Присвятив життя Церкві та Україні

До 96-ї річниці від дня народження Патріарха Володимира (Романюка).

Надзвичайно важливу роль в історії Української церкви в усі часи відігравала особистість. Золотими літерами на її скрижалях вписано й ім’я Патріарха Київського і всієї Руси-України Володимира (Романюка).

Майбутній Патріарх Київський і всієї Руси-України (у миру — Василь Омелянович Романюк) народився 9 грудня 1925 року в селі Хімчині Косівського району. Виховувався у простій селянській родині, яка змалку прищепила йому пошану і любов до Бога, рідного краю, національних традицій і звичаїв.

У молодості брав участь у національно-визвольній боротьбі. В 19 років був вперше засуджений — за приналежність до Організації українських націоналістів. Восени 1944-го засуджений військовим трибуналом НКВС Станіславської (Івано-Франківської) області до двадцяти років позбавлення волі у виправно-трудових таборах.

Там, на засланні, одружився з учасницею ОУН Марією Антонюк з Рівненщини. У 1959 році у них народився єдиний син Тарас. Того ж року засланцям дозволили повернутися додому.

На батьківщині В.Романюк вирішив присвятити своє життя священницькій діяльності. У 1959 році він закінчив вищі богословські курси в Станиславові, став дияконом. Відтак продовжив богословські курси у Московській духовній семінарії. 1964 року був висвячений на священника.

У 1964–1972 роках служив душпастирем на парафіях у селах Новоселиці, Джурові, Попельниках, згодом — у Космачі, Рожнові, Прутівці. Збирав твори народного мистецтва Гуцульщини та Покуття, закликав вірних зберігати народні традиції, виступав проти закриття церков, приятелював з митцями, письменниками, учасниками руху шістдесятників. Також він охрестив вже дорослого В’ячеслава Чорновола.

У січні 1972р. о. Василя знову заарештували, а у липні засудили за ст. 62 ч. 2 КК УРСР («антирадянська агітація і пропаганда») на 7 років таборів особливо суворого режиму і 3 роки заслання; визнаний особливо небезпечним рецидивістом.

Під час другого ув’язнення у Якутії Василь Романюк часто й тривало голодував, вимагаючи, щоб йому надали можливість читати Біблію і приймати причастя, що в більшості тюрем світу є невід’ємним правом ув’язнених. Саме тоді встановилися його тісні зв’язки з правозахисним рухом. Він писав листи й заяви до різних міжнародних організацій, викриваючи порушення в СРСР права людини вільно сповідувати свою віру. У 1976 о. Василь задекларував свою приналежність до Української автокефальної православної церкви, звернувся до митрополита Мстислава із заявою про перехід в УАПЦ.

У той час священник-дисидент став відомий на Заході, де митрополит УАПЦ Мстислав розпочав кампанію за його звільнення. Цю вимогу підтримав тодішній президент США Рейган, миряни й духовенство в багатьох країнах. А після звільнення о. Василя розгорнувся рух за те, щоб радянський уряд дозволив священникові виїхати за кордон. Адже о.Романюку не давали парафії, а його синові — можливості навчатися в Україні. 1988 року вони виїхали до Канади.

Там о. Василь викликав велику увагу міжнародної християнської спільноти. Його приймали в Білому домі у м. Вашингтоні, він виступав у Парламенті Канади… У Торонто було видано англійською мовою збірник його проповідей і звернень «Голос у пустелі».

Однак через рік, коли в Україні розпочались державотворчі процеси, Василь Романюк вирішив повернутися додому. «Щоб встигнути зробити щось для церкви, для України», — розповів його син, о. Тарас.

1990 року о. Василь прийняв чернецтво, взяв ім’я Володимира і через короткий час був висвячений на єпископа. Після смерті Патріарха Мстислава єпископа Володимира обрали Патріархом незалежної Української православної церкви Київського патріархату.

Високий сан аж ніяк не змінив Василя Романюка. Людей, з якими він спілкувався, дивувала простота, повна відсутність честолюбства чи позування. Його приймальня завжди була відкритою для всіх, незалежно від посади чи соціального стгіну. Патріарх Володимир виступав з численними проповідями й статтями на богословські, патріотичні й державницькі теми, займався розбудовою богословської освіти Київського Патріархату.

Але його активність стримувалася погіршенням здоров’я. За життя Владика пережив три інфаркти, довгі місяці проводив у лікарнях. Помер Патріарх Володимир 14 липня 1995 року — від четвертого інфаркту.

Духовного провідника українського народу планували поховати на території Святої Софії, але ця спроба закінчилася масовими сутичками з міліцією і внутрішніми військами, бо тодішня влада активно підтримувала лише Церкву Московського патріархату і не дозволила ховати українського Патріарха на території головної святині нашого народу. Через напад із боку міліції тіло Патріарха не вдалося занести на територію самої Софії і воно було поховане під дзвіницею Софійського собору. Ганебні події 18 липня 1995 року увійшли в історію незалежної України як «чорний вівторок».

Пам’ять про Патріарха-сповідника живе в серцях багатьох вірних…

Його святість не залишив після себе окремого заповіту. Однак ніби передчуваючи свій відхід у вічність, у одному зі своїх послань Патріарх Володимир писав: «Нині у нас є багато всіляких негараздів, ми переходимо через різні випробування й терпіння, але сьогодні нас особливо втішає та обнадіює те, що володіємо найголовнішим для зміцнення незалежності — нашою українською духовністю».

«Молитовно бажаю всім, щоб ми всі пізнали істину. І ще більше бажаю, щоб ми всі стали насправді вільними, щоб ні на хвилину не забували, що Україна в нас одна». Саме ці безсмертні слова Владики Володимира й стали його правдивим заповітом.

Вічна пам’ять вірному синові українського народу!

О. Федчук,
директорка музею-садиби Патріарха Київського і всієї Руси-України Володимира.

Фотографії з веломандрівки до Музею-садиби Патріарха Володимира у село Хімчин.

«Гуцульський край», №50, 10.12.2021 року