Українська мова і газонокосарка

Найбільший ворог московії — не український народ, а українська мова, бо без мови народ так чи інак зникне.

Найбільший ворог українофобів в Україні — українська мова, бо без неї не буде держави. А найбільший ворог мовних пуритан в Україні — діалект. Він їм муляє більше ніж суржик і обсценна лексика, навіть більше ніж московська мова.

Не засвоївши кличного відмінка, не здатні розрізнити діалектні граматичні форми й граматичні помилки, вони всюди пхають потворні фемінітиви, уникають літери «ґ», і вже такого накаламутили, що доводиться озиратися, коли пишеш щось у Фейсбуку — так і до репресій можна дожити. Підсвідомо вони грають на боці московії, звинувачуючи галичан у полонізмах, германізмах та ідишизмах (щодо останніх я не певна, чи вони взагалі знають, що таке «копилях»).

Чомусь усі читають і розуміють Василя Стефаника, але редактори зачищають художні тексти від бойківського чи лемківського говору, бо читач «не зрозуміє». Читач, на думку видавців та редакторів, каліка, на якого шкода витрачати величезний запас українських слів, бо може вдавитися чи захлинутися у синонімах…

Штучні обмеження і «новації» сприяють деградації нашої мови. Ви бачили дітей, які біжать, розкинувши руки, а навздогін мати чи бабуся кричать: «Не біжи — впадеш!». Та нехай біжить, хай падає і піднімається з розідраними до крові колінами, а не ходить штивно, по команді. Якщо добре бігає, то швидше виросте і врешті зможе літати.

Часом мені хочеться написати інший варіант роману чи оповідання, де я не обмежуватиму себе у діалектних словах і словоформах, щоб зберегти його для майбутнього, для небес. Де зможу передати неповторну інтонацію бойківської говірки, наголоси, суфікси і дієслівні форми, від яких пуристів шляк трафляє. І не пускати на ту зелену травицю нікого з газонокосаркою, яка стриже все під корінь, позбавляючи комах домівок, а пташок поживи. Хай спершу навчаться шанувати мову. Вона — наша Альфа і наша Омега. Без неї ми мертва матерія, бо кожна істота на світі має свою мову та діалекти. І в горобчиків свій діалект, і в котиків, і в песиків.

Загатити річку чи пустити її в одне русло — така метафора теж годиться. Та річка врешті загниває і вмирає. У нас повно мертвих річок і повно людей, які не мають мовного чуття, але працюють письменниками, редакторами, журналістами і дикторами. А ще більше людей, які мають книги, але їх не читають, побрязкуючи в кишенях кількома гучними іменами, що їм нав’язав телевізор. Зазирнеш туди, а там самі стерті мідяки, що годяться лише для того, щоб віддати їх як плату Харону за перевіз через Стікс.

За ненавистю клубочиться страх. Тил розривають вибухи мовних диверсантів. Інформаційний простір рясніє орфографічними та граматичними помилками, зате з фемінітивами, без яких можуть забракувати навіть дуже якісний текст. Хтось конче хоче зробити євроремонт навіть у мові. У квартирі можна, а в мові — ні? Письменників із Західної України постійно тицяють, як шкодливих кошенят, у незрозумілі читачеві зі Східної України слова. Ще трохи — і нас звинуватять у мовному сепаратизмі, хоч мене також часом дратує лексикон любителів австрійської кулінарії, але це не надовго, бо післявоєнна кулінарія буде вельми скромна.

Сподіваюсь, з відрижкою епохи Франца-Йосифа відійде і огидне слово «смаколики», яким затролили весь мовний простір неньки. Принаймні, його ніколи не буде в моєму лексиконі, як і слів «прозаїкиня» чи «філологиня». А «кравчиня» і «богиня» будуть.

Галина Пагутяк, письменниця.
«Гуцульський край», №38, 23.09.2022 року

Share