Фронтовий щоденник

Війна — ефективний лакмусовий папірець і проявник.
Дуже швидко бачиш і розумієш, хто справжній патріот,
хто — пусте базікало, а хто — латентний колаборант.

Під час війни цікаво спостерігати за політиками, депутатами, галасливими рупорами різних політичних сил, безкомпромісними громадськими активістами… Де вони зараз, чим займаються?

Косів’янин і громадський активіст Назар Александрук — воює, підтверджує свій патріотизм та активну громадянську позицію на фронті.

Назар — розумна, світла і порядна людина. Йому властиві філософський погляд на світ і суспільство, оптимізм, інтелігентний гумор. У пеклі бойових дій він знаходить час, щоб коротко описувати в соціальних мережах те, що бачить, відчуває, що його вразило, наштовхнуло на роздуми.

Навіть у пекельних умовах молодий чоловік, батько двох неповнолітніх синів, намагається осмислити і проаналізувати помічене та пережите.

Ми попросили у Назара дозволу на публікацію його дописів у нашій газеті і запропонували писати ще — вже спеціально для друку, вести своєрідний фронтовий щоденник. Розуміємо, що у ньому не може бути інформації, яка містить військову таємницю. Але може бути інша, не менш важлива — свіжий погляд на людей і події, враження, емоції, роздуми. Вони надзвичайно цінні, їх треба зафіксувати, зберегти саме зараз, бо після нашої перемоги багато забудеться і сприйматиметься по-іншому.

Публікуємо першу частину фронтового щоденника українського воїна — нашого земпяка.

Читаймо і разом просімо Всевишнього, аби зберіг Назара та всіх наших захисників.

Аліса Мудрицька.
«Гуцульський край», №23, 10.06.2022 року

Це війна за наше існування

1 квітня

Це не війна задля перемоги. Це війна за наше існування, бо ворог цинічно нас знищує.

2 квітня

Війна не обирає між дорослими та дітьми. Якщо ми не переможемо, якщо підемо на поступки ворогу, погодимося хоч на якісь умови, то пригасимо активне полум’я зараз і передамо цю війну в спадок нашим дітям і внукам. Шлях один — вирішити це зараз. Нашим дітям залишаться руїни, але вони зможуть будувати щось своє, незалежне, а не те, що нав’язує хворий запоребриковий ватник.

2 квітня

Бородянка після приходу руззкого міра. Розбите, спалене і пограбоване місто. Ще страшніше бачити людей, їхні очі… На в’їзді нас зустріли ворони, здавалося, що місто мертве, але згодом ми побачили людей. Коли місцеві, які йдуть дорогою чи узбіччям, бачать автомобіль, то зупиняються, піднімають руки і стоять нерухомо. Ми запитали, чому вони так роблять. Відповідають, що їх так навчили виродки-окупанти.

У всіх квартирах виламані двері, майно розграбоване. В перші дні вороги шукали елітні будинки та квартири, а перед відходом тягнули все підряд. Ґвалтували та вбивали. Місто в руїнах і завалах. Діставати з-під них людей окупанти не дозволяли.

3 квітня

Війна — це найганебніше, найстрашніше і найгірше, на що здатне людство! Водночас у цьому пекельному горнилі загартовуються справжні герої, народжуються легенди та пишуться неймовірні історії. Тут кожен має шанс на подвиг, на свого ангела-охоронця (а часто — й не на одного).

На фото — розірване від вибуху протитанкової міни авто. В ньому всередині їхали двоє військових… Авто вже немає, а люди — є!!! Вони вижили. Я пишу цей текст з їхньої палати в лікарні, дивлюсь на це фото, і сам собі не вірю.

Я бачив багато фільмів про супергероїв, а ось справжні герої-щасливчики — поряд. У фільмах — вигадки, а тут — реальність.

Вірте в чудеса, вірте в ЗСУ, вірте в перемогу!!! За нами — правда, і ми непереможні! Вижили вони — вистоїть Україна!

4 квітня

У цей день, 35 років тому, я народився в Україні! І тішуся з того. Бо міг родитись десь-інде і не знати всіх вас, не бачити зоряного неба над Карпатами і цих неймовірних світанків над полями пшениці.

7 квітня

Трішки не експертних думок і статистики.

Позаду — два місяці повномасштабного вторгнення. За цей час родючий український чорнозем навіки прийняв 22 тисячі окупантів. їхня нога вже не буде ступати нашими селами та містами. Ще приблизно понад 50 тисяч солдатів окупаційних військ гниють у госпіталях і теж навряд чи повернуться на нашу землю.

За ці важкі два місяці було знищено майже дев’ять сотень танків. їхні гусениці вже не будуть гудіти на наших вулицях. Майже 180 літаків вже не літатимуть нашим небом, скидаючи на наші оселі смертоносні «подарунки». Українські військові довели, що наша мужність міцніша за рашистську броню. За цей час знищено понад дві тисячі двісті броньованих машин.

Це ще не зупинило ворога, але поламало всі його плани. Київ не захопили… Все, що змогли, — це взяти побутову техніку і килими. Після себе залишили пекло. Мародерили, ґвалтували, вбивали і катували цивільних, втекли… Усьому світові показали свою справжню сутність.

Важких два місяці позаду, і ніхто не знає, що нас чекає попереду. Але чому? Ми знаємо! Ми точно будемо боротися за кожен сантиметр нашої землі. Ми точно будемо нищити ворога. Ми точно змінили ставлення до України, і весь цивілізований світ нас підтримує.

