Священник з Косова Ростислав Спринюк бачив пекло Маріуполя

Після перенесення свого осідку до Запоріжжя, «Карітас Маріуполь» і надалі допомагає потребуючим, зокре­ма переселенцям. Про це роз­повідає очільник цього осідку і настоятель маріупольської пара­фії Преображення Господнього о. Ростислав Спринюк. За його словами, окрім предметів пер­шої необхідності, переселенцям потрібна ще й інша допомога: їм треба допомогти відновити людську гідність.

Усе, що мешканці Маріуполя пережили під час бомбардувань міста російськими військовими, можна описати як позбавлення їх людської гідності, і перший жест милосердя стосовно тих, кому вдалося втекти, повинен бути спрямований на відновлення цієї гідності, і не лише через надання їм притулку, їжі, ліків тощо, а та­кож через духовну та психологічну підтримку та надання їм мож­ливості працювати.

На цьому в інтерв’ю для «Радіо Ватикану»  наголосив греко-католицький священник, отець Рос­тислав Спринюк, який пережив ті події на власному досвіді: від 2010 року він служив у Маріуполі на парафії Преображення Гос­поднього, де також очолював міс­цевий «Карітас», а 16 березня був змушений залишити місто разом зі своєю сім’єю.

Він переїхав до Запоріжжя, де йому надав при­тулок о. Роман Вовк при парафії Матері Божої Неустанної Помочі. Сюди перенесли також «Карітас Маріуполь», для якого о. Ростис­лав продовжує працювати.

Служити там, де є потреба

«Я їхав туди, де було потріб­но», — зазначає о. Ростислав, роз­повідаючи про початок своєї місії в одній із областей України, де па­нувала «пострадянська духовна порожнеча». Священник родом із Івано-Франківщини (Косова), і тоді служив у Коломийсько-чер­нівецькій єпархії. Він звернувся до свого тодішнього єпископа Михайла Сімкайла і до владики Степана Менька, теперішнього Екзарха Донецького, сказавши, що готовий поїхати в Маріуполь, і вони його благословили на цю місію.

«Священник повинен слу­жити там, де це необхідно», — на­голошує отець Ростислав. Греко-католицька громада в Маріуполі була досить невели­кою: приблизно 50 осіб. Причи­на, як пояснив парох, полягала в тому, що богослужіння відбува­лися у каплиці, облаштованій у будинку священника, а для міс­цевих мешканців дуже важливо ходити у справжню культову спо­руду, справжню церкву. «Нещо­давно ми почали будувати церк­ву, заклали фундамент і зробили перший поверх. Парафія розви­валася…», — розповідає він.

Євангелізація через жести милосердя

Не дивлячись на те, що лінія фронту була лише за 12 км від Маріуполя, отець розповідає, що життя в парафії тривало: відбу­валися регулярні богослужіння, катехизація, діяв місцевий «Карітас», який, серед іншого, допома­гав людям у буферних зонах.

Для священника, який по­ходить із Західної України, де радянська влада не змогла остаточно задушити віру людей, душпастирство в Маріуполі було викликом. «Насамперед, потріб­но було пояснити людям, хто та­кий Христос, донести їм, що таке Церква і що вона робить, — за­уважує він. — І доносили це дуже просто: через любов, через вияв милосердної руки Бога, якою є «Карітас». І люди відгукувалися на це, ставали віруючими, хотіли заснувати громади в своїх селах. Люди там прості та працьовиті, вони завжди були дуже відкритими. Насправді, там дуже гарно служилося».

Наруга над людською гідністю

Хоча до 24 лютого небезпека в Маріуполі була близькою і по­стійною, о. Ростислав зазначає, що після цієї дати він зрозумів, що ситуація може бути набагато гіршою від тієї, до якої всі вже зви­кли. «Біля 4:30 год. ранку, — пригадує він, — мене розбудив мій товариш і сказав, що почалася війна. Я сказав, що війна і так іде, а він сказав: «Ти не розумі­єш, ввімкни телевізор». Пізніше життя в Маріуполі стало таким, яке можна описати одним словом «пекло».

Це була наруга над люд­ською гідністю, наруга над людь­ми, знищення самої людської ідентичності: люди були готові піти на все, щоби дістати щось поїсти, води, медикаменти, зви­чайні дрова, щоб можна було роз­палити вогонь і приготувати їжу.

І все треба було робити дуже швидко, бо йшли постійні об­стріли. Обстріли Маріуполя не припинялися ні на хвилину, вони були з далекобійної артилерії, з моря стріляли ракетами, також і з літаків: постійно над Маріуполем кружляли від трьох до десяти лі­таків, які скидали бомби на мирні квартали, постійно була загроза життю».

Розповідаючи про ці факти, отець Ростислав кілька разів зупиняється, щоб перевести по­дих: хоча відтоді минуло майже чотири місяці, біль усе ще живий, обпалює душу, а розум відмов­ляється знову переживати те, що він називає «справжнім пеклом».

«Найгірше було те, — наголо­шує він, — що люди звикали до цього, і починали навіть не звер­тати уваги на те, що йдуть обстрі­ли. Дуже багато людей гинуло. В мого сина (17 років) на очах за­гинули двоє його однокласників і його дівчина. Він чудом лишився живим і неушкодженим. Я вам так хочу сказати: це описати немож­ливо, тому що я не можу знайти відповідних слів. Щоб це зрозумі­ти, треба це пережити. Я нікому, звичайно, цього не бажаю».

