На відстані болю, молитви і сльози
Колись прочитала мудрість життєву, що людина все своє свідоме життя збирає у тайстру буття: мудрість, досвід, освіченість, християнські чесноти, радість, сум, щастя…
А що робити з болем? Розвіяти горами, коли вітер закручує зелене руно смерек? А, може, роздати його охочим?
Але хто схоче його для себе? Хочуть добра, гараздів, радощів, любові…
Люди хочуть Щастя!
А з болем — як?..
А біль має війну, вони —
такі схожі і рідні…
У війни так багато болю, і у болю — так багато війни… У війни немає роду, статі, племені… На війні губишся у часі, тут забуваєш дні, дати… Є лише день, ніч і бажання вижити…
Я грішно думала, що за вісім років волонтерства, поїздок по всьому фронту, я все знаю про війну… Ні, не все…
Війна вчить щодня жити, виживати і бути в строю…
Війна не прощає байдужості, безвідповідальності, лицемірства і безпорадності…
Пригадую 19 лютого, коли повернулись з війни: Маріуполя, Попасної, Бахмута, Авдіївки, Мар’їнки… Не вірю, що більше не побачу ці міста такими, якими вони мені запам’ятались на все життя…
Відвоюємо, визволимо, відбудуємо, вони, можливо, стануть кращими… Але ніколи не будуть такими, як були…
І тут — він, біль…
Без болю не відчути повноти щастя, Перемоги не буває без протистояння…
Таке життя… Та воно варте цих барв, щоб не прожити свій вік, як таргани, які думають лише про свій шлунок…
І знову — біль…
Я пам’ятаю кожен збір, коли просила на війну, на кожну поїздку, як милостиню…
Пам’ятаю бездонність поля-вишиванки, очі хлопців, щирі-прещирі, втрати побратимів…
І біль… Буча, Ірпінь, Гостомель, Київ, Малин, Іванків…
Виходять люди, визволені з окупації, сидять на лавочках літні жінки вздовж дороги… Зупиняються волонтерські автомобілі, підбігаю і я, з допомогою, до жінки, яка плаче від радості…
«Дитино, мені ніц не треба, з того світу вернулась… Лише би спокій був і москаль не вернувся»…
Пройде час, наша волонтерська команда буде їхати за відомим маршрутом: Покровське, Покровськ, Дружківка, Костянтинівка, Бахмут, Краматорськ, Слов’янськ…
Волонтерська діяльність вдосконалюється і розширюється, з’являються адресні передачі, треба відвезти на службу захисників, між містами і госпіталями треба перевезти поранених; водіїв, які переганяють автомобілі на війну…
Щодня мені надходять повідомлення з нашої області, а то і з сусідніх — допомогти у пошуку безвісти зниклого захисника… Рідні хапаються за останню соломинку, лише б видряпатись з невідомості і безпорадності війни…
Є ситуації, де майже на 99 відсотків, що загинув… Але немає підтвердження, немає офіційного повідомлення зі штабу військової частини… Я повинна мовчати… І чекати офіційного підтвердження…
А як же рідні, які чекають кожної миті отого — «вийшов на зв’язок»?.. А скільки не вийшло…
І скільки ще не вийде… А повернеться Героєм, журавликом з чорним, обпаленим крилом, до отчого дому, до свого гнізда?…
І тут, він — біль…
Найважче — хоронити у сиру землю тих, кого знала, з ким спілкувалася, зустрічалася на війні протягом восьми років…
Важко переживаю, уже мало плачу…. Але чорний і безжальний біль розриває душу, серце, мозок на дрібні частини… Так багато питань — і так мало відповідей…
Лише би втрати ці не були марними… Лише би…
Нам тепер треба Перемоги, а потім — повоюємо зі своїми «гнидами»…
І головне — пам’ятати кожного, хто віддав життя за Україну…
А на подвигах Героїв маємо виховувати молоду українську Націю…
Наші діти — інші, вони будуть іншими, щирими, відкритими, вільними…
Наша команда повернулась вкотре з війни і знову збираємось на війну…
Потреби не меншають, а лише ростуть…
Хлопці виходять з боїв, втрачають побратимів, одяг, амуніцію, техніку…
Під час кожної поїздки ми заїжджаємо у госпіталі, де багато потреб: медикаменти, їжа, одяг, увага і подяка…
Чому саме Донецький напрямок?
Наша команда ніколи не шукає легких шляхів і маршрутів — їдемо туди, де є потреби, де чекають… На війні волонтерів справді щиро чекають, навіть, коли все є, немає жодних потреб… Нас чекають, аби побачитись, почути гуцульську говірку, пожартувати, набратись духу і позитиву.
На Бахмутському напрямку, де тепер неспокійно і дуже гаряче, дуже багато хлопців з району, наших гуцулів, таких молодих і відважних…
Тут є наш, косівський Француз (Роман Никифорак), який на війні майже сім років. Тут Володимир Баранюк, який повернувся з-за кордону, коли почалося повно-масштабне вторгнення…
Тут — Назар Александрук, Віталій Мацьоцький, Віталій Мамчук (Віталій теж приїхав з- за кордону воювати). Тут Андрій Бурдяк, Олег Данищук… Тут зустрічаємо комбата Максима Ємця… Тут зустріла Миколу Гордія, Миколу Слюсарчука (Микитинці), Миколу Перцовича (Березів)…
Кожного разу зустрічаю захисників з Косівщини, тримаємо з ними зв’язок, отак разом, маленькими кроками, йдемо до Перемоги…
Коли питають про кількість поїздок — то не веду їхній облік, нам би допомогти і бути там, де треба бути…
Коли питають, чи не страшно, то відповідаю, що ми — живі люди і теж маємо страх…
Але відчуття обов’язку і бажання допомогти перемагають страх і відчай…
Кожна поїздка доповнюється новими людьми, але незмінним побратимом і товаришем, з яким не страшно і безпечно вісім років, є Дмитро Малкович (Нескорений).
Нескореного знають усі хлопці… Дмитра чекають, з ним говорять, фотографуються, поважають за служіння Україні…
Наша волонтерська команда дякує кожному, хто з нами у строю: розуміє, допомагає, молиться….
Скільки наших хлопців розкидані по лінії фронту — навіть уявити не можна…
Вони — всі наші, рідні, бо одну справу роблять — воюють з проклятим російським агресором…
Так хочеться багато сказати, інколи хочеться кричати, але заради Перемоги я промовчу…
Ми переможемо, бо маємо Україну у серці, у душі, у мозку…
Наша команда дякує кожному захисникові, який тримає небо України…
Подяка кожній мамі, яка виховала і відпустила сина на війну, кожній дружині, татові, сестрі, братові, синові, дочці…
Дякуємо кожному, хто в нашій команді — нас, насправді, багато, таких щирих, вірних, справжніх…
Я дякую навіть тим, хто чекає перемогу на «дивані»… (то теж позиція, яка живе вічно)… Закликаю не втомлюватись, а діяти! Робити на місцях те, що найкраще вміємо! Бути надійним тилом і наближувати Перемогу…
Дай, Боже, жити без болю, з молитвою і сльозою гордості та радості…
Слава ЗСУ! Слава Україні!
Героям Слава!
Ольга Гарасим’юк, волонтврка, громадська діячка, членкиня НСЖУ.
«Гуцульський край», №28, 15.07.2022 року