Українські вдови: як спілкуватись, як підтримати, коли промовчати

Втративши коханого, я зрозуміла, що є тисяча відтінків болю, і вони не мають градації: цей біль сильніший, а цей — слабший. Вони просто різні. Це як опинитись у суцільній темряві, без повітря, з тисячею голок у тілі і бездонною прірвою у грудях. Це як кожен ранок прокидатись і помирати, знов і знов.

Перші два місяці потрібно просто вижити! Якось вижити… І я б хотіла поділитись тим, як краще спілкуватись з жінками, які втратили своїх чоловіків, бо іноді з найкращими помислами, висловлюючи стандартні фрази підтримки, можна дуже поранити і втратити друга.

Перш за все, треба пам’ятати, що ця загибель неочікувана і, можливо, трапилась у таких жахливих умовах, які навіть не може уявити мозок. І родина кожного дня переживає це в своїй уяві, знов і знов, наче вони теж були поруч. Існує зв’язок між рідними людьми, і їхнє тіло теж відчуває біль, навіть тоді, коли вони ще не дізнались про загибель. У цей час болить тіло і дико тремтить душа.

Залишитись без захисника, годувальника сім’ї, кохання усього життя у такий тривожний час, коли йде війна, — чи це не пекло на землі?! А коли в жінки є ще й діти, у неї самої болить і дітей треба витягувати, працювати тепер за двох, вирішувати бюрократичні питання. Це непосильний тягар навіть для дуже сильних.

Тому потрібно запастись, перш за все, милосердям і терпінням, бо процес усвідомлення загибелі, потім — реабілітації, дуже довгий. Людина потребує вашої підтримки, але дозованої та ніжної.

Всі проживають втрату по-різному: хтось потребує самотності і тиші, хтось ховається, відволікаючись на роботі, іноді тікає на п’ять хвилинок в окрему кімнату, щоб виплакатись. Хтось іде до церкви, до Бога.

Мінімум два місяці людина не належить сама собі. Вона не контролює емоції, сльози, рішення — все зливається в один прісний колір життя. Дайте тишу людині, якщо вона її потребує. Це дуже важливо.

Якщо ви запропонували спілкування, підтримку і почули відповідь: я хочу побути сама, — не треба обурюватись, ображатись, не треба включати знаючу людину-рятівника і наполягати. Це не образа. Це побажання людини побути на самоті, пройти процес горювання, який необхідний тілу, душі. Людина в цей час дуже втомлюється і в неї може просто не бути сил на спілкування. Поважайте це бажання тиші.

Не кажіть «я тебе розумію», будь ласка, не кажіть. Бо не розумієте. Точно не розумієте. У кожного своя ситуація, свій біль. Зрозуміти може лише той, хто саме зараз теж проживає втрату. Тому будьте обережні, скажіть краще, що навіть не уявляєте того болю, який проживає людина і що ви хотіли би хоч трішечки допомогти нести цю ношу, якби це було можливо. Нагадайте про те, що ви завжди поруч, що на вас завжди можна покластись 40 днів. Не кажіть, що після них буде краще. Бо не буде. Після сорока днів теж тяжко, іноді навіть гірше, особливо, коли очікувала, що буде краще, бо так люди казали. Не буде! Попереду ще багато спільних для сім’ї знакових дат, і в цей період буде накривати більш за все.

Не радьте ставити якісь часові рамки. На кшталт: місяць горюй, а потім виходь, не затягуй.

Коли плануєш якийсь період, стараєшся у нього вкластись, ти не проживаєш всі емоції повноцінно. І коли начебто треба починати нове життя, може трапитись зрив. Період горювання у кожного різний, і його треба пройти, поки не закриються всі цикли: болю, відчаю, усвідомлення вини, жертви, ненависті, образи, самотності. Все це людина дозовано переживає іноді за один день, всі ці почуття змінюються у рандомному (випадковому) порядку, поки не закриються.

Коли ви радите швидше відпустити душу загиблого, будьте готові відповісти на питання: що означає «відпустити»? Ніхто не знає, що це і як це зробити. Воно приходить саме і з часом. Не може людина тримати чиюсь душу. Душа сама йде, коли їй потрібно. Тому хай тримається і згадує стільки, скільки потрібно для зцілення.

