Ігор Васильович Линдюк — позивний «Єгер»
Командир бойової снайперської групи роти розвідки спеціального призначення «Азов». Старший лейтенант Національної гвардії України.
Народився 30 листопада 1968 року в місті Кишиневі — у сім’ї кадрового військового Василя Андрійовича Линдюка — уродженця гуцульського Космача.
Ігор також деякий час жив на Косівщині: в Космачі та Уторопах. Працював тут електриком і єгерем.
У 2014 році, під враженням від подій на Майдані, які вплинули на його подальший життєвий вибір, почав брати участь у АТО, перебував у зоні бойових дій. У 2015 році перейшов до лав «Азова», де був одним із найкращих снайперів. Перебував на передовій лінії оборони до останнього дня свого життя. Повномасштабне вторгнення ворога 24 лютого
2022 року зустрів зі зброєю в руках.
Під час бойових дій його витримка, досвід, високий професіоналізм, його непохитність, хоробрість — були важливими факторами для підтримки побратимів, із якими пліч-о-пліч стояли на захисті Україні.
Загинув у Маріуполі 23 березня 2022 року під час виконання бойового завдання — потрапив під мінометний обстріл, отримав смертельні поранення.
Рідні та бойові побратими змогли провести Ігоря Линдюка до місця його останнього спочинку лише через рік — 31 січня 2023 року. Героя відспівували у Михайлівському золотоверхому соборі в Києві. Прощання з Ігорем Линдюком відбулося з усіма військовими почестями.
Воював на стороні Добра.
«Був останній день осені, — щодня згадує Ігоря і подумки розмовляє з ним його мама. — 54 роки тому він ознаменувався твоїм народженням, Сину. Твоїм уважним поглядом на Світ і першим криком, що сповіщав Світові про твою появу.
Ви сподобались один одному: Світ і ти. Була ще одна дотичність Світу до тебе: того тижня було свято Георгія Побідоносця. Упродовж твого життя нам доводилось дивуватися, наскільки точно це свято впливало на події, пов’язані з тобою. А ще надзвичайно знаковою для тебе стала строкова військова служба у дивізії під командуванням славетного Джохара Дудаєва (м. Тарту).
Тобі легко давалася будь-яка справа. Залюбки вчився, був пунктуальним і високопрофесійним. Широта твоїх інтересів не обмежувалася знаннями, отриманими під час навчань у виші (Угорщина), технікумі (Ніжин), на Вищих офіцерських курсах Національної гвардії України (Харків)…
Ти цінував щиру дружбу, спілкування з цікавими особистостями, цінував людей, котрі розділяли твої думки, погляди, світосприйняття.
Побратими розповідають, що ти був для них другом, наставником, майже рідною людиною. Ти мріяв і робив усе можливе для розквіту і добробуту своєї Батьківщини.
Спокійний, врівноважений за характером, харизматичний, ти приваблював людей ще й начитаністю, був різнобічно обізнаним, цікавим співрозмовником. Побратими кажуть, що ти щедро ділився з ними своїми знаннями і досвідом.
Дивно, але зосереджений дух інтроверта мирно уживався у тобі з життєрадісністю екстраверта. Ти був вимогливим у складних питаннях, які з твоєю допомогою благополучно і швидко вдавалося вирішити.
Ти був Воїном — Азовцем. Ти загинув, захищаючи рідних, друзів, наш народ від загарбницької рашистської навали, обороняючи територіальну цілісність України. Остання нагорода твоя, Сину, на жаль, — посмертна: Орден «За мужність» III ступеня.
Минулого року на день твого народження ми вперше мовчки сиділи при свічах печалі, подумки бажали Світові більше таких, як ти: відповідальних людей, що є справжніми Героями, носіями та продовжувачами чеснот і гідності українських захисників і мужньої Спарти. Інакше ти просто не міг!
Ця втрата є непоправною, неймовірно тяжкою для рідних, близьких, друзів і твого оточення… Для всіх, хто любив тебе! Погас цілий Всесвіт, який з тобою жив так яскраво та мирно.
Ми дякуємо Світові за тебе! А тобі — наша особлива вдячність за те, що ми зустрілися у ньому. За те, що ти дарував нам свої любов і повагу. За те, що до останньої хвилини бився за свободу, незалежність і єдність України, не втратив честі, людської і військової гідності.
Без сумніву, кожний із твоїх побратимів-азовців, кожен воїн України гідний нашої і народної вдячності за подвиги, стійкість, незламність духу в борні за свободу. Ми любимо і пишаємося тобою», — щодня каже синові згорьована мама.
— Поруч з Ігорем завжди було легко, — згадують його сестри — Руслана й Олена. — В його присутності у кожного відразу з’являлася якась внутрішня посмішка, хотілося любити Світ так, як умів його любити Ігор.
Він дуже любив природу, черпав з неї сили. Не проміняв її на бетонно-асфальтовий урбанізм. Гори мали для нього якесь магічне значення. Наплічник і чергове сходження на гірську вершину — були необхідністю. Любив усе живе і справжнє, бо сам був справжнім.
Про складні, важливі речі говорив спокійно, виважено, з розумінням причин і наслідків. З притаманною йому мудрістю вмів приймати життя цілісно, в усіх його проявах. Був людиною з власною внутрішньою точкою опори. І вмів стати опорою для близьких.
Ігор — з тих рідкісних людей, з ким можна було розмовляти навіть мовчки, тільки очима.
Наділений масштабним аналітичним мисленням, він був м’якою, глибокою, тактовною людиною. І водночас був непохитно сталевим у питаннях, які стосувалися Добра і Зла. Твердо вважав, що Добро необхідно захищати.
Віримо, що його ім’я навіки вписано золотими літерами в Історію нашої країни.
«Гуцульський край», №16, 21.04.2023 року
