Лейтенант Настя Міськевич зі Старих Кутів

На позиціях артилеристів 32-ї окремої механізованої бригади наш супроводжуючий Сергій заїхав напередодні виїзду, щоби про все домовитися особисто, а заодно й вивчити дорогу: «Вирушаємо на позиції вночі. Я заїду. Броніки одразу на себе вдягайте, каски — з собою, автомати можете не брати — якщо прилетить, вони не допоможуть, а в бліндаж втікати без них легше».

Зустрічаємося, як і домовлялися. Зі мною ще фотограф, а в автівці вже хтось є. Машина навантажена, їде важко: «Завеземо ще на позицію воїна і БК (боєкомплект)», — пояснює Сергій.

Тутешні дороги не про швидкість — яма на ямі, а після дощу в них ще й — вода. Треба точно знати, куди їдеш. Сергій знає. У машині пахне бензином. Імовірно, від запасної каністри. Відкриваю вікно. Починає пахнути травою, ранком… Липке росяне повітря приємно наповнює груди. Навколо — поля, порослі високими бур’янами. їдемо мовчки, без світла. Назустріч протягом усього часу — лише кілька машин ІБТР.

Ранок біля бліндажа

Починає світати. Заїжджаємо в посадку. Біля бліндажа нас зустрічає невисокий чоловік у модній панамці. Це Юрій — командир гармати. Він приязно вітається і пропонує каву.

«Її ж іще вчора випили», — з цими словами з бліндажа виходить заспана молода дівчина з заплетеним у дві косички волоссям. Нам вона представляється як «Анастасія». Але для усіх тут вона — старший офіцер батареї Анастасія Володимирівна.

«Учора думали, що вдасться заснути раніше, але до третьої копали. А з четверної вже почали працювати по ворогу. Полягали от-от», — ніби виправдовується дівчина. А Юрій все ще продовжує шукати в речах, накритих плівкою, випиту вчора каву.

«І чим ви зазвичай снідаєте», — запитую в господарів. Юрко, змирившись, що кави зранку попити не вдасться, втрачає інтерес до пакунків: «Як і всі — переважно тушкованку і мівіну їмо. Армійські сухпаї швидко приїдаються. Але зараз готує заряджальний з ґрунту (є така посада у гарматному розрахунку). Будемо вважати, що це покладені на нього обов’язки (сміється). Він справжній кухар і може з нічого зробити таке!».

Командир явно задоволений відкритим талантом підлеглого. Згодом з’ясовуємо, що Юрій служить з 2016-го. Був час для того, щоби приїлись армійські харчі.

На позиції людей небагато. Одразу після того, як приходить наказ, гармата має бути наведена й готова до пострілу. Юрій із навідником поспішають найперші. А вже за ними біжить заряджальний.

Разом із Анастасією рушаємо до гармати. «Тут колись росіяни стояли, через це купи сміття скрізь розкидані, — розказує дорогою офіцерка. — Наші такого не лишають. А тим що? Це ж не їхня земля».

Якось поволі розмова переходить на тему єдиної жінки в чоловічому колективі: «Обирала професію у 17 років. Тепер, правда, розумію, що вона не зовсім така, як мені тоді здавалося. Розглядала ще варіант — піти в поліцію. Загалом, я з 8 класу на весіллях співала, але подумалося, що це якась несерйозна професія. Захотілося серйозної. Так і вступила до Львівської академії сухопутних військ. На війні моя освіта дає дуже багато. Хлопці не знали елементарного. Якось вони злякались свисту снаряду. Кажу: «Та це ж добре, це означає що перелітає і точно в нас не потрапить». Їм навіть такого не пояснювали».

Анастасія навчила побратимів працювати на бусолях, наводити гармати. «Часу на полігоні ми не гаяли», — резюмує вона, коли ми вже доходимо до самохідної артилерійської установки.

Секрети з порохом

Велетенська машина повністю закопана в землю. Над поверхнею — лише гармата. Одразу уявляю скільки на це пішло сил. «Тут ще посередині велетенський пеньок був, — помічає моє здивування офіцерка, — так намучились, поки його викопали».

Тим часом хлопці завантажують у САУ привезені снаряди та порохові заряди. Вони складені окремо. Помічаю на них написи англійською РиІІ і Ресіисесі: «Є зменшені, а є повні, — пояснює Анастасія. — Але плюс у тому, що їх можна розкомплектовувати, як потрібно. А англійською — бо везуть з усього світу. Це єдиний радянський калібр, який себе дуже добре зарекомендував».