Втеча з Маріуполя

У Маріуполі отець Ростислав Спринюк мешкав з дружиною та двома дітьми 17 і 9 років. Подружжя має ще одного старшого сина, який на той час перебував у Черкасах, де працює. Ділячись спогадами про момент, коли він вирішив покинути Маріуполь, священник зазначив, що вважав своїм обов’язком залишатися з парафіянами, але коли вже ді­йшло до того, що в місті не ста­ло ні газу, ні світла, ні тепла, ні зв’язку, і коли він побачив, що вже парафія розсіялася, та й було не­безпечно збирати парафіян, тоді вирішив, що потрібно евакуюва­тися при першому можливому коридорі.

«І 16 березня я евакуювався із сім’єю, — розповідає він. — Я дуже переконував їх виїхати ще раніше, коли була можливість, але моя дружина відмовлялася, бо вже один раз вона виїхала в 2014 році, і два з половиною роки ми жили на відстані: вона — в Ко­сові на Івано-Франківщині, а я в Маріуполі. Після того, як вже не було можливості виїхати з Маріу­поля і коли ситуація погіршилася, то і вона шкодувала про те, що не виїхала, і мені було дуже важко: я хвилювався не за себе, а за сім’ю і за кожного парафіянина. Тобто моя увага була зосереджена не тільки на те, щоб допомогти па­рафії, але й на сім’ю».

Парох з Маріуполя зі смутком думає про своїх парафіян: «Бага­то з них виїхало, багато зникло безвісти, невідомо, чи вони за­гинули, чи їх вивезли, депортува­ли в Росію. Я налагодив зв’язок приблизно з 10-ма людьми, які виїхали, а про решту не маю ін­формації».

 «Карітас Маріуполь»: допомогти людям відновити власну гідність

У Маріуполі отець Ростислав очолював місцеве відділення «Карітасу», яке обстріляли в се­редині березня; загинуло семеро людей, у тому числі двоє спів­робітників. Тепер їхній осередок перенесли до Запоріжжя. У співп­раці з місцевим відділенням, «Карітас Маріуполь» опікується переселенцями як з цього, так з інших міст.

«Тепер люди потребують всього, бо вони, практично, ви­рвані з життя», — підкреслює свя­щенник, додаючи, що в державі основний акцент ставлять на військових, «і це є правильно, тому що держава мусить себе оборо­няти і тепер не може повністю до­помогти людям», тому такі благо­дійні фонди як «Карітас» та інші, вони якраз і допомагають.

Отець Ростислав наголошує, наскільки важко людям, які втратили все: бізнес, приватну практику — лі­карську, нотаріальну чи юридич­ну. «Вони вирвані з життя, дезорі­єнтовані, не знають, що їх чекає, де їм далі бути, вони нікому не довіряють і невідомо, що буде за­втра», — зазначає він.

Директор «Карітас Маріу­поль» розповів також, що щодня до них приходять приблизно 350 осіб, яким вони дають продуктові набори, предмети гігієни, дитяче харчування, одяг тощо.

Допомога переселенцям через нові проекти

Отець Ростислав Спринкж підкреслює, що на всіх не окупо­ваних територіях України, в кож­ному місті і селі, багато пересе­ленців. «Вони потребують всього, — пояснює він, — але насамперед, на мою думку, крім духовної під­тримки, їм потрібна також і психо­логічна реабілітація. По-друге, їм потрібне також відновлення влас­ної гідності, тобто в нас є дуже ба­гато людей, які мали свій бізнес. Тобто, принаймні, слід, дати лю­дині відчути, що вона працює. Наприклад, через програму «Cash for work» (Гроші за роботу). «Карі­тас України» вже впроваджує такі проекти.

Також потрібні віднов­лення бізнесу або перенавчання, перекваліфікація». Священник зауважив, що одним із способів підтримати українське підприємництво, і відповідно, й державу, є запровадження мобільного біз­несу, «який би не прив’язувався до певної території, тобто, щоб в будь-який момент міг переїхати».

Він вказав також на нагальну необхідність працювати з дітьми, зокрема з тими, що мають осо­бливі потреби. «Дітям потрібне психологічне відновлення, щоб вони відчули себе в безпеці, щоб вони знову стали дітьми», — наго­лошує він, додаючи, що потрібно більше психологів, які би хотіли приїхати до них працювати.

Подолання травми та надія на майбутнє

«Як Ви даєте собі раду з цими травматичними спогадами?», — відповідаючи на це запитання, священник каже: «Я намагаюся не думати про це. Намагаюся працювати і допомагати людям, бо якщо починаєш про це думати, то стає дуже важко. І потім — по­стійна молитва, молитва дуже до­помагає». Надія також випливає з милосердя: «Радість виникає, коли я бачу, що люди, отримуючи від нас будь-яку допомогу, почи­нають вірити в майбутнє, — за­уважує він. — Вони це виявляють у розмові з нами, дякують за до­помогу, бо ми займаємося також поселенням людей, оплачуємо їм проживання, особливо людям похилого віку чи людям з обме­женими можливостями. Коли я бачу, що людям добре, то і мені теж добре».

Світлана Духович. «Радіо Ватикану». Липень 2022 року.

«Гуцульський край», №32, 12.08.2022 року