Назар Луканюк з Тюдова — «Філософ»

Народився 13 серпня 2000 року. Навчався у Малорожинській ЗОШ. З 2015 по 2018 р. продовжив навчання у ліцеї Комплексу шкіл з українською мовою навчання у місті Ґурово, Іллавецьке Вармінсько-Мазурського воєводства.

Після закінчення ліцею вирішив працювати у ресторанній сфері в Познані. Саме там він працював до початку повномасштабного вторгнення росії на територію нашої держави.

Назар — спокійний, доброзичливий, освічений, цілеспрямований, справедливий, порядний і чесний юнак.

— Він завжди був нейтральним до політики, — згадує його мама Катерина Луканюк. — Ніколи, як кажуть у народі, не бив себе у груди, мовляв, я — великий патріот. Вів мирний, тихий і спокійний спосіб життя. Міг жити за кордоном і будувати кар’єру. Але війна повністю змінила його.

Коли він написав мені, що вирішив повернутися в Україну, я була шокована. Звісно, сказала йому, щоб цього не робив. Порадила приєднатися до волонтерів за кордоном і допомагати українцям таким чином. На це він мені відписав, що там і без нього є кому допомагати, а сидіти і просто читати новини він вже більше не може. Назар не просто хотів повернутися і сидіти вдома, склавши руки. Він одразу сказав, що має намір стати до лав ЗСУ. Оскільки мій чоловік також перебував за кордоном, то вирішив приїхати разом із сином додому. Це було дуже складно для мене, але я розуміла, що довго стримувати їх не зможу.

Приїхали мої хлопці з Польщі 2 березня минулого року. Син навіть не відпочивав, одразу пішов до старостату за повісткою, а 3 березня — у військкомат. Того дня його повернули, бо помилково замість українського паспорта взяв польські документи. Вдома виявилося, що український паспорт забув у Познані. 4 березня син разом із чоловіком пішли до військкомату. Син взяв закордонний паспорт, так потрапив до війська, — розповідає мама Катерина.

5 березня Назар разом із батьком Іваном вже були у 710-й бригаді. Пройшли навчання у Червонограді. Згодом їх відправили на Волинь для охорони стратегічного об’єкта. Але молодий, амбітний, умотивований воїн постійно рвався на схід. Кілька разів писав рапорт для переведення у штурмову роту, який командування відхиляло, оскільки не давав згоди батько. Хлопець вирішив «взяти штурмом» батьків і сказав, що втече, як треба буде. Потайки надіслав своє резюме у 47-му ОШБ, його викликали на співбесіду. Але командування не відпустило його. Тому у листопаді 2022 року він пішов служити у штурмову роту своєї 710-ї бригади. Цього ж місяця Назара направили на додаткові навчання, а з середини грудня — на схід.

Спочатку боронив рубежі на Купнянському напрямку, пізніше його роту перевели на Бахмутський напрямок (Красна Гора, Часів Яр). В цей час разом з побратимами організував збір на пікап для потреб роти. До збору долучилися рідні, друзі, односельчани, знайомі, і навіть зовсім незнайомі люди. Були також і анонімні грошові перекази.

Пізніше його роту відвели на відновлення і доукомплектування, а потім знову відправили на схід. Спочатку це був Вугледарський напрям, а тепер Назар разом з побратимами боронить Україну на межі Донецької і Запорізької областей. Нещодавно передав додому тубуси від ПЗРК. Хоче до дня свого народження зробити розіграш, щоб зібрати кошти на FPV-дрони. Це безпілотні літальні апарати, які оснащені функцією «вид від першої особи». (Режим FPV — це функція передавання відео в реальному часі за допомогою камери, що встановлена в передній частині БПЛА. — Ред.)

У травні цього року Назар отримав звання молодшого сержанта, згодом став командиром відділення. Один місяць виконував обов’язки командира взводу, бо той був на реабілітації.

«Після того, як командир повернувся, — розповідає Назар, — мене призначили головним сержантом взводу. — Як кажуть військові, офіцер — це мозок взводу, а головний сержант — хребет. На позиціях я приймаю певні рішення, пов’язані з виконанням поставлених перед нами завдань, а коли ми не на позиціях, то вирішую здебільшого організаційні питання: збираю особовий склад для проведення навчань, за потреби проводжу бесіди з побратимами, виявляю проблеми у взводі, і за можливості їх вирішую», — ділиться військовослужбовець.

Назар Луканюк — з числа тих військових, котрі віддають себе службі на сто відсотків. За це його люблять, цінують і поважають побратими. Хоча, ще зовсім молодий, та на війні має позивний — «Філософ».

— Так мене бачать мої друзі-побратими, — ділиться думками воїн. — А все тому, що я якось мав необережність ділитися з ними своїми думками про сенс життя, про сім’ю, про те, як потрібно ставитися до протилежної статі і т.д. Це були мої роздуми, як воно має бути в ідеалі. Під час чергової такої розмови хтось сказав: ну, ти і філософ! Так я визначився з позивним, — розповів Назар.

Наш хоробрий захисник за час свого перебування на фронті під час безпосередньої участі у важких боях бачив багато поранень, смерті побратимів. Сам також отримав дві контузії. Але це не зламало його силу волі, прагнення до перемоги. Це надало йому ще більшої впевненості в тому, що російську нечисть на нашій території треба знищити.

— Я мав певні уявлення про війну, багато вчився і читав. Але лише тоді, коли повернувся після першого бою, зрозумів, що я нічого не знаю. Це було не те, чого я сподівався. Ті емоції, котрі я пережив у першому бою, ніколи до цього не відчував. Нікому не хотів би побажати таке відчути. Війна — це страшно. Саме тому вирішив про війну написати у соцмережах. Це були мої думки вголос і думки моїх побратимів. Назбиралося достатньо багато матеріалу. Все зібралося до купки і вийшло аж дві частини допису «Що таке війна?», — зазначив захисник. (Ці роздуми були опубліковані у «Гуцульському краї». — Ред.).

Назар неохоче говорить про свої нагороди. Першою його відзнакою на службі була грамота від командування військової частини «За успішне виконання бойових завдань у складі штурмової роти, проявлені мужність і героїзм у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння українському народові», згодом —грамота та іменний годинник від Львівської ОДА «За мужність і відвагу, проявлені у захисті державних інтересів України, вагомий особистий внесок у зміцнення обороноздатності України», а також відзнака Президента України «За оборону України».

Назар надзвичайно скромний і каже, що ніякі нагороди не вартують втраченого на війні життя. Він абсолютно спокійно і впевнено говорить, що не шкодує про свій добровільний свідомий вибір.

«Є багато людей, котрі не хочуть бути на фронті. Я відчуваю, що я хочу і можу тут бути. Якщо я можу тут бути, то чому б мені тут не бути?!» — без зайвої філософії говорить Назар Луканюк.

Лілія Заячук.
«Гуцульський край», №32, 11.08.2023 року