зиму ми плели білі сітки, використовуючи залишки тканини, на якій вишивають сорочки. Вона досить важка, порізана на смужки різної ширини. Ми “полювали” на такі відрізки, просили вишивальниць не викидати і не спалювати їх, приносити нам. Люди почули, привозили, бувало, що давали цілком добротні відрізи», — згадує парох.

Швидкість плетіння сіток залежить від багатьох факторів: матеріалу, способу плетіння і узору, від кількості людей, від розміру верстата (щоб виготовити велику сітку на малій рамі, треба кілька разів сітку перечіплювати, це фізично важко і сповільнює процес). А от до 8-метрового верстата в Будинку культури може одночасно приступитися більша кількість робітниць, тут плетуть швидше.

Одного разу волонтери з Івано-Франківська попросили космацьких колег допомогти, бо самі не встигали. Військові просили дві сітки 10 на 17 метрів, як то кажуть, «на вчора». «Я привіз до Параски Максимчук тканину й основу, — згадує священник. — Через три з половиною дні вона подзвонила і сказала, що сітка готова. Мені мову відібрало. Це було нереально. Але наші дівчата змогли. Плели майже цілодобово, до другої години ночі».

Зараз військові просять сіток осінніх барв і великих розмірів. «Захід почав передавати велику зброю», — припускає отець Ігор. Але найбільш затребуваний розмір — 6 на 10 метрів.

З початку повномасштабної війни космацькі волонтери виготовили 260 маскувальних сіток, які врятували не одне життя і чимало бойової техніки. Це заслуга багатьох людей — пароха, який організував цю роботу і не припиняє нею займатися; жінок, які плетуть сітки, не покладаючи рук; благодійників, які дають гроші на потрібні матеріали; водіїв, зокрема — автобусів, які безкоштовно доставляють сітки.

«Я — щаслива людина, бо довкола нашої праці формується коло однодумців. За цей період ми стали однією великою сім’єю. Я — духовна особа, а жінки, які плетуть сітки, то взагалі — секта, — усміхається отець Ігор. — Кожен з нас радіє, що може бути корисний. Коли я чую, що багато волонтерських осередків і локацій, де плели сітки, закриваються, я дуже дякую Богу, що нам вдається продовжувати цю роботу, ми не збавляємо ( темпів. Навпаки, збільшується кількість людей, котрі плетуть сітки, які систематично дають гроші на цю важливу справу. Для нас і них це стало не обов’язком, а потребою. Радію, що разом нам вдається більше допомагати нашій арми — це колосальне задоволення».

Аліса Мудрицька.

Якщо ви захочете підтримати діяльність цієї групи космацьких волонтерів, кошти можете переказувати на рахунки: