Змінюють світ тільки відважні!

Доля часто буває несправедливою. Руслан Якібчук з Косова міг би стати прекрасним учителем історії. Все своє доросле життя він вивчає минувшину України та світу, багато читає і знає, цікаво розповідає. Та коли юнак закінчив школу, країна пірнула у 90-ті роки: почалися неймовірно цікаві політичні процеси і важка соціально-економічна криза. Більшості доводилось виживати. Русланові було не до інституту.

Хлопець закінчив Івано-Франківське СПТУ №21, здобув спеціальність оператора механоскладальних робіт та електронно-обчислювальних машин. У цей час разом із друзями створили у Косові рок-групу. Руслан писав тексти пісень, був вокалістом і гітаристом.

Матрос на флагмані

Настав час одягати військову форму. Хлопця з Гуцульщини призвали у щойно створені Військово-Морські сили України.

Русланові пощастило служити в складі першого екіпажу флагмана ВМСУ «Гетьман Сагайдачний». Саме тоді він побачив хижий оскал руского міра. Не забуваймо, що після Другої світової війни радянська влада далекоглядно витісняла з благодатного Криму корінне населення та людей різних національностей, стимулювала переїзд туди лояльних росіян, переважно це були родини військових і пемсіонерів-номенклатурників. Новоявлені «корінні» жителі ненавиділи український флот, кидали в моряків каміння, у різні способи блокували їхню діяльність.

— Був дуже важкий період, коли у 1993 році нас оточили російські кораблі, — згадує Руслан. — Ми думали: нас знищать. Але потім підійшла Нацгвардія, приїхав Євген Марчук (тодішній Голова СБУ), який «розрулив» ситуацію. Він був у нас на кораблі, дякував нам за витримку.

Служба на флоті косів’янину сподобалася, був навіть час, коли хотів вступити у військове училище. Однак українські Збройні сили переживали тоді не найкращі часи, авторитет армійської служби впав нижче ватерлінії. Руслан повернувся додому.

Тут його чекала традиційна доля більшості місцевих чоловіків. Торгував на базарі, працював на будові. Наївся і заробітчанського хліба. Ремонтував помешкання у Польщі, Чехії, Німеччині. Добре володіє польською і чеською.

Три роки в АТО

Під час Революції Гідності Руслан був в Україні. На столичному майдані не стояв, але разом зі своїм родичем-бізнесменом з Фастова возив у столицю продукти для протестувальників. Коли російські військові 2014 року вступили на українську землю і почалися бойові дії, Руслан написав заяву на вступ у полк «Азов».

— Тоді черга охочих потрапити у цей підрозділ була дуже великою, і на моє звернення відповіли аж через рік, коли я вже сидів в окопах під Ґорлівкою, — розповідає Руслан.

Не отримуючи відповіді з «Азову», чоловік рвався на фронт, оббивав пороги військкомату, але його спеціальність (матрос) тоді не була потрібною.

Однак Руслан добився свого — 2015 року потрапив у добровольчий батальйон «Волинь», який навесні того ж року приєднали до 14-ї механізованої бригади ЗСУ. Брав участь у боях в 2015–2016 роках і першій половині 2017-го. Служив за контрактом.

Перебував у зоні населених пунктів Новгородське, Світлодарська Дуга, Миронівське, Красногорівка, Мар’янка, Курахове. Після закінчення контракту повернувся додому, до звичної мирної праці.

Велика війна

24 лютого 2022 року Руслан був із сім’єю у Чехії. 27 лютого виїхав в Україну, другого березня пішов служити у складі першої роти 109 батальйону Коломийської десятки (ОГШБ), а вже четвертого березня був у Малині Житомирської області.

Руслан згадує, як третього березня мобілізовані їхали у поїзді на Київщину: «Ми не знали, що нас чекає і чим усе закінчиться, але у кожного був такий сильний бойових дух, таке велике бажання захистити свою країну і свої сім’ї — я це відчуття до смерті не забуду».

У березні для нього і його побратимів почалися пекельні дні. Брав участь у Київській операції. Над ними безперестанку літали ворожі винищувачі та гвинтокрили.

— Коли росіяни відступили, ми дійшли до Іванкова, потім — до Чорнобильської зони, села Карповичів, — згадує Руслан. — Місцеві люди нас так радо зустрічали — це був один з найприємніших моментів. Тоді ж ми побачили спалені хати, розбиті вщент села — це просто страхіття. Ми, дорослі чоловіки, їхали повз них дорогою і плакали. Я ще такого не бачив.

2 травня Руслан Якібчук потрапив на Донбас. Був у самому пеклі.

— Дуже важкі бої, — каже чоловік. — Билися за кожну лісопосадку, яка по два-три рази переходила в різні руки. Один з найважчих періодів — червневі і липневі бої за Сєверодонецьк. Ми тоді стояли біля Лисичанська. Наше завдання було закріпитися у селі Миколаївка і не дати москалям пройти по трасі Лисичанськ – Спірне. В ті дні на наших кілька мін були сотні російських. Я не знаю, як ми живі залишилися. Мене тоді серйозно контузило.

Потім нас перекинули у села Спірне, Берестове. Там ми півтора місяця билися буквально за кожен кущ і кожне дерево. Були і стрілецькі бої, і артилерійськими обстрілами нас накривало. У селі Яковлівка біля Лисичанська довелося брати участь у вуличних боях. Там страшне твориться — залишилися лише бабці старі. Москалі перетворюють наші міста і села на згарища. Я не знаю, чи в Яковлівці вцілів хоч один будинок. Село велике, приблизно 3–4 тисячі населення. Ми закріпилися у посадках. Тримали оборону. Кожного дня — стрілецькі бої на близькій відстані 40–80 метрів. Вночі спали годину-дві. Нас обстрілювали гради, САУ, — згадує пережите Руслан Якібчук.

14 жовтня, на Покрову, в одному з таких запеклих боїв, його поранило в ногу і легко контузило. Побував у кількох госпіталях: Артемівську, Краматорську, Дніпрі. Врешті потрапив на лікування та реабілітацію у рідний Косів.

Набагато більше за бойові рани болить у Руслана душа за полеглих побратимів.

— Ніколи їх не забуду. Такі молоді, — тяжко зітхає мій співрозмовник. — Побратим Василь з Яремчі збирався одружуватися. За кілька днів до смерті написав мамі: «Якщо я загину, покладіть мені у домовину вишиту сорочку». Ми, старші, — трохи пожили. А молодих дуже шкода. Особливо, коли бачиш, хто проти нас воює. Ми брали росіян у полон, питали, навіщо вони з нами воюють. Було кілька ідейних. Решта каже, що пішли служити за гроші або від страху сісти у тюрму за відмову йти на війну. “Ми віддаємо найкращих, а вони — злочинців.

Час прозріння

Прошу колишнього АТОвця і Теперішнього вояка Руслана Якібчука порівняти малу (до 2022 року) і велику російсько-українську війни.

— Абсолютно різні, — каже переконано. — Якщо провести аналогію зі Столітньою війною, тоді АТО — це як битва за фортецю, а те, що відбувається після 24 лютого — битва при Азенкурі. (Нагадаю, що Руслан любить і знає історію. Столітня війна тривала з 1337 по 1453 року між Францією та Англією. Битва під Азенкуром знаменита не лише своїм масштабом, а й тим, що у ній англійці перемогли набагато чисельніше французьке військо. — А.М.).

Зараз іде тотальна війна, — пояснює Руслан Якібчук. — Росія не жаліє ні своїх людей, ні боєприпасів. Скільки щодня наша земля приймає сталі — один Господь знає. Це війна технічна, вогневих засобів. Так, людина важлива, але важлива і техніка. Дякую союзникам, які допомагають. Без їхньої підтримки ми не вистояли би. Але основний стержень — це український народ і українські воїни.

Питаю Руслана: «Деколи можна почути твердження, що зараз країну захищають тільки мобілізовані та добровольці із Західної України. Це справді так?».

— Та ні!!! Неправда! — аж вигукує Руслан. — Біля мене воюють і гинуть хлопці з усієї країни, зокрема з Донбасу і самого Донецька. За нашу свободу б’ється вся Україна — від Чернігова до Одеси і від Донбасу до Закарпаття. Я вам більше скажу, у нашій роті є кілька хлопців з Криму — з українським і російським корінням, які виїхали з півострова після 2014 року.

Це питання «чіпляє» Руслана, і весь час після нього він, згадуючи живих і загиблих побратимів, спеціально підкреслює, звідки вони родом.

Цікавлюся: «Руслане, ви воювали в АТО у 2015–2017 роках, спілкувалися тоді з жителями Донецької і Луганської областей. Тепер знову перебуваєте на тих теренах. Чи змінилося ставлення?».

Мій співрозмовник розуміє, про що я хочу його запитати вже на пів слові і, не діждавшись закінчення речення, відразу ж відповідає: «Абсолютно змінилося. У Дружківці (Донецька область) я лежав у лікарні. Коли ми йшли у місто за якимись дрібничками, продавці часто навіть не брали у нас гроші. Обіймали, казали: «Тримайтесь!». Є ще якась частина місцевих, яка чекає росіян. Та багато жителів Сходу вже зрозуміли, що їм несе рускій мір, вони бачать його наслідки: наші міста і села руйнують ущент, людей грабують, жінок і дівчат ґвалтують. У Бахмуті до нас навідався власник заправки, приніс їжу, просив: «Тільки не відходьте!». Дід у Бахмуті нам у лікарню курячі яйця приніс, вибачався, що більше нічого не має. Місцеві нам допомагали окопи рити. Багато хлопців з Донецької області пішли воювати за Україну. Не треба українців ділити на західняків і східняків. Є лише один поділ: на патріотів і не патріотів, на козаків і кізяків.

Найбільша помилка

— Руслане, часто тут, у тилу, можна почути скептичні оцінки російських військових: вони і забезпечені погано, і воюють «не так», як мала би воювати друга армія світу. Що ви з цього приводу думаєте?

— Не можна недооцінювати ворога — це найбільша помилка, — твердо каже Руслан Якібчук. — Російська армія справді сильна, росіяни — не найгірші солдати у світі. В союзі з нами, українцями, з білорусами, кавказцями та іншими народами вони захопили мало не пів світу — давайте будемо чесними. Зрештою, якою б не була армія, мужик завжди є мужиком. Там є військові, які професійно воюють з нами. І хоча в них немає нашої мотивації, але вони нам ще багато біди принесуть, бо це нація, яка постійно воює, яка хоче воювати і їй це подобається.

Поезія в окопах

Руслан Якібчук має кілька позивних. За любов до історії, зокрема русинів, побратими кличуть його Русом або лагідно — Русиком. А ще називають Поетом. Вірші почав писати старшокласником, каже, що має їх уже майже вісім тисяч.

Зацікавився поезією рано. Чимось зачепили душу хлопчика Шевченкові «Думи». Розвинула інтерес до римованих рядків творчість Ліни Костенко. Та найбільше вразив Василь Стус. «Він став для мене відкриттям, це справжня глиба, я його постійно перечитую», — каже Руслан.

Вірші і зараз рояться у його голові, але не записує їх — в умовах запеклих цілодобових боїв у солдата на це немає часу. Намагається запам’ятати. Каже, якщо залишиться живий, видасть поетичну збірку. Назву вже придумав — «Дух проти сталі».

— У цій війні позиції переходять з рук у руки кілька разів, — розповідає Руслан. — Обстріли починаються, ви не повірите, з 4 ранку до 10 вечора. Мене вразило, що ворог накриває мінами пшеницю, соняшники, поля, потім переходить на будинки. Просто лупить по будівлях — куди попало, трощить усе. Вони хочуть нас залякати і знищити. Вони бачать, що у стрілецьких боях ми на голову вищі.

Тому й накривають артилерією. Вже сьомий місяць ми з ними б’ємося за 32-кілометрову зону, і друга армія світу не може кардинально просунутися вперед.

Війна — це щоденна наука, — пояснює Руслан. — Ти не можеш знати всього, ти постійно вчишся. Перед тобою весь час нові виклики: то розтяжки, то міни, то нова зброя, то маскування, то літо, то зима. Треба постійно копати, бо це війна вогневих засобів, доводиться окопуватися і робити це правильно. На війні мусиш володіти всіма видами зброї, які є на позиції; треба вміти слухати, бути пильним та уважним, просити в Бога відваги та мужності.

Зараз Руслан Якібчук проходить лікування і реабілітацію у Косівській ЦРЛ після серйозного поранення. Я не питаю, але він сам каже: «Якщо здоров’я дозволить, повернуся на фронт. Там потрібні такі, як ми — досвідчені, з військовим і життєвим досвідом. Треба вчити, підтримувати і страхувати молодь. Мене вражає, як наші хлопці та дівчата, які розуміють, що можуть загинути, все-таки обирають шлях опору і боротьби. Всьому нашому народові треба подякувати. Нас люди так підтримують, аж воювати хочеться.

