«Діти війни»: неприродне поєднання слів і змістів
Історія створення
Варто відзначити, що прем’єра постановки відбулася ще 1 лютого у ЦДТ, а показ на сцені районного БК перенесли з 22 лютого на 1 березня, оскільки наближалася річниця повномасштабного вторгнення агресора на територію нашої держави. Організатори вирішили відкласти його з міркувань безпеки. Але це не завадило зібрати вщерть заповнений зал глядачів і показати страшну реальність війни очима дітей.
Керівниця театральної студії і безпосередня учасниця вистави Оксана Соколюк розповіла, що акторський склад — це учні 9-их–11-их класів з різних навчальних закладів району. Назву «16–» (16 років і молодші) придумали самі діти. Займається з дітками цієї студії вже майже п’ять років. А показати на сцені війну вирішила лише тоді, коли на власні очі побачила, що це таке.
«За сімейними обставинами перебувала у Запоріжжі, — згадує Оксана Соколюк, — і відразу після повернення провела з дітьми тренінгове спілкування. Мені було цікаво, як вони жили, поки мене не було? А це — три місяці. Насправді їхні одкровення — вражали. Я побачила у їхніх очах стільки болю, невпевненості, тривоги… Вирішила допомогти моїм дітям, зокрема (саме так називає О.Соколюк гуртківців своєї студії — Авт.) й іншим пережити ці почуття через творчість.
Це стало поштовхом для створення вистави. Адже діти старшого шкільного віку часто ставлять непрості питання, а відповідей на них не отримують. Розпочали роботу над виставою з читки тексту. І лише тоді, коли діти сприйняли його, перейшли безпосередньо до репетицій. Ми ретельно все обговорюємо, радимося стосовно музичних треків, бо дітям довіряю, як рецензентам і критикам. Мої гуртківці — це справжній зоряний колектив, грають ролі вже на доволі високому рівні», — розповіла Оксана Богданівна. До речі, також вона поділилася, що їхній творчий колектив з цією виставою запросили до Пістинського і Соколівського ліцеїв, а також до Івано-Франківського — №23. У майбутньому планують гастролювати, щоб збирати кошти на потреби ЗСУ.
Гра і реальність
Розпочали виставу зі сценки «Діти в укритті» на фоні звуків війни, декламуючи вірш, що відображав нинішню нашу реальність: у XXI столітті у самісінькому центрі Європи діти народжуються під звуки кулеметів і вибухи снарядів. А О.Соколюк далі констатувала, що українські діти різко подорослішали, і у свої 9 чи 14 років розмірковують так, ніби прожили доросле життя.
В офіційних зведеннях їх позначають як постраждалих — у різних значеннях цього слова. Це продемонстрували глядачам під звуки метронома у формі динамічного кола. Згадали і тих діток, котрі не чули, на щастя, вибухів снарядів, ракет, котрі не потрапляли під обстріли, оскільки живуть на території, що не зазнала руйнувань.
Але навіть вони, за словами акторів, почуваються розгубленими, тривожними, сумними… Бо у кожного болить за майбутнє своєї держави, ніхто не відділяє власний добробут від добробуту державного. А клята війна зруйнувала всі плани і мрії. Розповідали також ще про оду приховану загрозу, яку несе із собою війна, — зростаючи у жахіттях, діти настільки призвичаюються до них, що починають війну вважати нормою. А це — ще страшніше.
На фоні пісні «Я тебе ненавиджу, війна» учасники постановки показували дитячі малюнки, які у результаті склали одну велику картину «N0 шаг». Звернули увагу і на освітній процес українських школярів в умовах війни. І за те, щоб наші діти могли щасливо жити і здобувати освіту саме в Україні, на полі бою кожного дня гинуть найкращі доньки і сини.
Дуже важливим був меседж про те, що українські діти вірять у своїх захисників, і ця віра є непереможною, як і наша армія.
«Наше військо — надзвичайне, бо об’єднує сильних людей, вірить у Бога і без молитви не йде у бій. Всі оборонці України — герої світу — сильні, мужні, відважні та сміливі… Наші захисники є особливими ще й тому, що пам’ятають про своїх загиблих побратимів, котрі крокують у небесному строю» — зворушливо звучало зі сцени. Присутні вшанували хвилиною мовчання всіх, хто віддав свої життя за волю і незалежність України.
Віддали належне і дітям-волонтерам, котрі допомагають дорослим і самостійно збирають кошти для ЗСУ. Маленькі українці продають свої іграшки, розбивають копилки, малюють листівки і плетуть браслети, продають фрукти з власних садів, працюють нарівні з дорослими у волонтерських центрах, плетуть маскувальні сітки, роблять окопні свічки, хтось віддає кошти із коляди, інші ж стоять з синьо-жовтими прапорами обабіч шляхів і закликають водіїв донатити на потреби ЗСУ.
Як подяка всім, хто допомагає наближати нашу спільну перемогу, прозвучала пісня «Я — Україна». А фінальним акордом у виставі була композиція «Закрийте небо!».
Глядачі віддячили учасникам театральної постановки шквальними оплесками і вигуками: «Браво»! Емоції переповнювали, серце тріпотіло, від побаченого на сцені на очі наверталися сльози…
Відчуття нестерпного болю за зруйновану долю кожного українця змінювалося на неймовірну гордість за наш народ. Мабуть, кожен згадав про свого далекого чи близького родича, хтось — про сина, доньку, батька, матір, брата чи сестру, сусіда, однокласника, знайомого… Адже немає таких, кого б не зачепила війна. І, на жаль, все, що глядачі бачили на сцені, — це не просто чудова акторська гра, а страшна реальність, в якій нам доводиться жити!
Лілія Заячук.
«Гуцульський край», №10, 10.03.2023 року