«До речі, якщо привозять з російськими написами, то біда, — продовжує дівчина. — Там або порох відсирів, або щось інше не так. Тут, уперше в житті, побачила заряди з пластмасовим корпусом. Навіть не знала, що такі робили. Але хлопці їх бояться, як вогню, бо під час пострілу пластмаса згорає, і все це залишається в стволі. Юра вперше як побачив цю гільзу, вигукнув: «Це ж скільки треба буде ствол чистити після неї»! Ми ними досі не стріляли. Лишили на чорний день».

Тим часом Юрій показує нам бойову машину. Відкриває люк: «Ось моє робоче місце. Під час пострілу головне — берегти праву ногу, бо відкат йде якраз по нозі». Він помічає, як мій погляд спиняється на м’якій рожевій іграшці, що висить одразу під люком. «Це давно тут, — пояснює. — Рука не підіймається зняти».

«Уже за кілька днів САУ звідси заберемо, — каже Настя.
— Довго стояти на одному місці небезпечно. Ну, й техніку треба обслуговувати, почистити ствол, а тут це зробити нереально».

Доки ми перебували на позиції, команди відкривати вогонь так і не надходило. Наш водій Сергій наполягає — поки тиша, треба повертатися. Вантажимося в автомобіль. Цього разу ми тут самі.

Дорожня філософія

«Бачите, як САУ поставили нестандартно, як зарили її, — починає Сергій, щойно рушаємо, — це все наша Анастасія Володимирівна. Вона хитрістю бере. Знаходить такі місця, де ніхто й не здогадається артилерію поставити. Дуже розумна жінка — навчила всю батарею воювати. Завдяки їй хлопці стільки дізнались», — Сергій пишається командиркою не напоказ.

Коли виїжджаємо з посадки на відкриту місцевість, він помітно збільшує швидкість: «Одного разу вже потрапляв тут під «прихід», їду з хлопцями, чую — свист.

А потім, як ввалить біля нас. Я — газ у підлогу, на третій. Ту «Навару» три рази вгору підняв, тільки й думаю: «Хоч би не погубилися». У причепі ж іще четверо бійців сиділи».

У 32-й бригаді Сергій порівняно недавно. Каже, що воювати його навчипа «Сімдесят двійка». Був там у батареї протитанкових керованих ракет. Стріляли з «нуля», з окопів. «Я тоді зрозумів, — ділиться чоловік, — хочеш жить, слухай, шо говорять досвідчені, розумні люди. Я слухав і вижив».

Цікавлюся в нашого провідника, про що думає в дорозі, коли немає попутників: «Тільки про хороше. Про майбутній відпочинок у Карпатах, у Криму… Та про що-небудь. Головне, не накручувати себе. На нервах, коли руки трясуться, далеко не заїдеш».

Далі Сергій ділиться своїми роздумами: «Я тут пів року як побуду, приїжджаю додому — ніби чужий. Не можу себе знайти. Тут завжди напружений, завжди кудись біжу, адреналін. А там всі на розслабоні. У людей думки про те, як злітати в Єгипет. їх війна наче й не стосується. Розумію, що в цьому немає нічого поганого, але мені, щоби перелаштуватися, потрібен час. Місяць-два думаєш лише про війну. Вона вночі сниться. Особливо прильоти. А потім вже легше».

За повідомленням 32-ї ОМБр.
Фото Олександра Бордіяна.

Не будьте байдужими!

32-га ОМБ проводить збір коштів на позашляховик для самохідної артилерійської батареї, в якому командиром — лейтенант Анастасія Володимирівна Міськевич, жителька села Старих Кутів і вихованка Вижницького опорного ліцею імені Юрія Федьковича.

Підрозділ перебував на Луганському напрямку та мужньо обороняв лінію фронту. Для більш ефективного виконання бойових завдань він потребує позашляховика, який зможе вчасно підвозити людей і боєприпаси на позиції. Автомобіль — це мобільність і час, який у теперішній війні дуже важливий, адже від цього залежить життя захисників, вчасне та якісне виконання завдань, які вони виконують на благо України.

«Я зустрічала десятки чоловіків, які сміло годяться мені в батьки та дідусі. Але скільки б їм років не було, які би в них проблеми не були зі здоров’ям чи в житті, вони зі мною тут і повсюди. І заради цих людей я готова на все», — написала Настя Міськевич на своїй сторінці у Фейсбуку, повідомляючи про збір коштів на позашляховик.

• Картка Монобанку, на яку збирають кошти: 444-111-440-075-11-76 (Міськевич Анастасія).
• Також можна відправляти переказ коштів на PayPal nastyalazoryk@gmail.com

Друзі не будьте байдужими, адже завдяки нашим героям-захисникам ми можемо спокійно працювати та жити на українській землі!