Донецькі фільтр-плити для гуцульської глини

Ремесла зароджуються і розвиваються там, де є люди і сировина.

Гуцульська кераміка теж так з’явилася. Маємо поклади якісної глини та роботящі руки. Але наші прості ужиткові ємності стали ще й окрасою дому — гірські краєвиди змалечку розвивають у місцевих жителів естетичний смак, відчуття і любов до красивого. До того ж, позбавлені зовнішніх впливів, горяни вигадували, експериментували і… створили неповторну косівську мальовану кераміку.

Якщо пояснювати максимально просто, то її осо бливість — це поєднання тільки трьох кольорів: зеленого, жовтого, коричневого. Зрідка додають трішечки синього, і то не завжди. «Але найважливіше у нашій кераміці — технологія виготовлення і малюнок, сюжети, що відтворюють життя і побут горян. Це історія Гуцульщини в рисунках. Ми акцентували це, коли готували досьє для ЮНЕСКО», — пояснює Марія Гринюк, мистецтвознавиця і керамістка, голова благодійної організації «Автентика Гуцульщини».

ЮНЕСКО побачило і почуло — внесло косівську мальовану кераміку до Репрезентативного переліку нематеріальної культурної спадщини людства.

Донедавна на Косівщині був замкнутий цикл виробництва керамічних виробів: є поклади глини, є талановиті майстри. Але вийшов з ладу фільтрпрес у цеху регіональної організації Національної спілки художників України. Ремонт з об’єктивних причин відкладали. Майстри ще мали запаси глини. Відтак почали гончарити з доступної за ціною і вже готової для використання глиняної маси з міста Слов’янська Донецької області, її було вдосталь, вона якісна, проблем з доставкою — жодних, хоча наші міста розділяють 1200 кілометрів.

Практично вся керамічна галузь України користувалася слов’янською глиною. Більша частина керамічних виробів, які продавали в Україні, з’явилася у цьому місті. Довкола нього — великі поклади червоної та білої глини. Тут виготовляли і гончарні печі, і посуд, і кахлі, і барвники. До 2014 року у місті діяли півтори тисячі великих і малих підприємств, майстерень цієї спеціалізації. Після 2014 року їх залишилося 400. Тепер немає жодного.

Марія Гринюк їздила у Слов’янськ під час першого періоду російсько-української війни. «Мені було дуже цікаво на все подивитися, як керамісту. Навіть виставку св’ою туди возила. Коли побачила їхнє обладнання і масштаб, була приємно вражена. Хоча слов’янці, на жаль, менше працюють творчо, бо там переважає серійне виробництво».

Так чи інакше, але вже тоді були зав’язані дружні стосунки між Косовом і Слов’янськом, обговорювалися спільні проекти. Аж тут світ розбудили вибухи в Україні 24 лютого. Вони тривають і досі. Слов’янськ нещадно обстрілюють. Керамічну промисловість знищено. Підприємці вивезли з міста дещицю того, що змогли врятувати.

До речі, завод, який виготовляв фільтрувальні плити для керамічної галузі, був у Сєвєродонецьку, «їх уже немає — ні міста, ні заводу», — каже Марія Гринюк.

Після 24 лютого збої у логістиці відчули і керамісти Косівщини. Через брак місцевої сировини майстри не могли виготовляти кахлі та облицювальні плитки. Виникла загроза і для знаменитої косівської мальованої кераміки. Треба було негайно відновлювати виробництво місцевої глиняної маси.

«Мені дуже хотілося допомогти Косівській регіональній організації НСХУ (очолює Іван Кочержук. — Ред.), — каже Марія Миколаївна. — Наш керамічний цех — єдиний у Західній Україні, який і досі працює при Спілці. Регіональна організація, наші талановиті майстри зуміли зберегти цех у надважкі 90-ті роки. Якби я сама не була керамісткою, я би не розуміла, що це був справжній подвиг. Бо знаю, як це важко. Бачила, як наші імениті керамісти виготовляли свої неповторні вироби взимку у цеху, що не опалювався, у холодній воді. Вони зберегли і цех, і косівську мальовану кераміку. Вони не зрадили їй у часи тотального безгрошів’я і дефіциту, зруйнованої вщент логістики. Тому їм треба допомагати», — каже Марія Гринюк.

Марія Миколаївна зателефонувала Марії Олійник, яка опікується культурою у Cлов’янській міській раді. Отримала контакти кількох підприємців. Погодився допомогти Максим Мальнєв. Він займається виготовленням глиняної маси у промислових масштабах.

Марія Гринюк емоційно та аргументовано пояснювала Максимові, що таке косівська мальована кераміка, чому її треба зберегти, і зуміла розбудити в бізнесменові людину та громадянина. Підприємець зі Слов’янська погодився продати фільтр-плити косів’янам (без попередньої оплати!), хоча мав вигідні пропозиції від інших купців. «Максим — дуже порядна людина. Погодився чекати на кошти, — каже Марія Гринюк. — Навіть сюди приїхав. Розказав і показав, що ми зле робили, що треба зробити, аби фільтрпрес довше працював. Це підприємець з великим досвідом. Ми багато чого вчимося у слов’янців — передусім технології».

За доставкою плит зі Слов’янська у Косів місцеві керамісти слідкували як англійці — за евакуацією своїх вояків з Дюнкерка. Розслабилися, коли фільтрувальні плити і тканина потрапили у Запоріжжя, полегшено зітхнули — коли у Дніпро, зраділи — коли розвантажували у Косові.

Головна причина для радості — відновлення замкнутого циклу виробництва знаменитої косівської мальованої кераміки. Бо навіть з якісної слов’янської глини вона була не зовсім автентичною.

Чому ці плити такі важливі. Перш ніж потрапити на гончарний круг, глина має кілька років вилежатися у спеціальній ямі, відтак крутитися у барабані, де її вимішують, вибивають, пропускають через вакуумний і фільтрувальний преси. Без фільтрів — не обійтися. Вони перетирають глину, вичавлюючи з неї зайву рідину.

Придбано 30 вживаних чавунних і 60 нових пластмасових плит, а також фільтрувальну тканину. «Якщо до плит ставитися по-газдівськи, їх має вистачити і наступним поколінням керамістів Косівщини», — переконана Марія Гринюк.

Глиняну масу місцевого виробництва зможуть купувати косівські фаховий коледж та інститут, місцеві школи мистецтв, керамісти — не тільки ті, що творять у цеху при РО НСХУ, а й ті, хто має приватні майстерні.

Заступниця міністра культури та інформаційної політики Лариса Петасюк написала на своїй сторінці у Фейсбуку: «Співпраця Міністерства, Офісу з розвитку креативних індустрій, партнерів з розвитку дала змогу купити необхідне обладнання й відновити виробничу спроможність косівської кераміки.

Тішуся, що тепер українські майстри продовжать працювати та експортувати свої вироби. Адже креативні індустрії в часи війни — це не лише спосіб показати світу сміливість і оригінальність української культури, а й підтримка армії та економіки. Дякуємо нашим партнерам: команді за підтримку цього проекту, Офісу розвитку креативних індустрій — за супровід та пані Марії Гринюк — за лідерство».

Аліса Мудрицька.
«Гуцульський край», №36, 9.09.2022 року

Р.S. Віриться, що після нашої перемоги слов’янці відродять керамічну галузь, а керамісти Косівщини порадять і покажуть, як надати мистецького шарму і творчої креативності їхнім виробам.