«Ой ходить сон…» (образок на реальній родинній історії)
У присмеркову недільну кімнату потрохи досягає темрява – треба світити лямпу. Баба Марця протирає ту лямпу жилавими руками і практично не дослухається до голосу радейки, яке то грає – то тихне. І від цих перепадів пробирається по кілька дивних фраз, які в темній кімнаті звучать ніби самі до себе.
Марця вже возиться з ґнотом, зараз буде світло. «Ой ходить Сон коло вікон, а Дрімота коло плота», — радейка заблимала звуком, лямпа – світлом, а далі звук пропав і баба думає. Вона не знає, що ховається за отим дивним словом «сон» — куди і в які світи перелітають люди, коли просто йдуть спати. З певного часу баба побоюється цього слова… Або дуже хоче.
— Їв би? – Марця втирає руки і заглядає на молодшого сина. – Йвасику, їв би?
А той дивиться попереду себе і ніби аж трохи хитається. Дивиться десь аж поза стіни і мовчить. Хоч неню певно розуміє.
— Спав би, — ніби сам до себе, обзивається крізь тишу Іван і обхоплює коліна. – Спав би.
Марці з серця сировиця чурит. Бо вона не знає такої хвороби, вона взагалі до певного часу не вміла чути хвороби ні свої, ні чужі. Можеш – роби, не можеш – лягай і спи. Після тої чорної днини, коли на Івана сонного наскочив голова колгоспу на коні серед поля – після тої днини хлопчина чудний. В селі такої слабости не знають, в селі таке ніхто не лікує – чудний ти й по всему…
— Спав би, — він дивиться десь перед себе і чалапає до ліжка. Марця вмивається слізьми. «Спав би..» Ото і все, що Іван розказує їй про свій світ. Він ніби тут – але точно не тут.
***
— «Ваш сын в психбольнице», — ця звістка погнала Марцю аж у далекі світи. Певно, комісія призовна теж не знала такої хвороби – коли хочеться спати і надсадно болить голова – бо Івана призвали аж у Тамбовську область. І перший час ніби добре все було, а відтак оця звістка застала неню серед води — «Ваш сын в психбольнице»… І вона летить до сина через світи у простій сорочці і хатній фустці – так, як би до сусіди побігти могла, в столиці сміються з неї, але де то жінці тепер в голові…
.. Була коло Івана, виділа. Відий, у армії хтось ще йому здоров’я урвав – і певно дістав по голові Іван не лиш того дня, коли колгоспний кінь й’го потолочив.. Але бабі Марці то ніхто не скаже – пообіцяли привезти сина, як стане на ноги.
.. Підлікували, привезли. Навіть ще вивчився Іван, прорабом став. Казали в Русові, що ведмедячу силу у руках мав. А далі йму знов надломилися світи – дивився десь крізь стіни і без кінця марширував, а як ставало трохи ліпше – грав на гармоні «Катюшу» — і знов так якось, ніби для людей не з цего світу…
… Баба Марця сина цеї неділі вже раз провідувала – цукерків хотів і цигарок, усміхнений і задивлений поза стіни. А завтра небо заказує бурі – завтра Божка йго знає, як буде чутися йго голова…
Баба Марця натирає лямпу і просить у Бога, аби син заснув. Трохи скорше, як вона. «Бо кому йго, такого, у світі без нені буде треба».. Світло від лямпи стіни підсвічує – там знимка у склових рамцях – Марця ще молода і два її сини. Хлопці в костюмах, а Марця у «мінéній» спідници і новому свидрі, фустці новіській – вона і сама штрамачка, і хлопцям своїм з останнього найліпше має справити, бо то про люди.
На знимці Марця майже усміхнена, справжня Марця – у ніч задивлена.. А з старого радейки, яке знов нагадалося грати, мугиче «Ой ходить Сон коло вікон»…
Іванна СТЕФ’ЮК
Фото з відкритих інтернет-джерел невідомого авторства