Це визначальний, епохальний момент в історії України. Якщо ми не відстоїмо незалежність, якщо в народі немає людей, готових за свою країну померти, хоч це і страшно звучить, тоді цієї нації не існує. Вона йде з історії, зникає», — каже воїн і знавець історії Руслан Якібчук.

Аліса Мудрицька.
«Гуцульський край», №49, 9.12.2022 року

Лунає скрипкою світання,
Співає арфа крізь дощі…
Карпатське спрагнене порання
Цвіте рядками у душі!
Творець Висот, я вельми вдячний
За цю осінню пектораль.
Пробач, що я блукав незрячим,
Шукав у сутінках скрижаль!
Скрижаль, натхненного здобутку
— Не там перлини я збирав…
Ти ж терпеливо вів за руку,
А я не бачив і не знав!
Чи не бажав, вірніше, бачить
І відчувати дотик Твій…
Та знаю, Янголи пробачать,
Веди мене у вир подій!
Я відшліфований до блиску
І загартований вогнем…
О, доле, доле промениста,
Предвічний ліри знак, тотем!
Косів, 13.10.2016р.

В один із ранків я прокинусь
Щасливим, радісним, не злим.
В промінні сонячнім омиюсь
І не страждатиму — нічим! І
людям, й Богу посміхнуся,
За все подякую Творцю…
І на минуле вже не злюся,
Майбутнє з радістю теж жду!
За все, що маю, вдячний Богу:
За ці Карпати, за цей край!
І за земну оцю дорогу.
Благаю, лиш не залишай!
Косів, 8.10.2016р.

Люди живуть, люди вмирають,
Навіщо живуть — навіть не знають…
І я теж не знаю сенсу життя.
Часом тривожить фінальна межа.

Кохаються люди, чубляться люди
І сподівається більшість на чудо…
Чуда не станеться, будьмо уважні,
Змінюють світ тільки відважні!
Косів, 25.09.2016р.

Дай, Боже, хлопцям –
Перемоги, Відваги, мужності в серцях,
До краю рідного — любові,
Бо сила наша — в цих бійцях!
І всі надії й сподівання —
У мужніх цих захисниках.
Для них — найкращі побажання, їх пам’ятатимуть в віках!
Спасибі вам — за вашу справу:
Величну, щиру і святу!!
Ви принесли Вкраїні славу
І не даєте шансів злу!
І хай Господь охороняє
Від ран, від куль, і від смертей!
Хай Мати Божа обіймає,
Бо оберіг ви — для людей!
Косів, 14.07.2014р.

Розбитим склом проріжу простір,
Вірші змарнілі в ніч жбурну…
Згадаю свій невдалий постріл –
І спересердя запалю….
Дим сигаретний заспокоїть,
І вщухне біль.
Тебе ж в думках
Я розцілую, доля водить
Нас по омріяних стежках…
І я збагну, що все — чудово,
І я — живий.
Господь святий
Дає шанс пить нам віще Слово
— Нектар життєвий, надп’янкий!
Не сумнівайтесь, не лякайтесь,
Бо власне страх — найбільший гріх!
На краще завше сподівайтесь,
Любов хай буде, радість.сміх!
Народе мій, в час лихоліття
Єднаймось в щирій боротьбі,
Бо не одне, на жаль, сторіччя
Нас прагнуть знищити царі!
Кати з московії трикляті
Морили голодом й мечем,
Та лиш міцніли під вогнем.
Народе мій, нас не злякати,
Та шлях до волі нелегкий.
Ми в змозі
труднощі здолати —
В цім допоможе Бог святий!
Лисичанськ, Бахмут. 2022р.

Наш батальйон вгризається у землю,
Ворог лютує, градами б’є.
Наш 109-й тримається міцно,
За нами — Вітчизна, рідне, своє!
Втрачаємо хлопців, кляті рашисти
Мін не шкодують, спалюють все.
Мужності дай нам, Діво Пречиста,
Врятуй Батьківщину, ми — плем’я твоє.
Ворог смертельний кидає ракети,
Діток вбиває, нищить міста.
Готуйте, убивці, чорні пакети —
Чекають на вас тут смерть і пітьма!
Наш батальйон наступа відчайдушно,
Ворог втікає, кидаючи все.
Віра в звитягу — міцна й непорушна.
Для нас Україна, знай, кате, — понад усе!
Донбас, Яковлівка, серпень 2022р.

Руслан ЯКІБЧУК