Незабутня зустріч випускників
Такі заходи, як перший (чи останній) шкільний дзвоник, випускний вечір, зустрічі однокласників через певний відрізок часу, об’єднують душевне піднесення зі смутком: хвилі радості і печалі котяться одна на одну; і в такому «поєдинку» ніколи не буває переможця. А всі ключові миттєвості тих подій залишаються у пам’яті кожного учасника довіку.
У Рожнівському будинку культури ім. А.Красовського нещодавно відбулося довгождане свято — зустріч випускників 1973 року та їхніх ровесників, які закінчували навчання у тодішній місцевій десятирічці після восьмого чи дев’ятого класів. Хоча нам в останні роки, звісно, не до особливих святкувань, але таку дату — пів віку після прощання зі школою і друзями — не відзначити ми не могли; і варто зазначити, що під час різнопланового дійства відчутно переважав журливий настрій.
Зазвучала мелодія пісні «Ласкаво просимо». Розпочала урочисту програму Марія Дячук-Свирид (наша постійна організаторка масових заходів) віршем «Зі святом зустрічі, друзі мої» і представила всіх, хто прибув (зауважу, що не кожен відразу зрозумів, хто є хто). Звичайно, не всім пощастило побувати на зібранні: були відсутні через поважні причини, та і стає нас з кожним роком, зрозуміло, все менше.
Кожен із нас шукав свій шлях у житті, чогось прагнув досягти, йшов до своєї мети. Але мрії, як підкреслюється у багатьох піснях і літературних творах, збуваються і не збуваються. Власне, і ми всі — різні, як, приміром, почерк: не лише той, що ми бачимо і оцінюємо після написання рукою, а ще — стиль і вміння робити щось — оте, чого вимагає від нас відповідна професія, обов’язки нашої трудової діяльності.
А головним є те, що ми часто чули впродовж життя: бути людьми з добрим серцем і творити добро; і це не просто приємні слова, що зігрівають душу, — доброта і добро. Хто гідно поводиться і діє належним чином, знає, яку важливу роль відіграють ці риси характеру…
Варто навести промовистий вислів французького філософа-мораліста XVI віку Мішеля Монтеня: «Тому, хто не осягнув науки добра, будь-яка інша наука завдає лише шкоди». «Заглянувши до архіву» досвіду, розумію, що достойною людиною можна вважати тільки ту, яка пам’ятає важливе минуле, близьких і друзів, котрих вже нема поруч, поважає інших, не «хворіє» чванливістю і з вірою прямує в майбутнє.
…Запалили свічу пам’яті, помолились, вшанували хвилиною мовчання ровесників і вчителів, а також воїнів-захисників, що полягли за незалежність і цілісність Вітчизни; їх пом’янули і на службі Божій у церкві Святого Василія Великого (Стебліцька парафія Рожнова).
Приємно констатувати, що, як і завше в таких святкуваннях, вагомим був внесок учнів Рожнівського ліцею «Гуцульщина» ім.Ф.Погребенника: вели програму Віталіна Панчишак, Марія Шурпік, Віталій Мерк, Назар Строїч, Тарас Фенко; вони та інші члени літературно-мистецького клубу «Колосок» (керівник Н.Строїч), що функціонує при сільській бібліотеці, де завідувачкою — Іванна Чорнюк, співали, декламували вірші. А Вікторія Панчишак і Емілія Левко зіграли сценку «Кумасі».
Для них, нинішніх учнів, невдовзі настане час вибирати з багатьох спеціальностей якусь найбільш, цікаву для себе: вчитель, лікар, журналіст, військовий, автомобіліст, агроном, механізатор, музикант… А хтось, може, «проб’ється» в космонавти або стане актором… А ще вельми потрібні працівники на об’єктах фермерських господарств, і яку би професію юнаки та дівчата не вибрали, всюди потрібні знання та вміння; і вчитися треба все життя, як це довелось робити багатьом із нас.
А ця наша зустріч — душевне свято назавжди: приємні спогади, хвилювання, спілкування, сподівання — те все незабутнє. І віримо, що, з допомогою Всевишнього, буде продовження.
Життя не буває легким і простим: в кожного свої клопоти, певні негаразди, труднощі і помилки; бувають дні, коли дошкуляють всякі болі — і душевні, і фізичні, — в такі миті гнітять якісь колючі роздуми-розчарування…
Але головне те, що ми не загубились на тернистих життєвих шляхах і набули відповідних знань і навичок; цікавимось фаховими здобутками одні одних, співчуваємо тим, кому доля завдала тяжких випробувань; і наші почуття відповідальності, безсумнівно, стали більш загостреними — за сім’ю, рідних, друзів.
Часто роздуми завершуються запитанням до себе: «Чому життя саме таке, і чи таким твій шлях повинен бути?». І це турбує, напевно, кожного. Оскільки не буває так, коли одночасно можеш бути задоволений своїм буттям з усіх точок зору — і духовно, і фізично.
