Загиблі герої

Коб’юк Юрій Кирилович

Народився 13 травня 1989 року у Космачі. Навчався у Космацькій школі. Служив у Збройних силах України.

2010 року взяв церковний шлюб з Мирославою. У пари на­родилися дві донечки. Працював майстром лісу Космацького лісництва у ДП «Кутський лісгосп».

На початку квітня цього року пішов захищати своїх рідних, усіх нас та Україну. Воював у складі полку «Азов». Загинув смертю героя.

Герої не вмирають, вони на­завжди залишаються у наших серцях. Вічна пам’ять і слава українському воїну, який захи­щав Батьківщину та кожного з нас!

Яровой Вадим Юрійович

Народився 27 листопада 1990 року в сім’ї Наталії та Юрія Яро­вих. У 1996 р. Вадим почав навчатися у Пістинській школі.

2006 року Вадим закінчив школу. Вступив на навчання у Коломийське училище, де здобув професію електромонтера.

У 2009–2010 рр. служив у Збройних силах України. Після армії працював у при­ватній фірмі за своїм фахом. З 2013 по 2017 рік трудився у Косівському РЕМі.

2014 року був мобілізований, воював у АТО. У лютому 2016 р. Вадим Яровой одружився з Христиною Лутчак. У 2019 р. в сім’ї народилася донечка Валерія. Після повномасштабного вторгнення росії в Україну Вадим знову пішов захищати Батьківщи­ну. Служив у 128 гірсько-штурмо­вій бригаді.

За наш спокій, мир і незалеж­ність України зараз воюють два його старших брати: Денис і Мак­сим.

Третього вересня, захищаючи Україну від безжального ворога, Вадим Яровой загинув біля с. Нововознесенське на Херсонщині.

Він був веселою і життєрадіс­ною людиною, мав багато хоро­ших друзів, побратимів, велику і дружну сім’ю. Як і більшість укра­їнців, хотів зупинити війну, мріяв про мирне життя. В пам’ять про нього маємо бути сильними та вірними синами і доньками Укра­їни. Він був незламним. Такими маємо бути й ми!

Яремин Руслан Володимирович

Народився 29 травня 1986 року у селі Вербовці. Закінчив Старокосівську школу, Косівський інститут прикладного та декоративного мистецтва (від­діл художньої обробки металу). Працював ковалем. Спробував важкого заробітчанського хліба за кордоном.

Захоплювався спортивною риболовлею. Був членом Феде­рації рибного спорту України, брав участь у всеукраїнських змаганнях.

Це було не просто хобі, а захоплення усього жит­тя. Руслан багато зробив для розвитку цього спорту в Україні, особливо форелевого напряму. Змагання зі спортивного лову форелі, які він організовував, до­тепер згадують їхні учасники.

Багатьох спортсменів Руслан разом з батьками приймав у себе вдома, пригощав кавою і влас­норуч приготовленим банушем з шашликом. Був надзвичайно гостинним і щедрим; непосидю­чим, мав безліч цікавих ідей.

Під рок-музику і стук молотів об наковальню Руслан створю­вав у своїй кузні на власному подвір’ї всяке «файне і монумен­тальне» з металу. Для багатьох своїх друзів Руслан виготовив щось гарне коване для хати.

Був обдарованим майстром художньої різьби. Навчився цьому у батьків — Володимира та На­дії Яреминих.

Син Руслана — Давид успад­кував від батька веселу вдачу, твердий характер і натхнення до приготування кулінарних страв.

24 лютого, коли почалося масштабне вторгнення росіян, Руслан був у Києві. На власні очі бачив у місті розбиту ворожою ракетою маршрутку, де загинули діти.

1 березня Руслан вступив добровольцем у Територіальну оборону, а вже 11 березня став військовослужбовцем ЗСУ Вар­то наголосити, що Руслан до цього не проходив строкової ар­мійської служби.

Брав участь у визволен­ні Бучі. Ніколи не розповідав рідним подробиць, але сильно нервував, коли згадував про це місце. Казав, що буде мститися окупантам, доки буде жити.

Мужньо проявив себе у боях за визволення Чернігівщини та Сумщини. Біля Краматорська ба­чив і пережив загибель половини свого батальйону. Потрапляв під обстріл фосфорних і вакуумних бомб.

За своїх побратимів хвилю­вався більше, ніж за себе. Зму­шував їх ретельно та правиль­но окопуватися, берегти себе. Просив у косівських волонтерів потрібне для свого підрозділу. Навіть сам зробив на фронті буджарку, аби пригощати бійців в окопах смачними «домашніми» виробами.

Останні місяці свого життя Руслан був поблизу Сіверська. Загинув 14 вересня від осколка. Це трапилося під час атаки біля села Спірного, перед Лисичанським НПЗ.

Загинув гідною смертю — як воїн, на полі бою. Загинув під час наступу та довгоочікуваного звільнення окупованих терито­рій. Став одним з багатьох Геро­їв, хто віддав життя за нас і нашу країну.

В останньому повідомленні, яке Руслан надіслав рідним на Вайбер, він написав, що треба відімстити за всіх дітей, які заги­нули на війні.

Дай Боже всім нам бути достойними подвигу українських Героїв, шанувати і пам’ятати їх вічно. Віримо, що найбільша жертва воїнів — молоде життя! — не буде марною. Дякуємо батькам, які ви­ростили таких порядних і відважних синів. Просимо Бога підтримати рідних Героїв і дати їм сили пережити нестерпний біль втрати найдорожчих — синів, чоловіків, батьків, братів, онуків.

Дякуємо вам, воїни!

Фрагмент промови священника з м. Чорткова на прощанні з загиблим воїном: «Такий великий оркестр уже зібрав Господь Бог! Вони так заграють на День Перемоги, коли вона станеться! Нам лишається тільки думати — чи ми гідні будемо їх слухати, бо вони там з Богом, а ми — ще тут. Чи ми гідно живемо кожен день і роби­мо все можливе на своєму місці?

Дякуємо тобі, воїне, дякуємо, що ти чисто зі­грав, яскраво, де треба було — голосно, де треба було — тихо, де треба було — весело, де треба було — сумно, але щиро зіграв-прожив своє життя.

Ми віддаємо тебе Господу Богу. Висловлюємо співчуття родині. Молимося, щоб вони прийняли ту жертву, яку ти віддав, бо питання «Чому так?» буде їх переслідувати все життя.

А відповідь знайдеться лише там, на небі, коли вони з тобою зустрінуться. Спочивай, брате, з Бо­гом».

«Гуцульський край», №39, 30.0.2022 року