Після дощу — завжди веселка
Ми можемо стати ще одним втраченим поколінням, про яке писали Хемінгуей і Ремарк. Але й можемо стати поколінням героїв, що змінили світ. Діти, які бачили війну, будуть кращими за нас. Сильнішими і відважнішими. І емпатичнішими.
Всі свої заощадження — 50 євро копійками — передала на допомогу Україні маленька голландка. Друга дитина віддала свої іграшки. Третя — олівці і малюнок з підписом: «Після дощу — завжди веселка».
І таких історій сотні. Сотні пакунків передали лише у село Кобаки. Сотні частинок дитячих і дорослих сердець, сотні упаковок з одягом, засобами гігієни, іграшками, книжками. Кожен зараз на своєму місці. Кожен робить те, що може, і трохи більше.
Кобаківці Петро та Богдан не змогли залишатись на роботі далеко від дому. Жителі голландського містечка, в якому працювали хлопці, за короткий час зібрали чималу допомогу для наших Збройних сил і переселенців. Приносили все, що мали: одяг, рушники, продукти, ліки. Принесли стільки, що в машину помістилася лише маленька частина. Щоб забрати все, до кордону їхали кілька разів.
Хлопці привезли допомогу в Кобаки. Жінки її сортують і роздають. Чоловіки розвозять. Чиїсь дружини і матері, які приїхали до нас з інших регіонів, приходять і беруть необхідне. Всі на своїх місцях. Директорка школи і працівниця сільської ради. Вчителька і продавчиня. Медсестра і аптекарка. Бізнесменка і студентка. Сільський староста і далекобійник. Водії і вантажники. Заробітчани і домогосподарі.
У всіх одні завдання. Оборонити. Захистити. Зберегти. Одягнути. Нагодувати. Заспокоїти. Вижити. Бо попереду у нас всіх — багато роботи: відбудувати Україну, побудувати ще кращу Україну.
Ірина Олексюк,
учителька зарубіжної літератури та основ християнської етики, ЗДНВР Кобаківського ліцею імені Марка Черемшини.
«Гуцульський край», №11, 18.03.2022 року
