Так закінчується земний шлях, так починається шлях у вічність…

1 лютого у Стопчатові поховали видатного українського поета і громадського діяча Дмитра Павличка.

Дмитро Павличко — український поет, перекладач, літературний критик, публіцист, шістдесятник, громадсько-політичний діяч. У 2004 році йому присвоїли звання Героя України. Він є кавалером ордена князя Ярослава Мудрого IV, V ступенів (1999,2009), ордена За заслуги III ступеня (1997), ордена Свободи (2015), лауреатом Національної премії імені Тараса Шевченка (1977).

Літературознавець і одна з головних постатей українського шістдесятництва Іван Дзюба стверджував, що з Павличка «почалось в Україні те, що називалось дисидентство», і згадував одним із прикладів вірш Павличка «Коли помер кривавий Торквемада» (1955), в якому він висловив приховані аналогії з кривавим режимом Сталіна.

І саме Дмитро Павличко, будучи народним депутатом УРСР, був одним із тих, хто у 1991 році запропонував у Верховній Раді проголосити незалежність України, йому належать вступне речення Акта проголошення незалежності України: «Верховна Рада УРСР урочисто проголошує незалежність .України та створення самостійної української держави — України». Павличко є одним із авторів Декларації про державний суверенітет України.

Також Дмитро Павличко є одним із організаторів Народного Руху України, Демократичної партії України і першим головою Товариства української мови імені Т.Г. Шевченка.

У 1971–1978 роках він був головним редактором українського журналу іноземної літератури «Всесвіт». Перша ж збірка його поезії «Любов і ненависть» вийшла у 1953 році. А один із найвідоміших його віршів «Два кольори» був написаний у 1964 році. Пісня на цей вірш стала майже народною.

За життя Дмитра Павличка вийшло більше 30 збірок його творів, зокрема «Моя земля» (1955), «Чорна нитка» (1958), «Пальмова віть» (1962), «Гранослов» (1968), «Сонети подільської осені» (1973), «Таємниця твого обличчя» (1974), Сонети (1978) та інші, а також переклади світової поезії, антологія «Світовий сонет» (1983), Антологія словацької поезії XX століття (1997), Сонети Вільяма Шекспіра (1998) та інші.

Зупинилося серце Генія. Не біймось нагороджувати цим йменням того, хто створив щось особливе, щось неперевершене, непроминальне. І чим більше матимемо в своїй історії таких людей, тим більше буде підстав, щоби весь український народ називати геніальним.

Для мене поет Дмитро Павличко почався у Львівському університеті зі збірочки «Правда кличе», в якій були вірші про партію. Вузьколобі досі не можуть зрозуміти її, забувши, що така назва присипляла уважність цензорів, відкриваючи дорогу словам, які самі не змогли би пробитися крізь дрібненьке сито кагебістського контролю.

Йдеться про слова: «цар помер, але тюрма зосталась», які стосувалися наче кривавого Торквемади. Насправді ж, ішлося про смерть Сталіна. Цю книжечку я, на жаль, викинула. Хоча вона була доказом уміння автора пробиватися крізь стіну.

Колись я почула такі слова: «Якщо довкола тебе — лайно, не можна перейти його, не забруднивши черевики». Відомо, що Дмитро Павличко став якось на коліна перед Михайлом Горинем, який відбув комуністичні табори, з просьбою про пробачення за те, що не був разом з ним. Але що тоді було би з Україною, якби усі її мислячі голови були за ґратами? «Гранослов», інші збірки Поета бережу. А його «Золоторогий олень» перечитувала своїм дітям і внукам не раз.

У пам’яті залишився приємний спогад про те, як 19 вересня 2005 року мене, як декана факультету правничих наук Києво-Могилянської академії, запросили на зустріч з Дмитром Васильовичем. І я продекламувала уривки з кількох його віршів. Пам’ять не зрадила. За це незабаром отримала подяку: Дмитро Васильович особисто приніс мені запрошення на його творчий вечір.

Спасибі Вам, дорогий Дмитрику, за все, що встигли зробити у сфері літератури. За величезний виховний заряд усіх Ваших творів. За розуміння свободи, як обов’язку турбуватися про права ближнього. За твердість у відстоюванні інтересів України. За вимогу до Леоніда Кравчука: «Оголошуй, бо інакше задушу». За розуміння Любові, як трепету душі і тіла: «Моя гріховнице пречиста, моя лілеє на багні. Чужі обійми, як намисто, ти поскидала при мені». За глибинні блакитні очі. За найвищої якості українську мову і боротьбу за неї. «… Материнської не чути мови — Ото була б загибель — смерть моя». За те, що додавав нам сили, щоби не вважали нас духовними сиротами.