Якщо ви хочете допомогти сім’ї загиблих матеріально — допоможіть. Не питайте, чи потрібна допомога, просто купіть продукти або дізнайтесь через друзів номер банківської картки і тихенько перекажіть кошти. В цей період, навіть якщо сім’ї потрібно щось, вона не скаже. Це боляче говорити. До мене друзі навіть приходили зі своїми продуктами і готували вечерю. Це було дуже приємно.

Ненав’язливо пропонуйте спілкування, допомогу. Пропонуйте попити кави, поїсти смаколиків, прогупятись, піти разом у церкву помолитись.

Уникайте запитання: як ти? Це ставить в ступор, тому що — ніяк. І піспя цього питання розмова може не продовжитись.

Не кажіть, що вам дуже шкода людину — просто обійміть, пригорніть, скажіть, що любите та цінуєте — це найкраща підтримка.

Згадуйте щось приємне, пов’язане з загиблим чоловіком. Бо дуже хочеться розмовляти про нього знов і знов.

Хочеться чути історії, які не знаєш, згадувати щасливі часи. Це як тепле повітря у холодний період.

Не прогнозуйте нав’язливо, що жінка зустріне ще любов, досить їй горювати. Ви цим хочете від щирого серця підтримати, бо жінка відчуває самотність і безпорадність, але далеко не всі готові це чути, деякі сприймають це як знецінення стосунків. Вона не встигла налюбитись, і зараз їй точно не потрібне нове кохання. Просто скажіть, що вона не самотня, ви завжди поруч.

І ще дещо. Паралельно сім’я загиблих проходить сто кіл бюрократичного пекла. Це як тягнути глибу, коли в тебе під ногами немає землі. Багато людей у державних структурах не надто ввічливі та клієнтоорієнтовані.

Також з’являється велика кількість родичів, які не були родичами, навіть не спілкувались з її чоловіком, але всі безпардонно прагнуть отримати грошову допомогу, спадок — ображають жінок, погрожують, втручаються. Це дуже стресово. Тому жінки можуть бути у відчаї, розгнівані, кожна з них бажала би краще живого чоловіка будь-якою ціною, ніж цю допомогу. Але така реальність. Не сприймайте цей гнів на себе. Просто любіть цю людину, бажайте їй добра всередині себе, підтримуйте, допомагайте — вона це відчує, і їй не буде так самотньо і страшно жити.

Це все, що я встигла згадати, поки писала.

Цей допис не про когось конкретного.

Цей допис — про підтримку взагалі. Інформацію зібрала від різних людей.

Я дуже вдячна моїм друзям і рідним. Саме в цей час я зрозуміла, що поруч — найкращі. Мене підтримували, наче крихкий кришталь — ніжно, дбайливо, тепло, давали час побути на самоті, але періодично і дуже тактовно пропонували допомогу.

Обіймаю серцем кожного з них.

Я вдячна моїм новим друзям, дівчатам, які теж втратили своїх коханих. Ми давали волю своїм почуттям, не стримували одна одну, давали змогу вилити біль, пожалітись одна одній, разом плакали, кричали, ділились спогадами. І ми всі розуміли одна одну. Жаль, що ми познайомились за таких обставин.

Моя душа болить за горе кожної з них.

І ще хочу сказати наостанок: ми повинні на своїх місцях сумлінно робити, хто що може: бути чесними, відважними, милосердними один до одного. Ми повинні бути достойними тих героїв, які загинули. Вони віддали життя за суспільство, а суспільству тепер важливо цінувати це і підтримувати їхні сім’ї.

Оксана Боркун.

P.S. На Хмельниччині дружина військового померла після звістки про його загибель на фронті. У жінки зупинилося серце. Як повідомив голова Кам’янець-Подільської районної ради Михайло Сімашкевич, 22 грудня стало відомо про загибель українського захисника Андрія Твердохліба, а вже наступного дня померла його дружина Марина. Сиротами залишилися двоє дітей.

«Гуцульський край», №1, 6.02.2023 року