Проводжали у вічність Героїв

З початку повномасштабної війни у ряди українського небесного воїнства вступили три наших земляки: космачанин Богдан Книшук, рожнівець Руслан Прокіпчук і косів’янин Мирослав Васильчук.

Руслан Прокіпчук з Рожнова

Руслан Іванович Прокіпчук народився 1 липня 1983 року в селі Худіївцях Борщівського району Тернопільської області, у простій селянській сім’ї. Закінчив Борщівський агротехнічний коледж, де отримав спеціальність зварювальника.

2008 року Руслан Прокіпчук побрався з рожнівчанкою Галиною Василівною. Замешкав у цьому селі. У сім’ї народилося двоє дітей: донька Анастасія (2008 р.н.) і син Олександр (2013 р.н.). Від першого шлюбу в Руслана Прокіпчука є син Владислав (2006 р.н.)

Коли почалася велика війна, чоловік перебував на заробітках у Польщі, де живе з сім’єю його брат Юрій. Руслан, не вагаючись жодної миті, повернувся в Україну 25 лютого, а вже наступного дня з’явився у військкомат. Пройшов медкомісію і пішов служити у Збройні, сили України.

Загинув смертю Героя 20 березня поблизу міста Запоріжжя. На небі Героя зустрічатимуть батьки. Мати Руслана померла 2017 року, батько — 2020-го.

Тіло Руслана Прокіпчука привезли минулої п’ятниці, 25 березня. Стомлений сумною і важкою дорогою білий мікроавтобус з цифрою 200 на лобовому склі та домовиною усередині спершу заїхав у Косів. На відтинку шляху від перехрестя Люльчука до майдану Незалежності жителі міста зустрічають жалобний кортеж на колінах і зі свічками у руках.

Решта косів’ян майже годину терпляче і шанобливо чекають прибуття Героя у центрі міста. Коли автомобіль з тілом загиблого вирулює на майдан, починає тривожно голосити сирена повітряної тривоги. Але ніхто з присутніх не рушає з місця, ніхто не біжить у бомбосховище. Усі мовчки опускаються на коліна і схиляють голови — так українці вже вісім років проводжають у вічність своїх героїв.

Люди піднімаються, коли звучить Державний гімн. Домовину з тілом загиблого не виносять з автомобіля. Рідні поспішають якнайскоріше відвезти Руслана додому в Рожнів, щоб встигнути надивитися на нього, востаннє обійняти, приголубити, омити слізьми.

Чотири священнослужителі, отці Ростислав Близнюк, Юрій Корпанюк, Василь Павлюк і Василь Струк проводять коротку службу за упокій душі Руслана Прокіпчука та всіх захисників України. Разом з ними моляться сотні косів’ян.

Багато жінок гірко плачуть. Жорстока і кровопролитна війна усіх нас зріднила, згуртувала. Після богослужіння автобус із тілом загиблого воїна рушає з місця і прямує у Рожнів. Косів’яни знову опускаються на коліна, проводжаючи Героя.

Чин похорону Руслана Прокіпчука відбувся 26 березня. Його провели у церкві Пресвятої Богородиці, де зібралося майже все село. Піша похоронна хода розпочалася від дому загиблого воїна. Уздовж дороги до кладовища траурну процесію зустрічали жителі Рожнова, які опускалися на коліна і тримали в руках засвічені лампадки та свічки.

Поховали Героя з воїнськими почестями. У мирному небі над Рожновом на честь захисника України Руслана Прокіпчука пролунав військовий салют.

Багатостраждальна українська земля прийняла до свого лона ще одного вірного та відважного сина. Пам’ять про Руслана Прокіпчука збережуть його нащадки та земляки. Не забуде його й Україна, якій він віддав найдорожче — своє життя.

Аліса Мудрицька.

Книшук Богдан. АЗОВ

Мирослав Васильчук з Косова

Чорним птахом облетіла Інтернет сайти страшна звістка. Пронизливим болем обпекла серця рідних, близьких, друзів. У понеділок, 28 березня, Косівщина з невимовною тугою прощалася з Мирославом Васильчуком. Він загинув на російсько-українській війні. Через неповних два з половиною місяці йому мало б виповнитися 50.

Народився п’ятого червня 1972 року. Жив і навчався в Коломиї. Служив в армії. Багато років працював за кордоном, часто повертався в Україну. Мирослав Юрійович з 2014 року, початку війни в Україні, чим міг допомагав як волонтер. 25 березня, вночі, внаслідок артилерійського обстрілу російськими військовими обірвалося серце хороброго воїна.

Мирослав Васильчук захищав Україну від підступного ворога. Зі зброєю в руках стояв в обороні Києва. Любив свою державу, пишався нею і у скрутну й важку годину без найменших вагань пішов захищати її незалежність, цілісність, суверенітет.

25 березня, вночі, внаслідок артилерійського обстрілу російськими військовими обірвалося його життя. Сум, важке горе прийшло у родину Героя.

Важко щось казати, якісь слова підібрати, бо ятрить серце і стискає душу, коли у засвіти відходить прекрасна людина в розквіті життєвих сил. У глибокій скорботі згорьована дружина Марія, донечка Діана, мама Анна, батько Юрій, мама Марія, батько Петро, сестра Уляна з сім’єю, шваґро Володимир з сім’єю.

Мирослав Васильчук народився п’ятого червня 1972 року. Жив і навчався в Коломиї. Служив в армії. Багато років працював за кордоном, часто повертався в Україну. У 2015-му родина зазнала важкої втрати — померла старша донечка Богданочка. Мирослав з дружиною Марією, вчителькою за фахом, в подружній парі прожили 22 роки. Друга їхня донечка Діана — справжня гордість батька.

Мирослав Юрійович з 2014 року, початку війни в Україні, чим міг допомагав як волонтер. У Косові звів прекрасний будинок, був добрим господарем, турботливим сім’янином, найкращим батьком і сином, людиною з відкритою і щирою душею.

Чоловік, з яким я йшов у похоронній процесії, розповів мені, що покійний був надзвичайно товариським, доброю і світлою особистістю. Якщо в когось з сусідів траплялася біда, скажімо, вітровій зірвав чи пошкодив дах, Мирослав перший приходив на допомогу. Потрібно було прийти на толоку — ніколи не відмовляв.

Мирослав Васильчук — справжній патріот своєї Батьківщини. Провести Героя в останню дорогу прийшло чимало людей. Військові зі стрілецької зброї салютували бойовому побратимові. А священники у своїх проникливих проповідях наголошували, що Україна, маючи таких захисників, обов’язково здобуде перемогу над ворогом. Поховали Мирослава Юрійовича Васильчука на монастирському кладовищі м. Косова.

Ігор СУСАК.

Усіх відплачемо, відмолимо
Вмиєм сльози водами Дніпра,
Відбудуємо красу свою,
відновимо, І засієм ниву зернами добра.
Візьмемось, мільйони нас, за руки,
Заспіваєм гімн на цілий світ!
Тріскатиме серце від розпуки
За загиблий, за прекрасний цвіт…
Всіх згадаємо, усіх — і поіменно!
Хоч ятрити буде втрати сіль –
Перемоги схилимо знамено,
У міцний кулак
стиснувши біль.
І ніхто, крім нас, не буде знати,
Звідки сила, дух і воля ця,
Що нікому їх не подолати
І спадкує все син від отця.
Що гартуємось
у прохолодних росах,
Шаблю гостримо
під журавлиний клин,
Міць черпаєм
в золотих покосах,
Бо ми, українці, як один!

Богдан ІВАНОЧКО.

«Гуцульський край», №13, 1.04.2022 року