Герої не вмирають — просто йдуть у небо

23 травня в м. Косові в останню дорогу провели Героя сьогодення, Патріота з великої літери, старшого лейтенанта 90-го окремого аеромобільного батальйону імені Героя України Івана Зубкова, 81-ї окремої аеромобільної бригади Десантно-штурмових військ ЗСУ, уродженця села Яворова Івана Кримського. Так символічно склалося, що 23 травня в Україні відзначають День Героїв. Іван Кримський був справжнім Героєм, захисником України, який з перших днів війни 2014 року боровся за незалежність і територіальну цілісність нашої Держави.

Народився Іван 10 лютого 1993 року в мальовничому селі Яворові, на участку Підбуковець. У 1–2 класах навчався у Яворівській загальноосвітній школі I-ІII ступенів (тепер Яворівський ліцей «Гуцульщина»). Перша вчителька Марія Василівна Рибенчук пригадує, що Іван був старанним учнем, відповідальним, допитливим, добре вчився, одразу проявляв лідерські здібності. А ще Іванка любили за його почуття гумору.

З третього класу навчався у Косівській ЗОШ 1—III ступенів № 1 (тепер Косівський ліцей № 1 імені Ярослава Мудрого), оскільки сім’я переїхала до Косова. Однокласники та друзі дуже любили його та поважали, адже він був завжди чесним і справедливим. Мав також багато друзів поза шкільною родиною, бо був вірним другом. Знав завжди, що сказати та як підтримати товаришів у важку хвилину.

За словами батьків, Іван мріяв бути військовим. Тому після школи пішов на військову службу. З 2011 по 2012 рік служив у с.Перевальне Сімферопольського району Автономної Республіки Крим, у 36-й окремій бригаді берегової оборони.

Добре знав англійську мову, йому пропонували вступати на бюджетну форму навчання на факультет іноземних мов у франківському виші, але Іван пішов служити у 80-й аеромобільний полк у Львові — на контракт.

В 2014 році, коли розпочалась війна, Іван Кримський на Донбасі воював у складі 80-ї бригади, на передовій. Був поранений на розтяжці, один осколок так і залишився у нозі. Коли одужав, вирішив стати професійним військовим, вступив до вищого військового навчального закладу — Військової академії у м. Одесі. Був одним із найкращих, йому пропонували залишитися викладачем та інструктором, але Іван не погодився.

Здійснив 53 стрибки з парашутом. Неодноразово був нагороджений: орденом «За мужність», медаллю «За бойові заслуги», відзнакою Міністерства оборони України — нагрудним знаком «За військову доблесть», медаллю «Захиснику України», особисто отримав від Президента України Володимира Зеленського подарунок — годинник.

У м. Арциз одружився на коханій Світлані, в них народився син Святослав. Дуже любив свою дружину та синочка, завжди відчував високу відповідальність за свою сім’ю.

24 лютого розпочалось повномасштабне вторгнення ворога на терени України. Як справжній син своєї Держави, Іван без вагань знову взяв до рук зброю.

Із допису побратима Івана Чернявського: «… За свою довгу службу я ще не зустрічав таких сміливих командирів. Він міг сидіти десь збоку та командувати, але так не робив. Він брав протитанкові засоби і йшов палити танки орків. «Крим», ти назавжди в наших серцях, ти був для нас водночас батьком, другом і братом».

Іван Кримський — Воїн з великої літери. Він віддав найцінніше — своє життя за неньку Україну, за рідний край — Гуцульщину, яку дуже любив, за те, щоб ми могли жити. На похороні всі плакали і тихо шептали: «Немає більше нашого Івасика, немає нашого промінчика, такого сонячного і теплого. Він завжди знав, як підтримати та підбадьорити. Він був світлою, щирою, чесною та надзвичайно доброю людиною».

Велика шана і подяка батькам — Марії Василівні та Степану Івановичу Кримським за те, що народили та виховали справжнього патріота України!

Велика шана і подяка Герою, нашому Захиснику — Івану Кримському!

Слава і честь Героям України!

Віта Копильчук,
староста Яворівського старостинського округу.

Петро Петрович Диконюк народився 25 лютого 1981 року в селі Вербовці. Навчався у Старокосівській школі. Дуже любив техніку, тому після дев’ятого класу вступив на навчання у Кутське професійне училище, де здобув професію водія-тракториста.

У 17-річному віці пережив велике горе — 1998 року втратив батька, який також загинув трагічно. 1998 року пішов служити в Збройні сили України. Після демобілізації трудився на різних роботах. Був водієм у Косівському управлінні газового господарства. Займався ремонтами. Відтак, як і мільйони українців, перейшов на заробітчанський хліб. Тяжко працював за кордоном, зокрема у Франції, аби забезпечити достаток своїй сім’ї. А вдома його чекала любляча дружина Надійка, з якою поєднав долю у 2007 році. Нетерпляче виглядали батька донечка Тетянка та синочок Богданчик.

Мрій у Петра було багато, але за життя встиг здійснити лише дві — викопав ставок і купив трактор. Однак сидіти на березі з вудочкою разом з синочком, а відтак і з онуками; розпушувати рідну землю плугом під майбутній урожай Петрові не судилося. 24 лютого агресор розпочав велике, жорстоке і криваве бойовище в Україні.

Петро Диконюк отримав повістку і пішов служити — не втік! Загинув 19 травня, у бою. Вступив у ряди Небесного воїнства поблизу міста Слав’янська у Донецькій області, під час артилерійського обстрілу.

Велике горе назавжди змінило життя родини Диконюків. Мати хоронила молодого і доброго сина. Дружина стала вдовою — втратила люблячого та вірного чоловіка, надійну опору в житті. Донька Тетянка та син Богданчик зростатимуть і житимуть напівсиротами. Тато не прийде на їхній випускний вечір, не допоможе їм стати на ноги, не зможе порадити, підтримати, не обійме і не поблагословить перед шлюбом, ніколи не побачить онуків.

Росія нищить цвіт української нації. Ворог руйнує не лише будівлі і підприємства. Агресор забирає дитинство в українських дітей, прирікає батьків на самотню старість, ламає долі і життєві плани дружин…

Косівщина зустріла і провела Героя, як і всіх своїх синів, загиблих на майже дев’ятирічній війні з росією — стоячи на колінах, з молитвою на вустах і в серці, під звуки Державного гімну вільної і незалежної України.

Ім’я Петра Диконюка навічно вписано в мартиролог українських воїнів, які полягли у бою за право нашого народу вільно жити на своїй землі.

Аліса Мудрицька.
«Гуцульський край», №21, 27.05.2022 року