Василь Корпанюк: «Я мав честь знати і навіть зійтися аж з чотирма лавреатами Шевченківської премії»
Івано-Франківськ, як і кожне велике місто, притягує до себе талановитих людей. Властивий йому гуцульський колорит у мистецьке життя обласного центру привніс і заслужений художник України, голова обласного осередку Національної спілки майстрів народного мистецтва України, доцент кафедри методики викладання образотворчого і декоративно-прикладного мистецтва та дизайну Навчально-наукового інституту мистецтв Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника, майстер різьблення на дереві, монументаліст Василь Корпанюк. Він є представником відомої династії народних майстрів Гуцульщини Шкрібляків-Корпанюків і продовжувачем її мистецьких традицій.
Але Василь Корпанюк — це не лише мистецтво і гуцульська автентика. У цьому інтеліґентному чоловікові живе й великий любитель співів і жартів, і щасливець, якому судилося, перестрітися з багатьма великими українцями. І про все це ми нині й поведемо нашу розмову з художником Василем Корпанюком.
— Династія Шкрібляків-Корпанюків вашу долю мовби наперед визначила. Але це не лише ґонор, а й відповідальність, чи не так, пане Василю?
— Так склалося, що я народився саме в такій родині і зростав у ній. Бог щедро вділив їй таланту. Наш родоначальник Юрій Шкрібляк, 200-річчя якого відзначатимемо наступного року, був знаним різьбярем. Донька Юрія Шкрібляка Катерина вийшла заміж за Івана Корпанюка, який був знаним бондарем. У них народилося троє синів. І середущий — Семен був моїм дідом. Вишуканими роботами Юрія Шкрібляка захоплювався австрійський цісар Франц-Йосиф, а деякі з його робіт дотепер прикрашають експозиції найбільшого в Європі Віденського музею народного мистецтва. Творами Юрія Шкрібляка та його синів Василя, Миколи і Федора милувався митрополит Андрей Шептицький… Михайло Грушевський власною персоною підіймався до них у гори, аби замовити собі для хати, збудованої в Криворівні, різьблений комплект меблів, який, на жаль, згорів у Першу світову війну, коли через село проходив фронт.
Тож я від маленького бачив у хаті звичну картину: дід Семен різьбив на одному верстаті, тато — на другому. Десь із трьох років я і собі на маленькому стільчику пробував різьбити. І пізніше вже, коли задумувався над цим питанням, то своє походження сприймав як щось природне, органічне і не робив собі з того багато гонору, хоч до нас приїздило багато людей з цілого світу, цікавилося майстерністю діда і тата. В нас удома колись був маленький музей їхніх робіт, тож багато гостей хотіли до нього потрапити. Дід і тато попри славу і пошану мали вроджену скромність і з того не набиралися пихи.
Коли я був в п’ятому чи шостому класі, до нас приїздили знімати документальний фільм і мене взяли з собою, аби зробити якісь кадри, а потім завезли до Косова, щоб зняти сюжет про художнє училище. І перед камерою дали мені різьблену роботу третьокурсника. Я як подивився на її рівень, то, прийшовши додому, сказав, що туди не піду вчитися, бо вже ліпше умію, ніж там на третьому курсі. Звичайно, тоді я ще не знав про рисунок, живопис, а просто по-дитячому сприйняв те, що стосувалося різьби на дереві.
Але коли для мене настала пора далі вчитися, люди, які приїздили до нас, щось радили і навіть у дечому мені допомогли. Зокрема, закінчити середню школу в Косові. А далі треба було прокладати свій шлях власними зусиллями. У Львівському інституті декоративно-прикладного мистецтва, куди я пішов вчитися, на першому курсі отримав «двійку» з рисунку. Тож мені треба було самому надолужувати прогалини в моїй академічній грамотності.
— Наступного року у вашій родині буде кілька важливих ювілейних дат. Вони вийдуть поза родинні рамки?
— Так, у травні відзначатимемо 200 років від дня народження Юрія Шкрібляка. Я клопотався перед відповідними державними інстанціями, щоб це відбулося на державному рівні. Нині цю дату занесено до списку важливих подій року і за це має проголосувати Верховна Рада.
До речі, також у травні виповниться 100 років від дня народження Василя Семеновича Корпанюка, моєму татові.
Отож ми готуємося до цих ювілеїв — має відбутися наукова конференція, планують випустити пам’ятну монету і поштову марку, а в центрі села Яворова готують виставити збільшені копії п’ятьох робіт Юрія Шкрібляка.
