Старовинна гуцульська хата — як місце сили

Іванна Чурук — жителька села Річки, залюблена в гори та гуцульську культуру. Молода вчителька української мови в Річківському ліцеї облаштувала вдома колекцію стародавніх гуцульських речей їхньої сім’ї.

— Чому Ви прийняли таке рішення — зробити домашній музей? З чого все почалося?

— Ця ідея дуже довго визрівала в мене в голові, витала в повітрі, поки я її не «схопила» і вирішила все ж таки втілити в життя. Головним задумом був не музей чи виставка, а в першу чергу — відображення звичайної гуцульської хати, яка максимально наближена до тої, у якій жили колись гуцули, відтворення їхнього побуту.

Остаточно до цього мене підштовхнули мої діти, тому що, коли вони почали підростати, я зрозуміла, що багато простих гуцульських речей вони навіть не бачили і не знають, як вони називаються. Одне діло, коли ти показуєш у книжці і розказуєш, що це — сардак, а це — коновка, інше діло — коли діти це бачать, розуміють його призначення.

— Що найбільше захоплює у гуцульській культурі?

— Наші звичаї, обряди і традиції. Я почала більше заглиблюватися у їхню суть і зрозуміла, що наші, навіть найменші дії, які іноді можуть здаватись безглуздими, мають глибоке значення, філософську вагу і дбають про психологічне здоров’я людини. Наприклад, такі речі як подаваники за померлу душу чи шиття вінка на весіллі. Якщо подумати, то сучасні психологи роблять те саме, але вони мають вищу освіту. Мені завжди було дивно, як люди неписьменні могли додуматися тисячу років тому до того, що зараз нам продають за гроші.

Гуцули завжди були вільними, не були ні під ким. От кажуть, що там, на сході, більше російської мови, бо росія близько. Але подивіться на Гуцульщину — коток чужих держав проходив тут дуже часто, проте гуцули настільки мудрі, що брали все найкраще з чужої культури і не втрачали свою. Ми — цільні, незалежні.

— Чому це не музей?

— Тут немає випадкових речей. Все, що тут є, мусить мати якийсь стосунок до нашої сім’ї. Про кожну річ я пам’ятаю усе: де її купили чи хто її подарував, за яких обставин вона опинилася тут. В мене вдома є речі, які могли би бути тут, але я їх не ставлю, бо вони не прив’язані до нашої сім’ї. Я не знаю, про що та річ, з якою вона енергетикою.

Можливо, звучатиме пафосно, але ця кімната — моє місце сили. Беру в руки якусь річ — і перед очима постають спогади, в яких відчувала себе класно, добре. Це мене заряджає надзвичайно позитивно. Коли хтось каже: «Вам треба приймати туристів», — мене це ображає іноді. Це місце не є чимось, на кшталт виставки, музею чи показухи, воно створене в першу чергу для себе, як сімейне хобі.

— Як Ваші діти ставляться до цього, адже заради них Ви створювали кімнату?

— Мені це любе, але чи їм це подобається, чи захочуть далі це продовжувати – не факт. Я ніколи не буду примушувати їх до цього.

— Як Ваші рідні ставляться до такої ідеї?

— Спочатку це було вичікування: що з того буде. Я їм дякую за те, що не було відторгнення, ніхто не відмовляв мене. Потім, коли почала вимальовуватися цілісна картина, всім стало цікаво, почали підкидати ідеї, допомагати. Наприклад, старий багаторічний креденс, який зараз стоїть тут, був дуже вкритий пилом, і ми всі разом, всіма руками, всіма способами його відмивали, ремонтували — давали йому друге життя. Тому рідні ставляться з розумінням і підтримкою.

Буває, що зараз заходимо сюди посидіти, позгадувати, посміятися. Кажу ж, що це не музей, але водночас — і не обжита хата, ми любимо проводити тут час.

— Кожна річ в цій кімнаті для Вас має значення, присутній тут і портрет Тараса Шевченка. Хто він для Вас: пророк, митець, інфлюенсер, як модно зараз говорити?

— Напевно, для мене він є всім, що перераховано. Ніби всі ми багато знаємо про Шевченка, але в рамках своєї професії кожного року, готуючи щось про нього, отримую якісь нові відомості. Шевченковій незвичайній долі я дивуюся і, певно, що він був нам потрібен. Спостерігаю, як Шевченко, крім того, що лишив нам свої феноменальні твори, надихає дуже багатьох письменників.

Фактично, у житті кожного українського письменника Шевченко проходить яскравою лінією. Для мене це — великий українець. Якщо подумати, то великих українців є дуже багато, хтось відомий більше, хтось — менше. Шевченко має чи не найбільшу кількість пам’ятників в Україні та світі. А хтось так само жив для України і не має навіть могили. І тих, і тих треба шанувати. Але без великих людей ніколи би не було нас.

Треба добре стояти на цій землі. А стояти міцно ми зможемо, маючи міцну культуру. Найкомфортніше ми себе почуваємо тільки в своєму середовищі, тому найперше треба вивчати своє, шанувати своє, розуміти своє, і це дуже легко допоможе зрозуміти самого себе.

Розмову вела Марина Тонюк,
студентка II курсу Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича, спеціальність «Журналістика».
«Гуцульський край», №22, 02.06.2023 року