Герої живуть серед нас

19 Квітня, 2023 · Люди, Села

«Героями не народжуються, героями стають» — цей вислів стосується і нашого односельчанина Степана Семенюка.

1 листопада минулого року його нагородили медаллю «За хоробрість у бою», а 10 березня 2023 року — відзначили почесним нагрудним знаком Головнокомандувача Збройних сил України, генерала В.Залужного — «Золотим хрестом».

Нині українці ділять своє життя на дві частини: до 24 лютого 2022 року, і після. Пістинчанин Степан до повномасштабного вторгнення росії також жив своїм молодим, парубоцьким життям. Після закінчення дев’яти класів Пістинської ЗОШ навчався в Отинійському професійному ліцеї енергетичних технологій. З 2014 по 2016 роки проходив строкову службу у Національній Гвардії України, в Івано-Франківську.

Після демобілізації працював у Коломиї — на підприємстві «Leoni». Періодично їздив на заробітки за кордон.

24 лютого минулого року він сам, не чекаючи повістки, з’явився у військкомат. Того ж дня пройшов медичну комісію, і вже 25 лютого отримав направлення у 10-ту окрему гірсько-штурмову бригаду «Едельвейс», в окремий артилерійський дивізіон. Степан непокоївся, що рідні будуть відмовляти його, тому про своє рішення повідомив батьків уже у дорозі до місця служби.

Оскільки Степан вже проходив строкову службу, на навчання його не відправляли, а відразу — в зону бойових дій.

Спочатку бригада виконувала поставлені завдання на Волині, Житомирщині та Київщині. Боєць згадує, що місцеве населення ставилося до них доброзичливо і, як могло, допомагало їм виганяти російських окупантів.

У травні, після звільнення Київщини, Житомирщини, бригада прибула на Донеччину, де і до цього часу перебуває.

Перше враження Степана від Донбасу — шок. Він уже рік — на війні, побував у різних містах і селах, тому має з чим порівнювати. Степан побачив зруйновані будинки, села, міста, понівечені життя тисячі людей. Також дивує солдата байдуже ставлення місцевого населення до власної безпеки, їхнє небажання виїжджати із зони бойових дій.

Про свої нагороди і за що їх отримав, боєць розповідати не хоче. Скромно відповідає: якщо дали, значить, — було за що. Коли їх вручали воїнам, Степана не було — перебував на бойовому завданні.

А от про своїх побратимів розказує із захопленням. Каже, що має на кого покластися, що вони — відважні, мужні воїни, і неодноразово доводили це у боях. Але за свою сміливість багато з них поплатилися найціннішим — життям.

Бог оберігає нашого Героя, дає йому мужність і силу. Не всі воїни витримують реальність, у якій опинилися. Кожного дня вони борються з ворогом. Постійні вибухи, обстріли, втрати — даються взнаки. Бувають випадки, коли бійці «зриваються», особливо — після загибелі побратимів.

Щоб заспокоїти воїнів, дати їм упевненість у завтрашньому дні, з ними проводять духовні розмови капелани, працюють військові психологи. Зі словами вдячності Степан розповідає про військових медиків, які рятують життя воїнів. Каже, що у них медики — «золоті», щодня, щоночі надають допомогу пораненим, рятують їх у надскладних ситуаціях.

На думку Степана, основна перевага ворога — жива сила, необмежена її кількість. За увесь цей час не може звикнути, що вони «лізуть», і нічого їх не зупиняє.

Що стосується забезпечення бригади, то каже, що всього вистачає. Військова частина дбає про своїх солдатів. Також волонтери дуже сильно допомагають. Рідні та друзі тішать хлопців смаколиками, домашніми стравами, м’ясними виробами та іншим.

Взимку воїн приїжджав у Пістинь, у відпустку. Скориставшись нагодою, Степан освідчився коханій дівчині Любові, запропонував їй руку і серце. Дівчина відповіла: «Так». Заручені не планують гучного весілля. Степан каже, що у травні офіційно зареєструють свій шлюб, а вже після перемоги відсвяткують, як годиться, з дотриманням усіх гуцульських традицій. Вдома Героя чекають тато, мама, сестри і, звичайно ж, — кохана наречена.