Посміхайтесь щодня і щодня допомагайте армії

6 червня

Тут все зовсім інакше…

Якось перед святами дружи­на Юля сказала, що має купу ро­боти, а їй ще треба вікна помити. Я порадив «забити». Добре, що в неї нічого не було в руках. Бо за­била би мене.

Миття вікон у нас, на заході країни, то цілий ритуал. Таке вра­ження, що люди на свята йдуть не до церкви, а ходять вулицями, як інспектори з перевірки прозо­рості скла. І тут — бац, а в тебе пилюка… І все — твої вікна стали темою для обговорень…

Спочатку я думав, що, мож­ливо, на сході люди вільніші і не переймаються тими всіма риту­алами і бесідами інших за спи­ною, але все зовсім інше. Тут не дивляться у вікна. Тут за вікном сірість і вкрай одноманітна кар­тинка. Тут дивляться у телевізор, буває, заглядають у чарочку і часто позирають у бік московії (звєзда, ковбаса по 2,20 і т.д). Тут є свої кумири. Тут мало хто чув про Яніну Соколову, але добре знають соловйова і решту пропагандистів. Тут вважають, що Житомир — це вже «запад».

Є багато і позитивних дріб­ниць. Тут навіть у селах паркани не вилазять на дорогу, як у нас «западенців». Бо нашим ґаздам всього мало… Тут між дорогою і парканом часто ще є добрих 3-4 метри, але переважно все поза­ростало бур’янами, і тільки вузькі стежки до воріт і хвіртки витопта­ні ногами.

Але не всі тут такі, і не у всіх так!!!

Тут часто звинувачують вла­ду. Дивляться телебачення і жа­ліються. Телевізор переконав людей, що Донбас годує всю Україну. І їм не можеш пояснити, що Донбас зараз руїна, яка тягне гроші з держави, а не дає, але вони вперто стоять на своєму. В них інший менталітет. Часто чути «должни» в контексті влади. Але конкретно не можуть пояснити своїх бажань. Щось з тих давніх гасел: «Услиштє Данбас».

Київ завжди слухав і чув Дон­бас. Купу років місцеві мали то­тальну владу над країною, але тут все одно думають, що їх об­крадає якась міфічна влада западенців.

Загалом якось так склалось, що всі топові олігархи похо­дять зі сходу, всі президенти зі сходу(найзахідніший по географії був Ющенко з Сумщини), а місце­ві люди живуть дуже бідно і по­стійно жаліються на Київ і захід, а не на своїх земляків.

У нас на заході пенсіонер щось ще вигадує для заробітку: лікар іде в неділю на ринок тор­гувати, всі якось крутяться-вертяться. Тут продовжують наріка­ти і чекати, щоб їх «асвабаділі». Питання: від кого? Ви ж роками обирали своїх, які вас же й загна­ли в рабство, але бачите провину в інших.

Знов я від вікон перейшов до політики. Обрав їх як індикатор статку населення. Вікна фото­графував на одній з вулиць на окраїні великого міста, де живуть десятки тисяч населення. За­галом мені подобається, як тут «одягають» свої вікна, але треба розуміти, що пластикове вікно — тут розкіш і показник заможності. Архітектура ж така, що віконця маленькі, і це незвично для мене. Але треба звикати… Бо тут все інакше.

Це моя особиста думка, моє бачення. Хто мислить інакше, приїжджайте і пишіть так, як ви то побачили.

8 червня

«Що ви там з тими машина­ми робите? Ми вже вам давали не одну автівку і т.д…». Часто таке чути від людей, що для за­спокоєння совісті дали 100 грн волонтерам і тепер впевнені, що на ту сотку ЗСУ має до кремля доїхати…

А потреби великі. От, напри­клад, колеса. Запаска на диску, бажано дві, — рятують ситуацію. Тут купити неможливо! Тут треба мати все своє! І це рятує життя щосекунди!

Людей з сумнівами запрошу­ємо на екскурсію, щоб побачили все на власні очі.

14-15 червня

На війні всі глобальні бажан­ня і завдання зводиться до міні­мальних потреб і мрій. Щовечора мрієш побачити світанок, а зран­ку хочеш зустріти захід сонця з усіма своїми побратимами.

Тут важко носити з собою щось зайве. Всі мрії, окрім пере­моги, всі думки про щось сторон­нє — то вантаж, що вас уповіль­нює. А тут необхідні швидкість у прийнятті рішень. Тут треба нала­штуватись, що ти — продовження автомата, керма автомобіля чи штурвалу літака. Ти не людина… Не плутайте з нелюдами-орками, що прийшли нас знищувати.

Ти не людина, ти — продо­вження автомата. Так простіше і ефективніше. В тебе є ціль і віль­на голова.

У кожної людини є сім’я, свої радощі і тривоги, якісь зобов’язання, кредити і т.д. Ти біжиш — і воно все калатає у го­лові. Приємності теж дзвенять, а тобі треба просто побачити світа­нок…

Тож найлегше бути просто продовженням автомата, в якому все зроблено досконало, не має бути нічого зайвого, а ти просто завершення цього механізму, що стає одним цілим. Мрії краще по­міняти на контрольований страх. Бо надмірний теж гальмує вас, а, отже — вбиває. Контрольований страх дисциплінує: і бронік вже не такий важкий, а під шоломом вже не так і спекотно, щоб їздити без нього.

Я завжди цінував прості речі і думки в житті. На війні це — по­рятунок. Світанок міняє вечір — і так по колу. І все максимально спрощено. Мені підходить. Тут часто ранкову тишу не можеш розчути через вибухи, але ти є… І побратими є, хоч і не всі… Не всі дочекались…

Вчіться цінувати кожен світа­нок і захід сонця.

