Василь Петричук — механік і годинникар з Аргентини

Нещодавно у редакцію «Гуцульського краю» завітав цікавий гість — колишній юний і (пізніше) позаштатний кореспондент косівської районної газети Василь Петричук. Уродженець Малого Рожина та житель Косова, він уже кілька десятиліть є громадянином Аргентини. На наше прохання, розповів про себе. Ось його історія-доля.

Василь народився 24 серпня 1951 року в селі Малому Рожині, вчився у Бабинській восьмирічці та Кутській середній школі.

Мріяв бути журналістом, зі шкільних років писав вірші та замітки; їх друкували у районній газеті. Чоловік з теплом і повагою згадує тодішнього редактора районки Олександра Бартоша. Колишній фронтовик, людина зрілого віку, Олександр Петрович знаходив час для спілкування зі школярем і редагування його дописів, був добрим наставником, казав хлопчині з гірського села: «Я бачу в тобі потенціал». Таке не забувають.

Але з професійною журналістикою у Василя не склалося, хоча він ще деякий час писав краєзнавчі замітки: для газет, для радіопередачі «Веселі пригоди на лоні природи».

Відслужив в армії. Закінчив Вінницьку республіканську школу — навчальний загін з підготовки молодшого та середнього начальницького складу професійної пожежної охорони. Сім років працював начальником караулу в Косові. І нині пам’ятає дві складні пожежі: як гасили склад на лісокомбінаті в Кутах, як згоріла стайня з худобою, теж у Кутах, пам’ятає, що було це «на горі, остання хата перед Тюдовом».

Трафік роботи у пожежному караулі (добу працюєш, три відпочиваєш) вивільняв багато часу. Василь байдикувати не вміє, тож почав ремонтувати легкові автомобілі. Нелегальним бізнесом зацікавилися контролюючі служби і наказали вибирати: або пожежна служба, або майстерня. Звільнився з роботи — механізми його завжди цікавили, а платили за ремонт більше, ніж за гасіння пожеж.

Коли під час Горбачовської перебудови дозволили започатковувати приватний бізнес, Василь Петричук відкрив у Косові кооператив «Плай». Займався усім потроху. Створив службу знайомств — тоді це було цікаво і модно, завдяки їй четверо пар одружилися. Відкрив кафе над рікою у центрі міста. Придбав у Івано-Франківську п’ять списаних автомобілів швидкої допомоги, переобладнав їх у пасажирські, відправив на маршрути, де було незадовільне сполучення. Купив два вантажних автомобілі, займався перевезеннями — по Україні і в районі.

Налагодив збір і вивезення сміття на Панській долині в райцентрі. Мріяв встановити оглядове колесо на Міській горі у Косові.

Але бізнес новоспеченого підприємця щоразу частіше натикався на облогу дозвільних і контролюючих служб. Продав кооператив і повернувся до ремонту автомобілів. Аж тут рекетири підтягнулися. «Дуже мене присіли, я їм, пацанчукам, задурно ремонтував машини», — згадує Василь. Набутий негативний досвід, помножений на тяжку економічну ситуацію в країні, змусив Василя Петричука шукати кращого життя за межами Батьківщини.

Міг оселитися у Польщі, мав багато замовлень на ремонт автомобілів, добре знав мову. Вибрав Аргентину. Там якраз потрібні були фахівці різних прикладних професій.

Потрапив у велику фірму, яка шукала майстрів з ремонту дорожніх механізмів. І хоча до цього чоловік лагодив лише легковики, нової роботи не злякався: «Думаю, піду подивлюся, що воно таке. Мені сподобалося — усе велике, громіздке».

Швидко вивчив іспанську, вів нею документацію. Працьовитому українцеві підвищили зарплату, відтак поставили керувати іншими майстрами-техніками. Відремонтовані ним механізми власники з вигодою здавали в оренду іншим фірмам.

Будували дороги по всій Аргентині. Василь став авторитетним фахівцем з питань діяльності асфальтних заводів. Працював і на нафтових вишках — очищав нафту від домішок.

