Посміхайтесь щодня і щодня допомагайте армії
6 червня
Тут все зовсім інакше…
Якось перед святами дружина Юля сказала, що має купу роботи, а їй ще треба вікна помити. Я порадив «забити». Добре, що в неї нічого не було в руках. Бо забила би мене.
Миття вікон у нас, на заході країни, то цілий ритуал. Таке враження, що люди на свята йдуть не до церкви, а ходять вулицями, як інспектори з перевірки прозорості скла. І тут — бац, а в тебе пилюка… І все — твої вікна стали темою для обговорень…
Спочатку я думав, що, можливо, на сході люди вільніші і не переймаються тими всіма ритуалами і бесідами інших за спиною, але все зовсім інше. Тут не дивляться у вікна. Тут за вікном сірість і вкрай одноманітна картинка. Тут дивляться у телевізор, буває, заглядають у чарочку і часто позирають у бік московії (звєзда, ковбаса по 2,20 і т.д). Тут є свої кумири. Тут мало хто чув про Яніну Соколову, але добре знають соловйова і решту пропагандистів. Тут вважають, що Житомир — це вже «запад».
Є багато і позитивних дрібниць. Тут навіть у селах паркани не вилазять на дорогу, як у нас «западенців». Бо нашим ґаздам всього мало… Тут між дорогою і парканом часто ще є добрих 3-4 метри, але переважно все позаростало бур’янами, і тільки вузькі стежки до воріт і хвіртки витоптані ногами.
Але не всі тут такі, і не у всіх так!!!
Тут часто звинувачують владу. Дивляться телебачення і жаліються. Телевізор переконав людей, що Донбас годує всю Україну. І їм не можеш пояснити, що Донбас зараз руїна, яка тягне гроші з держави, а не дає, але вони вперто стоять на своєму. В них інший менталітет. Часто чути «должни» в контексті влади. Але конкретно не можуть пояснити своїх бажань. Щось з тих давніх гасел: «Услиштє Данбас».
Київ завжди слухав і чув Донбас. Купу років місцеві мали тотальну владу над країною, але тут все одно думають, що їх обкрадає якась міфічна влада западенців.
Загалом якось так склалось, що всі топові олігархи походять зі сходу, всі президенти зі сходу(найзахідніший по географії був Ющенко з Сумщини), а місцеві люди живуть дуже бідно і постійно жаліються на Київ і захід, а не на своїх земляків.
У нас на заході пенсіонер щось ще вигадує для заробітку: лікар іде в неділю на ринок торгувати, всі якось крутяться-вертяться. Тут продовжують нарікати і чекати, щоб їх «асвабаділі». Питання: від кого? Ви ж роками обирали своїх, які вас же й загнали в рабство, але бачите провину в інших.
Знов я від вікон перейшов до політики. Обрав їх як індикатор статку населення. Вікна фотографував на одній з вулиць на окраїні великого міста, де живуть десятки тисяч населення. Загалом мені подобається, як тут «одягають» свої вікна, але треба розуміти, що пластикове вікно — тут розкіш і показник заможності. Архітектура ж така, що віконця маленькі, і це незвично для мене. Але треба звикати… Бо тут все інакше.
Це моя особиста думка, моє бачення. Хто мислить інакше, приїжджайте і пишіть так, як ви то побачили.
8 червня
«Що ви там з тими машинами робите? Ми вже вам давали не одну автівку і т.д…». Часто таке чути від людей, що для заспокоєння совісті дали 100 грн волонтерам і тепер впевнені, що на ту сотку ЗСУ має до кремля доїхати…
А потреби великі. От, наприклад, колеса. Запаска на диску, бажано дві, — рятують ситуацію. Тут купити неможливо! Тут треба мати все своє! І це рятує життя щосекунди!
Людей з сумнівами запрошуємо на екскурсію, щоб побачили все на власні очі.
14-15 червня
На війні всі глобальні бажання і завдання зводиться до мінімальних потреб і мрій. Щовечора мрієш побачити світанок, а зранку хочеш зустріти захід сонця з усіма своїми побратимами.
Тут важко носити з собою щось зайве. Всі мрії, окрім перемоги, всі думки про щось стороннє — то вантаж, що вас уповільнює. А тут необхідні швидкість у прийнятті рішень. Тут треба налаштуватись, що ти — продовження автомата, керма автомобіля чи штурвалу літака. Ти не людина… Не плутайте з нелюдами-орками, що прийшли нас знищувати.
Ти не людина, ти — продовження автомата. Так простіше і ефективніше. В тебе є ціль і вільна голова.
У кожної людини є сім’я, свої радощі і тривоги, якісь зобов’язання, кредити і т.д. Ти біжиш — і воно все калатає у голові. Приємності теж дзвенять, а тобі треба просто побачити світанок…
Тож найлегше бути просто продовженням автомата, в якому все зроблено досконало, не має бути нічого зайвого, а ти просто завершення цього механізму, що стає одним цілим. Мрії краще поміняти на контрольований страх. Бо надмірний теж гальмує вас, а, отже — вбиває. Контрольований страх дисциплінує: і бронік вже не такий важкий, а під шоломом вже не так і спекотно, щоб їздити без нього.
Я завжди цінував прості речі і думки в житті. На війні це — порятунок. Світанок міняє вечір — і так по колу. І все максимально спрощено. Мені підходить. Тут часто ранкову тишу не можеш розчути через вибухи, але ти є… І побратими є, хоч і не всі… Не всі дочекались…
Вчіться цінувати кожен світанок і захід сонця.