Про все оте — радощі та печалі, добро і зло — написала у своєму творі «Життя — як пори року» Дарія Юрійчук-Жмендак, і донесла до присутніх з душевним хвилюванням. Веселий настрій запанував у залі, коли Марія Свирид з Дмитром Фенком продемонстрували уривок з міні-вистави «Сімейна ідилія». А Світлана Слободян високопрофесійно, з оптимізмом виконала пісні «Під звуки вальсу» та «Цей край» (акомпанував Ярослав Красовський). Захопливо сприйняли ювіляри і спів Ярослава Мицкана, Василя Пилип’юка та Михайла Строїча.
Шкільні роки — це пора становлення людини, пора запитань і відповідей: учні молодших класів ставлять запитання вчителям і батькам, старшокласники дізнаються про щось цікаве і важливе в бесідах між собою. А після навчального періоду вже повинні приймати те чи інше рішення і діяти самостійно. Але всі з трепетним бажанням чекають зустрічі з колишніми наставниками-педагогами.
І наше зібрання було важливим ще й тому, що з нами святкувала улюблена Н.К.Салига, вчителька англійської мови, яку ми зустріли з короваєм на вишитому рушникові. Запрошуючи її до слова, Марія Свирид шанобливо представила її як «завше молоду і красиву, добру і просту, з душею золотою». Від себе додам: всюди уважна і доброзичливо-привітна.
Розчулена мало не до сліз, Надія Костянтинівна підкреслила: «Сьогодні у вас особливий день — зустріч після 50-ти років після закінчення школи. Я хвилююся, як і ви. Щиро вдячна всім вам, що не забуваєте, запросили, і за теплі слова. А ще — за прекрасні пісенно-поетичні твори, жартівливі сценки; і викликає хвилю задоволення плодотворна участь учнів-ліцеїстів. Дуже приємно, що ви такі дружні і активні. Зичу всіляких успіхів і надалі. Нехай всім щастить!».
Професія вчителя — вкрай важлива і разом з тим — і складна, і напружена. Але, обравши її, людина на все життя стає цілителем дитячих душ і віддає їм свою любов і теплоту. Художній керівник НАВК «Калина» Василь Пилип’юк виконав для Надії Костянтинівни здавна популярну пісню «Вчителько моя»; співали, звісно, всі. Звернувся до присутніх із привітанням і автор цієї публікації:
Знов пам’ять повертає в ті далекі дні, Коли звикали до життя у рідній школі: Єднали радість нас й печалі прохідні, Та різними були наші стежини долі. Потрапивши до крутизни діянь і мрій, Не помічали, як минали будні й вихідні. І в дивній метушні страждали грозовій, Коли бували миті прикрі і трудні. Не віриться вам, знаю, як й мені, Що вже машина часу «вибила» пів віку. Не тішать нас печалі хвилі мовчазні, А такі зустрічі— це щастя нам довіку. А ще: прочитав свій новий твір — триптих-реквієм «Життя і смерть», присвячений пам’яті про тих, хто віддав життя за Батьківщину; прикро, що скорботних процесій в наші дні стає все більше, але триває війна — і втрати неминучі.
Багато задушевних слів, сповнених почуттів шани, поваги і любові, прозвучало того дня, в тому числі і на адресу організаторів зібрання: Марії Свирид, яка підготувала (при сприянні нашого активу) святковий сценарій; всіх, хто допомагав, і Григорія Пилип’юка, автора музичного оформлення дійства; від імені ювілярів подякувала Олена Левко-Сорохан.
Своїми роздумами і побажаннями поділилися Любов Никифоряк, що прибула з Верховини, де протягом майже 25 років займала посаду директорки у місцевому ліцеї; Василь Пилип’юк, який й досі працює директором в одній із шкіл Снятинщини, проживає в Заболотові; а також — Наталія Гарасим’юк-Франчук, Микола Кричун, Валентина Симотюк-Гушул, Лілія Матукевич, Ярослав Сахро, Григорій Єленюк та інші; жваво спілкувалися усі.
Щоразу, коли проходжу тротуаром біля рідного храму освіти, згадую колишні корпуси, майстерню трудового навчання, що була поруч з головною дорогою… Нині все не те: тільки один корпус, що розташований біля спортивно-тренувальних та дитячого майданчиків, цілковито повертає у минуле…
Але, коли бачу першокласників і випускників, згадую всі тодішні події: море квітів, книжечки, вчителі і дзвоник, який «відчинив» нам двері до знань; об’єднував, організовував і налаштовував на виконання відповідних навчальних завдань.
Ніхто з нас, зрозуміло, не пам’ятає свої перші земні кроки. Але перед очима постає все те, що відбувалося у школі і після її закінчення: пошуки професії (особисті і рекомендовані батьками, близькими і знайомими, і вчителями), вступні іспити до вишів та інших навчальних закладів, успіхи та невдачі…
А ювілейна зустріч — свято радості і печалі — залишиться у нашій пам’яті назавше. Тож нехай нам усім пощастить ще не раз так порадіти і сумувати спільними «зусиллями».
Ярослав Щербань.
«Гуцульський край», №32, 11.08.2023 року