Вірте в ЗСУ! Ми вас не підведемо! Перемога буде за нами!

26 квітня

Давно планував потрапити до Чорнобиля, а тут, завдяки новій «роботі», на початку квітня це стало можливим. Мої очікування були яскравішими за реальність.

Спокій і тиша ЧАЕС, виселені села і міста заставляли задуматись і лякали туристів десятиліттями. Але після вторгнення наших «сусідів» тут уже нічого не вражає, бо дорогою до зони відчуження ти проїжджаєш знищену окупантами Бородянку… Після цього в Прип’яті тебе вже нічого не може здивувати, розчулити чи гнітити.

36 років тому тут було пекло. Після втечі орків тут знову мирно, ходять коні Пржевальського та олені. Про окупантів нагадує лише залишене сміття і окопи. Проте вони точно згадають про своє вторгнення, коли будуть в муках доживати останні дні в лікарнях від отриманого опромінення.

21 травня

Про теми, які українці обговорюють у соціальних мережах. Багатьох дивує відсутність пального на заправках. А ще багато бідкаються цінами і переймаються курсом гривні до інших валют… Але не бідкаються загиблими солдатами…

1 червня

Тут все інакше. Тут (на сході країни. — Ред.) те, що треба було знести ЗО років тому, ще зараз роздумують, чи зносити. Хоча комуністичних пам’ятників вистачає на всій території України. Тут «звєзда» (див. на фото) помітніша, ніж будь-де, червоніша і — найгірше — вона в головах людей, а не лише на пам’ятниках… Вона також намальована на крилах літаків, що бомблять міста, але, промиті російською пропагандою голови, це не лікує.

З міста виїжджає чоловік на авто з причепом, в якому завантажені холодильник, пральна машина, матраци і дрібніше барахло. В розмові чоловік каже, що він «нє за тєх і не за етіх». Питаю його, скільки в цьому місті вже перебуває українська армія. Чоловік каже, що з 2014 року. Питаю його: «Чому ж ви не тікали від своїх військових, а тікаєте від «асвабадітєлєй»? Чому жили цих 8 років і не ховали пралки і жінок? Хіба цих 8, а фактично — 30 років, було для вас мало, щоб стати українцями і визначитись, хто ви?». Моє питання його трішки заставляє думати, але це не надовго. Багаторічна пропаганда проти України перемагає.

2 червня

Прапорщик Петрович — найпозитивніша людина на фронті. Каже: «Є два види маскувальних сіток: маскарадна (всі можливі кольори) і маскувальна.

Ще жодного разу не отримували маскувальну».

Шановні волонтери! Плетіть маскувальні, а не маскарадні, сітки. Поважайте свою працю, свій час, працю водіїв, які їх доставляють, враховуйте дорожнечу пального.

Принагідно дякуємо всім волонтерам, що ми ситно їмо. Бо харчів і смаколиків — вистачає!

4 червня

В машині завжди мають бути солодощі! Я не курю, тому в складний період треба чимось «заїдати» стрес. Завжди маю при собі солодощі. Вони стають в нагоді і під час зустрічі з місцевими дітлахами, які щодня бачать жахіття війни. Можна хоч трошки «підсолодити» їхні душі, поділившись шоколадом.

Бачити посмішки дітей під час хаосу війни — безцінно. Не можна сказати, що вони не бояться… Думаю, вони не все розуміють… Тобто розуміють — якось по-своєму.

Саші дев’ять років (див. на фото), і він гордо заявив, що нічого не боїться. Хоча на вигляд це не так, але ми не сперечаємось. Він заручник ситуації… Його прийшли «асвабаждать» без його бажання чи згоди. В нього просто не питапи…

Я сильно злюся, коли дорослі не можуть приділити час, щоб прочитати історію і визначитись з простими питаннями: хто я? Якщо любиш іншу країну, то переїжджай туди …

Часто від місцевих чуємо: «Ми все проста протів вайни»… Коли чую таке від сформованої дорослої особистості — це мене злить. Старші покоління не лише сходу, а й заходу і всієї України загалом, несуть відповідальність за долі дітей. Бо ми всі в певній мірі причетні до страждань, що зараз споглядаємо.

30 років ми обирали владу, що загравала з ворогом, бавились в різні ігри, в дружбу з катами і т.д. А треба вчити історію і розуміти, що поряд з нами — дике і кровожерливе плем’я.

Замурзаний і переляканий, голодний, але з щирою посмішкою, Сашко подорожує від бабусі додому. Дитина просто живе, звикнувши до жахіть, чого не всі дорослі можуть осилити.

З дітьми простіше. Ти бачиш ці очі і розумієш, що вони не зрадять. Тут частинка місцевих має проросійську позицію. Будуть кривитися, щоб імітувати посмішку, а за спиною мріяти про прихід «калбаси па 2,20 і вкуснага пломбіра».
Діти ж, навпаки, своєю щирою посмішкою підбадьорять вас на цілий день і зарядить позитивом.

Позбувайтесь маскальської, ходіть до українських церков, заробляйте на смачну ковбасу по 300 грн, слухайте «Один в каное», Христину Соловій і тисячі інших мега файних українських виконавців. Станьте нацією, і ваші діти не знатимуть війни. Бо це не війна за територію! Це війна задля знищення нашої нації, а без мови і культури її не буде.

І що б там не було — посміхайтесь, і ми переможемо!

Назар Александрук.
«Гуцульський край», №23, 10.06.2022 року