Водночас маємо дякувати й Всевишньому за безцінний подарунок усім нам — поета, мислителя — не на час, а на віки! За те, що дав йому довге, насичене творчістю життя.

Мертвого Лелеченька принесли додому, у рідний Стопчатів на Косівщині.

«Я народився на землі, Від батька, що орав цю землю. Ніколи вже не відокремлю Себе від чорної ріллі».

Дмитро Павличко не зник, він залишається з нами. Вчімося на прикладі його життя великій науці любові!

Герої не вмирають! Чи не так?

Зорислава Ромовська,
професорка Львівського національного університету ім. .І. Франка.

Коли мені не допоможуть вірші,
То вже не допоможуть лікарі.
У сни свої благословенні й віщі
Я відійду самотньо на зорі.
Тоді прийди, кохана, кроком тіні,
Та серця ти за тим собі не рви,
Що все життя віддав я Батьківщині,
Тобі ж — пучок могильної трави.
Я знаю, мила, це несправедливо,
Та поділить інакше я не міг,
Бо й ця трава так само — вічне диво,
Як дивина найкращих днів моїх.
Дмитро Павличко.

Дмитро Павличко: «В мені є Україна — моє головне почуття. А є ж іще сім’я, і дружба, і вороги… І тому, якщо говорити про центральне дерево моїх почувань, то воно все ж таки є Україною. Але це дерево не самотнє: я знаю традиції великих людей інших народів, я належу до світу свободи і сонця, але моя родина — то щоденне життя, хліб і молитва».

«Неймовірний темперамент і жага до життя круто заносили Поета на шалених віражах XX століття, однак любов, як найвірніший. компас, непомильно виводила його на сонячні шляхи правди і повертала до себе справжнього. Його пісню «Два кольори» з її прихованими смислами знає чи не кожний українець, а його книжка любовної лірики «Таємниця твого обличчя» — непроминальна сторінка у скарбниці української поезії.

Свого часу справжньою подією став вихід книжки поета «Правда кличе!» (1958) з віршем «Коли помер кривавий Торквемада…» з більш ніж очевидними натяками на смерть тирана Йосипа Сталіна — «що здох тиран — але стоїть тюрма!». 18-тисячний наклад книжки знищили, але вірш став одним із перших знаків звільнення української поезії з лабет радянської цензури. Гадаю, що цей вірш не втратить актуальності й тоді, коли здохне теперішній кремлівський Торквемада…», — написав Іван Малкович.

Ми провели в останню дорогу Дмитра Павличка. Відійшов у вічність патріарх новітньої української літератури, один із титанів українського національного відродження ХХ-го століття.

…І був непривітний перший день лютого місяця лютого… І був мовчазний, принишклий Стопчатів — рідне село великого поета… Стопчатів, про якого він згадував у своїх спогадах, у своїх розповідях, у своїх виступах… Ось хата у вузенькому провулку з дорогою, мощеною каменем (кажуть, що то Павличко подбав, щоб до його батьківської хати вимостили шлях; мабуть, з думкою про майбутній музей)… Хата, в якій він народився, з якої пішов у світ малим незнаними шляхами, і в яку повернувся з далеких і близьких доріг лише ось тепер, на кілька годин — перед тим як навіки лягти в сиру землю неподалік на сільському цвинтарі…

Сільська хата, поставлена сто чи й більше років тому, і зроблена майстровито й доладно, по-хазяйськи, але котра вже давно віджила свій вік і залишилась у проминулих часах, лише зберігши сумний запах минувшини і пам’ять…

…На невеличкому цвинтарі, поруч зі старовинною церквою (побудованою, як засвідчує табличка на стіні при вході, 1492 року) — могили Павличкових тата і мами, і ще старшого брата Петра, якого забили німці в 1944 році. Відспівування у церкві, церемонія прощання при вході в церкву, — і ось скромне місце останнього спочинку визначного Майстра. Поряд із татом і мамою…

Що є людина на цьому світі?
«Один у другого питаєм…»
І що зостається, коли меркне світло?..

Залишається нами створене і прожите. Хтось по собі залишає купи нажитого добра і злата, які насправді є черепками на скрижалях вічності, а хтось — добру пам’ять майбутніх поколінь…

Дмитро Павличко достойно пройшов складний шлях свого довгого і непростого життя…

Дмитро Павличко, котрого Господь у вирішальну історичну миттєвість визначив, у числі небагатьох обраних, на високий державницький чин…

Дмитро Павличко, котрий залишив по собі унікальний спадок, відтворивши у своїх творах драматичний час, в якому жив і творив…

Ось це й залишиться. Мабуть, назавжди, поки буде Україна…

І буде ось ця свята земля древнього Карпатського краю, котра породила великого Українця…

Михайло Сидоржевський,
голова Національної спілки письменників України.

«Гуцульський край», №6, 10.02.2023 року