Каже, що йому дотепер дзвонять і пропонують роботу за цими спеціальностями.

У період економічної кризи в Аргентині Василь Петричук знайшов заняття в Екваторіальній Гвінеї, що на Африканському континенті. Спочатку переганяв туди з Іспанії легковики на продаж, частину автомобілів віддав в оренду таксистам, мав з цього додатковий дохід. Відтак з компаньйоном купили обладнання для буріння свердловин, пройшов спеціальні курси і деякий час добував воду для африканців — дуже вигідний вид діяльності.

Але співвласник цей бізнес продав. Тоді Василь Петричук зайнявся тим, що, як і журналістика, приваблює його з дитинства. Він — визнаний спеціаліст з ремонту старовинних механічних годинників, сам їх колекціонує.

«Це була моя перша професія, пояснює Василь. — Я змалку цікавився годинниками, хоча ніколи не був годинникарем. До всього доходив самотужки, але й у майстрів учився. Багато секретів мені пояснив Василь Воротняк, він працював на автобусній станції. Дещо дізнався від Павла Чекурака та Володі Яким’юка. В Аргентині почав ремонтувати годинники. Створив в Інтернеті мережу їх купівлі-продажу. Скуповую колекційні і старовинні зіпсовані (на запчастини)».

Найстаріший експонат придбав минулого року, каже: «десь 1700-х років, англійського виробництва, його ключиком заводять, а ключик висить окремо на ланцюжку».

Вдома в Буенос-Айресі зберігає колекцію, що налічує майже тисячу старовинних годинників.

Найстаріший дзигарок — справжнє диво старовинної техніки, який Василеві довірили ремонтувати, з’явився на світ у 17-му столітті.

Петричуки мають власний будинок у Буенос-Айресі. Життя в Аргентині Василеві подобається, каже: «Люди довкола доброзичливі, усе дешеве, клімат — прекрасний».

Та не лише в Україні є проблеми. У 2001–2002 роках Аргентина пережила потужну кризу, наслідком якої став дефолт. Зараз, розповідає Василь, до влади в країні прийшли популісти, ще й лівого спрямування (симпатики комунізму та соціалізму).

2017 року Василь Петричук з дружиною вирішили перебиратися у Європу, вже тривалий період живуть то в Мадриді, то в Буенос-Айресі. Планують купити житло в іспанській столиці. Там теж чудовий клімат і звідти ближче до України. Придбали старий будинок у Косові, роблять у ньому ремонт, але переїжджати сюди назовсім не планують.

Ярина, наймолодша донька Василя (чоловік має ще трьох дітей від першого шлюбу), закінчила університет у Сіднеї, фінансистка за фахом, громадянка Австралії. Працює в ООН, у Міжнародному банку розвитку, курує Папуа-Нова Гвінея (Океанія).

Донька постійно кличе батьків до себе в Австралію. Вони часто туди їздять — у гості. Але оселятися назавжди не хочуть. «Для мене Австралія — це інший світ, — пояснює Василь. — Усі дерева, птахи, звірі — інші, не такі, як у нас. Лиш пси і коти — схожі».

Василь Петричук каже, що зв’язок з Україною підтримує: цікавиться нашими новинами, періодично приїжджає сюди. Велику роботу з об’єднання наших емігрантів проводить Українська греко-католицька церква у Буенос-Айресі.

«Вона відрізняється від наших церков, ти йдеш туди з охотою, все розумієш, знаєш, чого ти прийшов, — пояснює Василь. — Там люди йдуть у храм не когось обсудити, не дивляться на чужий одяг, все дуже просто. Священник усього вчить, зрозуміло пояснює. В нашій церкві діє римо-католицький календар свят. Десь через два роки ми до нього призвичаїлись».

Василь Петричук дивується українцям, які не працюють, бо «нині якесь святце». Каже, що в християнській, переважно католицькій Аргентині, такого немає. Там навіть на такі свята, як у нас Василія, трудяться. Робота — не гріх. А ще Аргентина подобається нашому землякові тим, що в ній люди на набутках не напиваються. Звик до цього, і навіть у Косові шукає таких майстрів для ремонту хто «не просить горілки».