19 червня
Молода дівчина Вікторія Рощіна з рюкзаком (формат великої косметички) просить підкинути до Лисичанська. Перше, на що звертаєш увагу — запах парфумів. Тут, на війні, інші запахи, парфуми якось вкрай незвично почути. Під час розмови Вікторія питає, чи мені не страшно…
Вона, молода дівчина, прямує на передову, має бажання ще до вечора потрапити до Сіверодонецька, а питає, чи мені не страшно.
Страхи і тривоги завжди присутні, але з такими репортерами розумієш, що нас не перемогти. Це не авантюризм, а професіоналізм, як наркотик, тягне її в пекло.
Питаю, чи має якусь межу в гонитві за сюжетом і чи сама розуміє, що за хороший кадр може постраждати, а глядача у ці жахливі дні війни вже нічим не здивуєш, і сліпі не прозріють. Вікторія впевнено відповідає, що контролює небезпеку і якщо військові візьмуть її з собою, то їй, всього-на-всього, лише в Сіверодонецьк… Думаю: а куди вже далі?
Позаду в побратима кипить авто, він пересідає до нас і теж зауважує аромат парфумів. Усю дорогу розмовляємо і жартуємо… Це для підбадьорення. Але вона — журналіст.
Розпитує нас. Я ставлю їй питання, що цікавлять мене: який план дій, як щодо ночівлі і решти організаційних питань? Та «косметичка великого формату» — і є її план, нічліг і, мабуть, харчування. Деяким військовим потрібно в неї повчитись, бо сам знаю багатьох, що щедро обдаровані волонтерами і їм треба, щоб за ними їхала вантажівка і перевозила всі їхні супер тактичні і супер потрібні речі… А тут рюкзачок на всі непередбачувані випадки.
Недовге прощання з людиною, про існування якої ти ще не знав годину тому. А я вже переживаю, чи в неї все добре… Мусить бути добре!
З липня
Легко і швидко можна лише програти чи капітулювати. Перемога завжди є важкою і довготривалою.
Я хотів би помилятися і щоб через якісь там тижні всі стомлені військові, усміхнені від щастя перемоги, крокували і отримували вітання в столиці. Але поки виглядає так, що до цього ще далеко.
Далеко, бо замучені військові відчувають втому тилу, що вже не так, як у перші дні, рветься допомагати… Орда відійшла від столиці, і ворог приспав націю. Війна перемістилася подалі і стала трішки чужою. Ну, там вже вісім років воюють… Але зараз все зовсім інакше.
Мій рідний Косів за 10 днів прийняв таку ж кількість мертвих героїв, що і за всі попередні роки. Це мало би відкривати людям очі, але хто не відкрив їх за вісім років, то не прозріє і зараз. Я не беру до уваги прапорці у автомобілях чи синьо-жовтий стяг під фото в соціальних мережах. Це все показуха. Людина, в якої болить Батьківщина, має змінити стиль своєї поведінки. Ми — або всі разом, або ліпше не грайте роль, коли у вашого сусіда горить квартира, а ви прийшли посмажити шашлик на згарищі і вичавлюєте сльози скорботи.
Шашлик загалом — це нормально. Не соромтесь продовжувати жити, не забуваючи, що у вас горить під носом. Просто нг привертайте до цієї події надмірної уваги, не піарте її (йдеться про фото і дописи в соціальних мережах. — Ред.). Бо в цей час чиясь дружина дзвонить до чоловіка, а його побратими, що не боялись орківського танка, стоять і бояться взяти телефон товариша, не можуть сказати їй, що її діти — відтепер без тата.
Випускні і решта розваг, які трапляються раз у житті — перенести не можливо. Але можливо зробити їх менш показними.
Якщо тил святкуватиме гучно, то фронт розсиплеться скромно і тихо… І щасливі випускники з часом стануть не студентами, а тими ж військовими, яким постійно щось буде потрібно, а в людей немає грошей,., бо треба на фото, ресторани, одяг. І щоб такий, як ні в кого. А те, що волонтер не може назбирати на генератор, то не біда — мають зарплату.
Нам потихеньку перестають допомагати діаспора і міжнародні волонтери, бо не можуть зрозуміти, чому пів держави у вогні і вибухах, а решта — у веселощах і марнотратстві.
Пишу це не для того, щоб всі тихо сиділи, нічого не їли, тужили і жертвували на військо. Бо ті, що не жертвують, не дочитають до цього місця… Бо вже «усталі» на третьому реченні, зрозуміли, що то про них — і пішли далі жити своїм життям, щоб потішитись придбаною автівкою під «шарове» розмитнення або злитись, що не встигли пригнати авто… Але зате залишились гроші на море…
У мене є знайомі, для яких правильні ідеї щодо мови, кгб, церкви, російської попси — не на часі. Але на часі — обов’язково відпочити цього року. Тож такі вже «усталі» і не читають, а для решти адекватних і патріотичних продовжу.
Ви маєте зрозуміти, що скоро ця війна не завершиться. Тож треба намагатись зберегти себе і свою сім’ю в здоровому стані. Не нервуйте через дурнів! Видаляйте їх зі свого життя. Ігноруйте негатив. Виховуйте дітей, і себе теж не забувайте вдосконалювати: читайте, займайтесь спортом… Посміхайтесь щодня і щодня допомагайте армії.
Назар АЛЕКСАНДРУК.
«Гуцульський край», №30, 29.07.2022 року