Радість і біль волонтерки
Про волонтерський рух в Україні сьогодні із захопленням говорять у багатьох країнах світу, називаючи це явище унікальним. У надзвичайно складний період саме цей рух об’єднав суспільство, створив дієву структуру громадських організацій, груп людей, готових взяти на себе вирішення найбільш нагальних і болючих проблем держави.
На Косівщині є чимало волонтерів. Одна з них — Лорна Ніжина (так вона себе представила) — народилася у Косові, навчалася в Івано-Франківську. Згодом переїхала до Кракова (Польща), де живе та працює вже шість років. Дівчина пише вірші, веде цікаві блоги у соціальних мережах, має багато підписників.
Про своє волонтерство розказує так: «Трохи займалася цим ще з початку війни 2014 року. Більше допомагала грошима, ніж діями».
Повномасштабні бойові дії кардинально змінили ситуацію. 24 лютого почався великий наплив біженців. Лорні писали сотні людей одночасно, бо слідкували за нею у соціальних мережах і знали, що вона живе у Польщі давно. Вже після кількох годин перших обстрілів у волонтерки з’явилося багато роботи.
Спершу волонтери брались за все. Але вже 25 лютого 2022 року Лорна почала допомагати військовим.
Дівчина волонтерить від себе особисто, але одночасно допомагає кільком різним фондам з Європи, зокрема — з Польщі. Каже, що серед волонтерів — переважно українці, але поляків теж багато. Наша землячка передає українським військовим багато різного і потрібного: від шкарпеток — до автомобілів. Все залежить від запитів. Зазвичай, команда працює з конкретним списком.
На питання: чому вирішила стати волонтером, відповідає так: «Мною рухає ненависть до ворога. Забагато гидоти ці падлюки зробили як усій Україні, так і моїй родині, зокрема. А коли до мене звертаються хлопці і дівчата з ЗСУ, то як їм можна відмовити? Знаю про одиничні випадки, коли «волонтерів» приваблював доступ до грошей. Але з такими я не співпрацюю, вони дуже швидко йдуть за російським кораблем».
Також Лорна зізнається, що є і сумна сторона волонтерства: «Знаєте, ми зазвичай бачимо добрий бікі людям вдалось, люди зібрали, купили, дістали… Ось — ще дрон, ще генератор, ще пара теплих штанів, ще коробка окопних свічок. Ось — спаковане дбайливими руками десь у Штутгарті, чи Кракові, чи Бродах, наповнене любов’ю, обгорнуте недоспаними ночами і сльозами. Привезене під саме пекло чи в останнє працююче поштове відділення на лінії фронту. Чекає свого бійця. Бійця, для якого ти готовий дістати зірку з неба.
Привезли, а… нема кому забирати. Нема кому отримати того опальника, тих берців, ту пачку цигарок чи листа. І тільки страшні повідомлення читаю крізь сльози:
«Р. у госпіталі, осколкові по всьому тілу. Три операції, бактеріальний менінгіт. Їх з танка розстріляли».
«О загинув, переадресуй коробку. З їхньої групи ніхто не вижив».
«В. зник безвісти. Не відправляй берці».
«О. загинув у квітні. Тіло повернути не можуть, бо тіла нема».
У такі моменти Лорна і кожен український волонтер відчувають невимовно тяжкий біль і розпач. Ця війна забирає тисячі хоробрих захисників і тисячі цивільних.
Тому нам слід завжди пам’ятати, що кожен сантиметр української землі щодня омивають своєю кров’ю наші найкращі воїни, захисники, патріоти, герої. Пам’ятати, яку величезну ціну платить український народ за право просто жити і розвиватися у своїй країні. Нам тепер, як ніколи, необхідно бути єдиними, згуртованими, незламними. Кожен з нас повинен бути причетним до майбутньої перемоги й особисто наближати її.
Тетяна Романюк,
студентка 2-го курсу Львівського національного університету ім. і. Франка.
«Гуцульський край», №6, 10.02.2023 року