Питаю гостя редакції: «Приїжджаєте в Косів рідко, тож маєте змогу побачити, як він змінюється. На що звертаєте увагу?».

«Косів дуже змінився відтоді, як я звідси виїхав, — каже Василь. — Змінився так, ніби його перевернули з ніг на голову. Дуже багато новобудов, але вони якісь хаотичні, кожен будує де і як хоче. Це негарно. Я багато років працював у дорожній галузі, завжди звертаю увагу на шляхи. Тротуари у Косові — це щось дуже дивне. Різної ширини, заставлені сходами, плитка відвалюється.

У нас у Мадриді жінка йшла після дощу, одна плитка на тротуарі відстала, і пішохідку облило брудом. Жінка поскаржилася. Мерію оштрафували. Друга жінка вивихнула ногу на розбитому тротуарі. Мерію оштрафували на великі гроші. А ще мене дивують вивіски у Косові. Звідки ці назви? Що означає Деніго? Який на Гуцульщині Бродвей? Це нелогічно. Хочу написати про це у вашу газету».

Питаю Василя, чи не шкодує про свій вибір майже тридцятирічної давності — покинути Україну?

Не шкодує. Зумів прижитися на новому ґрунті, мав цікаву і добре оплачувану роботу, його поважали колеги і власники фірм, де працював. Але найбільше тішиться тим, що зміг реалізувати мрію дитинства — подорожував і планує мандрувати далі. Разом з сім’єю побачив уже пів світу. Каже, що працює не для того, аби сидіти на грошах, а для подорожей, бо емоції та враження, які дарують поїздки, — безцінні.

Уродженець гір, він спішить до них, в якій би країні не перебував. Піднімався на вершини в Андах, Піренеях, Австралії, «але таких, як наші гори — ніде немає», — каже Василь, і його голос зрадливо тремтить.

Василь Петричук з батьком

Журналістом став молодший брат Василя Петричука, Юрій

Юрій народився 13 травня 1957 року. Закінчив факультет журналістики Львівського державного університету імені І.Франка, працював у редакціях районних • газет Сторожинця, Глибокої, Вижниці. Далекого 1990 року продав Жигулі, щоб видати першу і єдину у своєму житті поетичну збірочку під назвою «Дорогою до храму».

У своїй передмові до цього видання письменниця Галина Тарасюк написала: «Благословенна будь-яка людська творчість, а тим більше — творчість у всесвіті Слова. Є в цій святій Робітні людського духу титани і генії. Але немислима поезія і без скромних і чесних трудівників, що прирекли себе на непросту судьбу — обпікатись, каратись, берегти і плекати священний вогонь рідного слова.

Таким чесним трудівником і є Юрій Петричук, який уміє гідно

Нести свій хрест
і втоми не відчути,
Розп’яти біль
на скелях самоти…».

Був непересічним журналістом і тонким ліриком-поетом. Працював у Вижниці, де очолював творчий колектив районки. Не титан, не геній — чесний трудівник!

Несподівано все покинув і полинув до Аргентини — там працював брат. Далекого 2001-го року серце журналіста і поета не витримало, — згадує його однокурсник, журналіст Олександр Масляник.

Відтоді прах Юрія Петричука колише у своєму лоні далека аргентинська земля, яка не змогла стати для нього рідною.

Василь Петричук розповідав, що знайшов для брата в Буенос-Айресі додаткову роботу — коректора в україномовній газеті, хоча вона й виходила лише на двох шпальтах. Редактором у газеті був літній чоловік, він цінував Юрія як професійного журналіста і обіцяв згодом передати йому свою посаду. Не судилося. Нові життєві випробування, зміна оточення, сфери діяльності, чужа мова, які Василя Петричука мобілізували і робили сильнішим, для його молодшого брата стали хрестом, який Юрій не зміг, чи не захотів, нести.

Аліса Мудрицька.
«Гуцульський край», №37, 15.09.2023 року