19 червня

Молода дівчина Вікторія Рощіна з рюкзаком (формат великої косметички)  просить  підкинути до Лисичанська. Перше, на що звертаєш увагу — запах парфумів. Тут, на війні, інші запахи, парфу­ми якось вкрай незвично почути. Під час розмови Вікторія питає, чи мені не страшно…

Вона, молода дівчина, прямує на передову, має бажання ще до вечора потрапити до Сіверодонецька, а питає, чи мені не страшно.

Страхи і тривоги за­вжди присутні, але з та­кими репортерами розу­мієш, що нас не перемогти. Це не авантюризм, а професіоналізм, як наркотик, тягне її в пекло.

Питаю, чи має якусь межу в гонитві за сюжетом і чи сама розу­міє, що за хороший кадр може по­страждати, а глядача у ці жахливі дні війни вже нічим не здивуєш, і сліпі не прозріють. Вікторія впев­нено відповідає, що контролює не­безпеку і якщо військові візьмуть її з собою, то їй, всього-на-всього, лише в Сіверодонецьк… Думаю: а куди вже далі?

Позаду в побратима кипить авто, він пересідає до нас і теж зауважує аромат парфумів. Усю дорогу розмовляємо і жартуємо… Це для підбадьорення. Але вона — журналіст.

Розпитує нас. Я став­лю їй питання, що цікавлять мене: який план дій, як щодо ночівлі і решти організаційних питань? Та «косметичка великого формату» — і є її план, нічліг і, мабуть, харчу­вання. Деяким військовим потріб­но в неї повчитись, бо сам знаю багатьох, що щедро обдаровані волонтерами і їм треба, щоб за ними їхала вантажівка і перево­зила всі їхні супер тактичні і супер потрібні речі… А тут рюкзачок на всі непередбачувані випадки.

Недовге прощання з люди­ною, про існування якої ти ще не знав годину тому. А я вже пере­живаю, чи в неї все добре… Му­сить бути добре!

З липня

Легко і швидко можна лише програти чи капітулювати. Пере­мога завжди є важкою і довго­тривалою.

Я хотів би помилятися і щоб через якісь там тижні всі стомле­ні військові, усміхнені від щастя перемоги, крокували і отриму­вали вітання в столиці. Але поки виглядає так, що до цього ще далеко.

Далеко, бо замучені військо­ві відчувають втому тилу, що вже не так, як у перші дні, рветься допомагати… Орда відійшла від столиці, і ворог приспав націю. Війна перемістилася подалі і стала трішки чужою. Ну, там вже вісім років воюють… Але зараз все зовсім інакше.

Мій рідний Косів за 10 днів прийняв таку ж кількість мерт­вих героїв, що і за всі попередні роки. Це мало би відкривати людям очі, але хто не відкрив їх за вісім років, то не прозріє і за­раз. Я не беру до уваги прапорці у автомобілях чи синьо-жовтий стяг під фото в соціальних мере­жах. Це все показуха. Людина, в якої болить Батьківщина, має змінити стиль своєї поведінки. Ми — або всі разом, або ліпше не грайте роль, коли у вашо­го сусіда горить квартира, а ви прийшли посмажити шашлик на згарищі і вичавлюєте сльози скорботи.

Шашлик загалом — це нор­мально. Не соромтесь продо­вжувати жити, не забуваючи, що у вас горить під носом. Просто нг привертайте до цієї події над­мірної уваги, не піарте її (йдеться про фото і дописи в соціальних мережах. — Ред.). Бо в цей час чиясь дружина дзвонить до чоло­віка, а його побратими, що не бо­ялись орківського танка, стоять і бояться взяти телефон товари­ша, не можуть сказати їй, що її діти — відтепер без тата.

Випускні і решта розваг, які трапляються раз у житті — пере­нести не можливо. Але можливо зробити їх менш показними.

Якщо тил святкуватиме гучно, то фронт розсиплеться скромно і тихо… І щасливі випускники з часом стануть не студентами, а тими ж військовими, яким постій­но щось буде потрібно, а в лю­дей немає грошей,., бо треба на фото, ресторани, одяг. І щоб та­кий, як ні в кого. А те, що волонтер не може назбирати на генератор, то не біда — мають зарплату.

Нам потихеньку перестають допомагати діаспора і міжнарод­ні волонтери, бо не можуть зро­зуміти, чому пів держави у вогні і вибухах, а решта — у веселощах і марнотратстві.

Пишу це не для того, щоб всі тихо сиділи, нічого не їли, тужили і жертвували на військо. Бо ті, що не жертвують, не дочитають до цього місця… Бо вже «усталі» на третьому реченні, зрозуміли, що то про них — і пішли далі жити сво­їм життям, щоб потішитись при­дбаною автівкою під «шарове» розмитнення або злитись, що не встигли пригнати авто… Але зате залишились гроші на море…

У мене є знайомі, для яких правильні  ідеї щодо мови,  кгб, церкви, російської попси — не на часі. Але на часі — обов’язково відпочити цього року. Тож такі вже «усталі» і не читають, а для решти адекватних і патріотичних продовжу.

Ви маєте зрозуміти, що ско­ро ця війна не завершиться. Тож треба намагатись зберегти себе і свою сім’ю в здоровому стані. Не нервуйте через дурнів! Видаляй­те їх зі свого життя. Ігноруйте не­гатив. Виховуйте дітей, і себе теж не забувайте вдосконалювати: читайте, займайтесь спортом… Посміхайтесь щодня і щодня до­помагайте армії.

Назар АЛЕКСАНДРУК.

«Гуцульський край», №30, 29.07.2022 року

Share