Соціальне підприємство шиє форму для ЗСУ

Засновниця першої волонтерської швейної бригади (ПВ-ШБ) Соломія Кобильчук — цілеспрямована, чарівна студентка, яка з початку повномасштабної війни допомагає ЗСУ — шиє військову амуніцію. А ще вона — авторка унікальної військової вишиванки.

Соломія — наша землячка, родом з села Рибного, де і досі живуть її бабуся Марія, дідусь Петро, прабабуся Юстина. У перший день повномасштабного вторгнення дівчина була на навчанні в Івано-Франківському національному технічному університеті нафти і газу. Вибухи, паніка, дзвінок від батьків — війна, шок, дорога додому, у Верховину, де живе з батьками та сестрою.

Після кількох днів перебування удома Соломія розуміє, що сидіти дивитись новини і нервувати — не вихід. Потрібно діяти, допомагати, вести свою боротьбу у тилу. Дівчина йде у волонтерський центр, де починає плести сітки.

Одного разу їм надіслали обрізки тканин різного розміру з фабрики, де шиють термобілизну для військових. Тоді місцева кравчиня, яка теж плела сітки, сказала, що з цих клаптиків може бути користь. Вирішили шити балаклави.

Соломія стала посередником між місцевою ТРО і волонтерами, шукала матеріали та людей, які би шили вдома на доброчинній основні. Так тривало місяць. Про їхню ініціативу дізналася Верховинська селищна рада. Вона купила для швачок тканину та попросила пошити 20 комплектів зимової військової форми.

Це вже було серйозне замовлення, тому Соломія почала створювати на другому поверсі організації Вільний простір «Думка» кілька швейних місць. Люди, що приходили плести сітки та волонтери на першому поверсі, дізнавшись про пошив амуніції, буквально за тиждень поприносили з дому свої швейні машинки та стали допомагати. Шили всі охочі: хто вмів і ті, хто вперше сів за машинку.

Долучилися до важливої справи і внутрішньо переміщені жінки з Харкова, Донецька, Києва, Запоріжжя, Миколаєва… Під час спільної праці зникали мовні бар’єри та ментальні кордони. Хто спілкувався до війни російською мовою — вчились розмовляти українською. Люди з різних прошарків суспільства, з різними політичними поглядами, зуміли порозумітися, здружилися і згуртувалися заради спільної мети — перемоги.

До волонтерів приходили хлопці з ТРО і ЗСУ, давали свою амуніцію для ремонту, дівчата радо допомагали.

Замовлення на пошиття форми постійно надходил’и і щоразу збільшувалися, виконувати їх на доброчинних засадах було неможливо. Тому Соломія вирішила створити з волонтерів, які залишилися у її команді, соціальне підприємство ПВ-ШБ (першу волонтерську швейну бригаду). З допомогою своєї дружної сім’ї дівчина купила промислові швейні машинки і вже в серпні почали працювати. Пропонують мінімальні націнки на військову форму. На підприємстві знайшли роботу та офіційно працюють внутрішньо переміщені жінки.

Соломія каже: «Кожна жінка має свою історію війни, адже всі вони з різних куточків України. Проте, ставши командою, роблять щось неймовірне. Я сама здивована, наскільки віддано вони готові сидіти до пізньої ночі, аби завершити роботу вчасно. Ці люди тримаються і живуть завдяки «трудотерапії і колективізму».

Живуть, знаючи, що у свекрухи розбомбило двір, що на окупованій території чекає чоловік зі зламаною ногою. Живуть, пам’ятаючи обмін «вантажу 200» у сірій зоні та похорони сусідів і друзів. Посміхаються, чекаючи на телефонний дзвінок від мами, що відмовилась залишати свої грядки; згадуючи коханого, який пішов воювати добровольцем. І, як сказала одна з киянок, що вже повернулась додому: «Ви повернули мені віру в Україну». Тільки заради цього треба працювати».

Шиють дівчата форму на замовлення волонтерських центрів та особисті прохання військових зі зносостійкого матеріалу ріп-стоп (англійською «rip» — рватися і «stop» — припинення). На цій тканині дрібні порізи не розходяться далі.

Через наближення холодів частіше замовляють тактичні зимові куртки — бушлати. Для їх утеплення дівчата використовують фліс і синтепон. Розробили полегшений костюм для суворих погодних умов. Це волого-вітро-захисна куртка та зимові штани.

На твердження «солдат не має статі» у Соломії своя думка: «Для тендітних, але незламних захисниць шиємо жіночу тактичну форму. У ній передбачаємо додаткові виточки, а також звуження кітеля та штанів у талії». Шиють також чоловічу і жіночу термобілизну на флісі, вона незамінна взимку, особливо в окопах.

Одного дня до нашої героїні завітав юнак, який пішов до лав ЗСУ добровольцем. Він приніс свою військову форму для ремонту. Здавалося, звичайний замовник, але хлопець припав до серця Соломії.

Завдяки їхній романтичній історії побачила світ військова вишиванка. Це була перша вишита військова сорочка — саме цьому юнакові на день народження. Зроблена з любов’ю, як подарунок та оберіг. Та коли ще можуть прийти в голову такі нестандартні думки та ідеї — як не на крилах кохання і взаємних почуттів?! Ця вишиванка всім сподобалася своєю оригінальністю. Надихнувшись успіхом першої, було розроблено декілька інтерпретацій. Зараз їх є колекція: чоловічі, жіночі і дитячі. Соломія запатентувала оригінальний узор вишивки. Після закінчення війни дівчина планує розвивати свою торгову марку.

Молода студентка, попри зайнятість у ПВ-ШБ, не залишила Івано-Франківський НТУНГ, де зараз онлайн навчається на маркетолога. Зуміла організувати навчання та роботу. Сама займається організаційними питаннями: замовленням матеріалів, поставками і відправками. Співпрацює з численними волонтерськими центрами і чотирма міжнародними організаціями, які також за допомогою ПВ-ШБ допомагають нашим військовим.

Розробили для військових такий вид замовлення як пошиття по замірах повного комплекту одягу за один день. Продовжують ремонтувати форму для ЗСУ та ТРО.

Та між цими всіма справами Соломія не забуває про те, звідки вона родом, де її «коріння» і за першої ж нагоди їде у село Рибне, щоб провідати своїх рідних. Під час однієї з таких поїздок бабуся Емілія Ватаманюк розповіла Соломії, що дівчина не перша у їхній родині займається пошиттям військової форми. Колись ще тато її прадіда Василя Дмитровича Ватаманюка через утиски радянської влади виїхав за кордон. Під час Другої світової війни він перебував у Англії, де потоваришував з власником текстильного підприємства. Разом з ним шили військову форму.

Коли я запитала Соломію, що її мотивує і надихає, дівчина відповіла: «Щоранку ми прокидаємося і починаємо свою боротьбу з невпевненістю у завтрашньому дні, з ненавистю до війни і з тугою за рідними. У кожного — своя боротьба. Але у ПВ-ШБ з депресією допомагають боротися швейні машинки. Нас щодня надихають успіхи на фронті, віра у щасливе майбутнє нашого народу та України! Думки про те, що ми робимо маленькі, але такі важливі речі для спільної перемоги — найсильніший стимул і мотивація».

Надія Погрибенник.
«Гуцульський край», №43, 28.10.2022 року