На відстані болю, молитви і сльози

Колись прочитала мудрість життєву, що людина все своє сві­доме життя збирає у тайстру бут­тя: мудрість, досвід, освіченість, християнські чесноти, радість, сум, щастя…

А що робити з болем? Розві­яти горами, коли вітер закручує зелене руно смерек? А, може, роздати його охочим?

Але хто схоче його для себе? Хочуть добра, гараздів, радощів, любові…

Люди хочуть Щастя!
А з болем — як?..
А біль має війну, вони —
такі схожі і рідні…

У війни так багато болю, і у болю — так багато війни… У війни немає роду, статі, племені… На війні губишся у часі, тут забува­єш дні, дати… Є лише день, ніч і бажання вижити…

Я грішно думала, що за вісім років волонтерства, поїздок по всьому фронту, я все знаю про війну… Ні, не все…

Війна вчить щодня жити, ви­живати і бути в строю…

Війна не прощає байдужості, безвідповідальності, лицемір­ства і безпорадності…

Пригадую 19 лютого, коли повернулись з війни: Маріупо­ля, Попасної, Бахмута, Авдіївки, Мар’їнки… Не вірю, що більше не побачу ці міста такими, якими вони мені запам’ятались на все життя…

Відвоюємо, визволимо, від­будуємо, вони, можливо, стануть кращими… Але ніколи не будуть такими, як були…

І тут — він, біль…

Без болю не відчути повноти щастя, Перемоги не буває без протистояння…

Таке життя… Та воно варте цих барв, щоб не прожити свій вік, як таргани, які думають лише про свій шлунок…

І знову — біль…

Я пам’ятаю кожен збір, коли просила на війну, на кожну поїзд­ку, як милостиню…

Пам’ятаю бездонність поля-вишиванки, очі хлопців, щирі-прещирі, втрати побратимів…

І біль… Буча, Ірпінь, Гостомель, Київ, Малин, Іванків…

Виходять люди, визволені з окупації, сидять на лавочках літ­ні жінки вздовж дороги… Зупиня­ються волонтерські автомобілі, підбігаю і я, з допомогою, до жін­ки, яка плаче від радості…

«Дитино, мені ніц не треба, з того світу вернулась… Лише би спокій був і москаль не вернув­ся»…

Пройде час, наша волонтер­ська команда буде їхати за ві­домим маршрутом: Покровське, Покровськ, Дружківка, Костянтинівка, Бахмут, Краматорськ, Слов’янськ…

Волонтерська діяльність вдо­сконалюється і розширюється, з’являються адресні передачі, треба відвезти на службу захис­ників, між містами і госпіталями треба перевезти поранених; во­діїв, які переганяють автомобілі на війну…

Щодня мені надходять пові­домлення з нашої області, а то і з сусідніх — допомогти у пошуку безвісти зниклого захисника… Рідні хапаються за останню со­ломинку, лише б видряпатись з невідомості і безпорадності вій­ни…

Є ситуації, де майже на 99 відсотків, що загинув… Але не­має підтвердження, немає офі­ційного повідомлення зі штабу військової частини… Я повинна мовчати… І чекати офіційного підтвердження…

А як же рідні, які чекають кожної миті отого — «вийшов на зв’язок»?.. А скільки не вийшло…

І скільки ще не вийде… А повер­неться Героєм, журавликом з чорним, обпаленим крилом, до отчого дому, до свого гнізда?…

І тут, він — біль…

Найважче — хоронити у сиру землю тих, кого знала, з ким спіл­кувалася, зустрічалася на війні протягом восьми років…

Важко переживаю, уже мало плачу…. Але чорний і безжаль­ний біль розриває душу, серце, мозок на дрібні частини… Так багато питань — і так мало відпо­відей…

Лише би втрати ці не були марними… Лише би…

Нам тепер треба Перемоги, а потім — повоюємо зі своїми «гни­дами»…

І головне — пам’ятати кожно­го, хто віддав життя за Україну…

А на подвигах Героїв маємо виховувати молоду українську Націю…

Наші діти — інші, вони будуть іншими, щирими, відкритими, вільними…

Наша команда повернулась вкотре з війни і знову збираємось на війну…

Потреби не меншають, а лише ростуть…

Хлопці виходять з боїв, втра­чають побратимів, одяг, амуні­цію, техніку…

Під час кожної поїздки ми за­їжджаємо у госпіталі, де багато потреб: медикаменти, їжа, одяг, увага і подяка…

Чому саме Донецький напря­мок?

Наша команда ніколи не шу­кає легких шляхів і маршрутів — їдемо туди, де є потреби, де чекають… На війні волонтерів справді щиро чекають, навіть, коли все є, немає жодних потреб… Нас чекають, аби побачитись, почути гуцульську говірку, пожар­тувати, набратись духу і позитиву.

На Бахмутському напрямку, де тепер неспокійно і дуже гаря­че, дуже багато хлопців з району, наших гуцулів, таких молодих і відважних…

Тут є наш, косівський Француз (Роман Никифорак), який на війні майже сім років. Тут Володимир Баранюк, який повернувся з-за кордону, коли почалося повно-масштабне вторгнення…

Тут — Назар Александрук, Ві­талій Мацьоцький, Віталій Мамчук (Віталій теж приїхав з- за кордону воювати). Тут Андрій Бурдяк, Олег Данищук… Тут зустрічаємо комбата Мак­сима Ємця… Тут зустріла Миколу Гордія, Миколу Слюсарчука (Микитинці), Миколу Перцовича (Березів)…

Кожного разу зустрічаю за­хисників з Косівщини, тримаємо з ними зв’язок, отак разом, малень­кими кроками, йдемо до Перемо­ги…

Коли питають про кількість по­їздок — то не веду їхній облік, нам би допомогти і бути там, де треба бути…

Коли питають, чи не страшно, то відповідаю, що ми — живі люди і теж маємо страх…

Але відчуття обов’язку і ба­жання допомогти перемагають страх і відчай…

Кожна поїздка доповнюється новими людьми, але незмінним побратимом і товаришем, з яким не страшно і безпечно вісім років, є Дмитро Малкович (Нескорений).

Нескореного знають усі хлоп­ці… Дмитра чекають, з ним говорять, фотографуються, поважа­ють за служіння Україні…

Наша волонтерська коман­да дякує кожному, хто з нами у строю: розуміє, допомагає, мо­литься….

Скільки наших хлопців роз­кидані по лінії фронту — навіть уявити не можна…

Вони — всі наші, рідні, бо одну справу роблять — воюють з проклятим російським агресо­ром…

Так хочеться багато сказати, інколи хочеться кричати, але за­ради Перемоги я промовчу…

Ми переможемо, бо маємо Україну у серці, у душі, у мозку…

Наша команда дякує кож­ному захисникові, який тримає небо України…

Подяка кожній мамі, яка ви­ховала і відпустила сина на вій­ну, кожній дружині, татові, се­стрі, братові, синові, дочці…

Дякуємо кожному, хто в на­шій команді — нас, насправді, багато, таких щирих, вірних, справжніх…

Я дякую навіть тим, хто чекає перемогу на «дивані»… (то теж позиція, яка живе вічно)… Закликаю не втомлюватись, а діяти! Робити на місцях те, що найкраще вміємо! Бути надійним тилом і наближувати Перемогу…

Дай, Боже, жити без болю, з молитвою і сльозою гордості та радості…

Слава ЗСУ! Слава Україні!

Героям Слава!

Ольга Гарасим’юк, волонтврка, громадська діячка, членкиня НСЖУ.

«Гуцульський край», №28, 15.07.2022 року

Share