Валентин Федорович Слюсарчук
Віддав життя за Україну.
Народився 15 лютого 2003 року в селі Тюдові. Зростав у патріотичній і глибоко віруючій родині. Закінчив Малорожинську гімназію.
З 2018 по 2022 рік навчався у Косівському училищі прикладного та декоративного мистецтва, на відділі металу (ювелірна справа). У 2022 році вступив у Косівський інститут прикладного та декоративного мистецтва Львівської національної академії мистецтв — також на відділ металу.
Патріотичне виховання Валентина стало підґрунтям для формування його свідомої проукраїнської позиції.
21 травня 2021 року юнака офіційно прийняли до лав ВО «Тризуб» імені Степана Бандери, він отримав позивний «Шелбі». Валентин брав активну участь у вишкільній діяльності організації. Повсякчас був другом, колегою, побратимом, а декому — й братом.
Незважаючи на молодий вік (19 років) і будучи студентом, після початку повномасштабного вторгнення ворога в Україну Валентин твердо вирішив стати на захист рідної землі.
25 лютого 2022 року в складі Добровольчого українського корпусу розпочав свій бойовий шлях.
31 січня 2023 року разом з побратимами з ДУКу приєднався до лав ЗСУ. Служив навідником 2-го розвідувального відділення розвідувального взводу 3-го аеромобільного батальйону військової частини А 4350, 46-ї окремої аеромобільної бригади у складі десантно-штурмових військ.
Навесні 2023 року брав участь у боях за Бахмут, де отримав осколкове поранення та контузію.
З 5 червня по 4 липня 2023 року проходив навчання в Іспанії з курсу базової підготовки по ТССС (надання допомоги пораненим у бойових умовах). Володів навиками снайперської стрільби, парамедика, кулеметника та гранатометника.
Відразу після навчання повернувся у зону бойових дій, на Запорізький напрямок. 18 серпня внаслідок мінометного обстрілу Валентин Федорович Слюсарчук — «Шелбі» загинув.
Усі, хто знав Валентина, відзначають його рішучість, відвагу, відданість, уміння холоднокровно мислити в критичній ситуації та братися за найважчі завдання.
Кутська селищна рада та усі земляки висловлюють щирі співчуття рідним і близьким загиблого Воїна: мамі Галині, батькові Федору та сестрі Вероніці. Низько схиляємо голови перед світлою пам’яттю Захисника. У скорботі та молитві вшановуємо пам’ять вірного сина України.
Жодними словами не вгамувати пекучий біль та не загоїти рани в душі. Нехай опіка Всевишнього полегшить гіркоту втрати за найдорожчою для вас людиною. Світлий спомин про Валентина залишиться у наших серцях.
Вічна пам’ять та вічна слава Герою!
Кутська селищна рада.
Як важко писати слово «був»!
Триклята війна… Вона скалічила долі величезної кількості людей. Хтось втратив матеріальне — щось чи все, що мав; в інших — розділені і зруйновані сім’ї; хтось втратив рідних і близьких; а хтось — віддав найцінніше, власне життя.
Кожне втрачене життя комусь різонуло гострим лезом прямо в серце, і тепер треба жити з цим болем щохвилини.
Звичайно, що найважче це торкається сімей Героїв, які вертаються додому «на щиті». Але зараз в Україні смерть ніби й чужої людини лишає глибокий слід у серці кожного з нас.
…Учительське серце складається з часточок, котрі належать учням, що були в нашому житті. Котрась з цих часточок маленька, інша — займає значну частину серця і, згадуючи про колишнього учня чи ученицю, відчуваєш особливу теплоту; і через багато років після закінчення школи часто спілкуєшся з ними, навіть — ні про що.
Саме така активна часточка мого учительського серця належить тобі, Валентине. Ми могли іноді перегукуватися в Косові на перехресті біля світлофора поблизу податкової, не звертаючи уваги на дивні погляди перехожих. При зустрічі ми завжди знаходили тему для бесіди.
Ти завжди вмів поважати старших, але в нашому спілкуванні не відчувалася різниця у віці, бо твої погляди на життя були надто глибокі; розуміння змісту життя — багатограннішим, ніж у багатьох зрілих людей. Іноді наші бачення відрізнялися, і ми могли дискутувати, не добираючи слів.
Ти знаходив час написати кілька слів навіть з окопу, був великим оптимістом і безмежно любив Україну. Твої батьки виховали тебе справжнім громадянином своєї країни і людиною, котра мала свою думку про кожну ситуацію і не боялася її висловити та відстояти.
Як важко писати слово «був»! Важко змиритися з тим, що вже не вип’ємо кави; що вже ніколи не почую твоє козирне «Йо-мойо!». Але така страшна реальність, і ця потвора-війна забирає найкращих.
Мені здається, що ти зовсім не хотів би моря сліз, а найкращою пам’яттю і нагородою для тебе буде боротьба за Україну і допомога захисникам.
Вічна пам’ять тобі, справжній Воїне!
Низький уклін і щирі співчуття родині.
Катерина Луканюк.
«Гуцульський край», №36, 8.09.2023 р.
