Оберігати душу української дитини
З початком повномасштабної війни перед українськими дитячими письменниками постав складний виклик: допомогти батькам і дітям віднайти саме ті слова, що пояснили би нову реальність, дали сил упоратися зі страхами та пережити втрати.
Своїм досвідом цих пошуків і спостережень стосовно змін в українській дитячій літературі поділився письменник Іван Андрусяк. Розмова з ними відбулася на дуже оптимістичній і натхненній для Києва та країни події — відкритті книгарні харківського видавництва на початку жовтня в серці столиці, на Подолі.
— Перед усіма нами постала гостра потреба художньої розмови з дитиною про війну, яка не просто триває тут-і-зараз, а безпосередньо й напрочуд гостро зачіпає кожну дитину, — каже Іван Андрусяк. — Українські дитячі письменники працюють із цим іще від 2014-го, але до 24 лютого робили це доволі обережно, виважено, «намацуючи» підходи — вочевидь, так і слід було, бо ще мало хто з нас мав досвід особистого переживання війни. Але тепер цей досвід увірвався буквально в кожну українську душу — й ось почали з’являтися перші книжки, на ньому базовані.
Чудово, що письменники розуміють найголовніше, як на мене: наша дитяча книжка часів великої війни має бути спрямована на те, щоб уберегти дитину — і фізично теж, бо тут ненав’язливо, в художній формі викладаються й основи виживання; але передовсім — уберегти душу дитини, яку щодня ця війна дуже тяжко травмує. Я б навіть сказав, що в цьому нині й полягає наша, дитячих письменників, ключова місія: оберігати душу української дитини.
У своїй книжці «Жерар-партизан» я так само виходив з ідеї вбереження дитячої душі, й оскільки адресував твір іще дуже маленьким діткам, то обрав його героєм саме Жерара тому, що він уже полюбився моїм читачам із книжки «Морськосвинський детектив»; і він — персонаж добрий, позитивний, а водночас кумедний; і він, як і слід справжньому детективові, завжди прагне встановити істину й обстояти справедливість.
Війна нікого не залишає осторонь, вона торкається всіх — і звірят, звісно, теж. Коли лютий, підступний і безжальний ворог насувається на рідну країну, то кожен робить, що може і вміє, щоб його перемогти. Жерар збирає звірячопартизанський загін, його вірна подружка Соня Горіхова очолює мишачу тероборону, коти Степан і Тимко стають розвідниками, пес Жульєн забезпечує, дорослою мовою кажучи, логістику й комунікацію, а цап-художник Борис Борисович хоч і не може воювати безпосередньо, але придумує, як «засліпити» ворожі танки, й віддає для цього свій найбільший скарб —запас фарб…
Себто дітки бачать, що звірята у книжці роблять те саме, що їхні батьки, родичі, сусіди роблять у житті. Спільна біда об’єднує всіх, навіть тих, хто в мирний час, скажімо, не надто дружать — котів і мишей, кіз і собак. Це те, що дає дитині впевненість, відчуття захищеності, усвідомлення того, що вона теж є частиною цього великого загальнонаціонального організму, який бореться з ворогом, хто як може і вміє.
І, звісно, у книжці є кумедні сцени, спрямовані на те, щоб дитина усміхнулася, засміялася, а в якийсь момент навіть пореготала — розпружилася. Це й для дорослих дуже важливо в час такої напруги, а для дитини тим паче.
— Наскільки складно працювати з темою війни в дитячій літературі?
— Ясна річ, складно — але нема на те ради, зараз мусимо.
Я, скажімо, ще давно задумав повість про дитину в час війни на матеріалі з моєї рідної Гуцульщини у 1944–1945 роках. Дивовижні сюжети є, зокрема й глибоко пережиті, з родинних історій, — а проте, я відчував, що не зможу її прописати як слід без того, щоб відчути війну буквально, «пальцями душі». Ну а зараз ми всі її так відчуваємо. Як казав свого часу Михайло Коцюбинський, «усе це колись згодиться як матеріал».
Зрештою, я дуже сподіваюся, що в нашу дитячу літературу зараз прийдуть нові молоді автори з власним унікальним досвідом, які на тій базі, яку ми закладаємо, піднімуться на нові овиди. Звісно, війна — це жах, і не дай Боже, цей жах людям переживати; але якщо вже пережив — то літературі війна завжди дає новогодихання. Такий-от болісний парадокс…
Barabooka.com.ua