— Нині ваші твори є у Коломийському музеї народного мистецтва Гуцульщини та Покуття, Львівському музеї етнографи та художніх промислів, Музеї народного мистецтва «Лавра», у приватних колекціях в Україні та за кордоном. Як би ви, маючи за собою великий досвід і визнання, означили рецепт успіху художника? Бо для митців нинішні часи є дуже не простими в плані виживання…
— У різні періоди це дуже по-різному виглядало. В часи моєї молодості це була престижна професія з гарантією доброї роботи та виживання, в кожній області був художньо-виробничий комбінат, в якому були зібрані найкращі мистецькі сили. Проекти художніх робіт спочатку затверджували на місці, потім — на республіканській художній раді в Києві. На роботи були відповідні розцінки. І якщо це була важлива художня робота, то за неї за три–чотири місяці можна було заробити й річну зарплату. З кожної художньої виставки музеї за державний кошт купували найкращі роботи і поповнювали свої мистецькі фонди, тож художник міг певний час жити зі свого таланту.
А за останні 30 років із поповненням музейних фондів справи погані — фактично порожнеча. Художники усі ці роки працювали, а їхніх робіт у наших музеях немає. З-за кордонів їх везтимуть через якийсь час, чи що? У підсумку витворився вакуум, який невідомо як і чим буде заповнюватися…
У нинішніх умовах художникам дуже сутужно. Тепер художньо-виробничих комбінатів уже немає, творчо-виробничої роботи взагалі нема, щоправда, художні виставки ще відбуваються.
Тим часом навчальні заклади у Косові, Вижниці, Франківську, Львові і на Закарпатті й далі продукують спеціалістів, художників декоративно-прикладного мистецтва. Я буваю з головою державної комісії і бачу, що є талановиті молоді художники, кажу їм схвальні слова, а подумки собі міркую: сьогодні свято для вас і ваших батьків, а завтра що, куди з тим дипломом? Мені з моїм великим життєвим досвідом сумно думати про те, що їх чекає після навчання. Фах художника не з легких — з мистецтва нинішніми часами справді дуже проблемно вижити.
Нині зацікавлення в молоді викликає дизайнерський напрям. Отож майже все зводиться до ремісництва і заробляння на хліб насущний… Ось такі реалії, на жаль…
— Ви вже, мабуть, із чверть століття викладаєте в Прикарпатському університеті, а отже, перед вашими очима пройшли сотні студентів. Якою є нинішня молодь, якій даєте ази образотворчого і декоративно-прикладного мистецтва?
— До викладання мене запросив світлої пам’яти доктор мистецтвознавства Михайло Фіголь. Молодь завжди була як обдарована, так і не дуже. Серед студентів трапляються і випадкові діти, яким нічого не треба, а є і дуже здібні. Але в часи престижності професії художника було видно більше бажання і старання вчитися. В останні роки з цим стало складніше…
— А нинішні проблеми майстрів декоративно-прикладного мистецтва не є якоюсь мірою і породженням сувенірної лихоманки, якою за совєтів був охоплений Карпатський регіон? Адже тоді ремісники-сувенірники надовго перекрили кисень визнаним майстрам різьбярства.
— Сувенірна лихоманка була, як епідемія: то появлялася, то зникала… Колись день і ніч у кожній хаті не спали, гримів токарний верстат, ледь не в кожному колгоспі майстерні працювали на повну потужність, і карпатськими сувенірами заповнювали весь Союз від Карпат до Камчатки. Яворівський колгосп «40-річчя Жовтня» гримів на весь Союз, отримуючи з Москви перехідні червоні прапори, в колгоспну касу звідусіль текли фінансові потічки.
Нічим це не можна було стримати, хоч і говорилося, що сувенірщина гальмує розвиток мистецтва і т п. Вона до мистецтва не мала жодного відношення, а стосувалася радше галантереї. Але на сувенірах люди колосально заробляли. На чеканках і на хату за лічені місяці могли заробити… А справжньому майстрові над таріллю треба було працювати тижнями, а фінансову винагороду він отримував не більшу, ніж халтурники за кілька днів.
Але сувенірні гроші швидко знецінилися, а художня різьба по дереву на Гуцульщині від тодішнього жорстокого удару повною мірою не оклигала дотепер.
Я знаю, як складалося життя народних майстрів у старі часи в мого діда і його близьких. Брат мого діда Юрій Корпанюк за Польщі оженився і будував собі хату. У нього тоді працювали сім найдорожче оплачуваних майстрів, а він на різьбі міг за днину стільки заробити, аби оплатити тим сімом майстрам і ще й прохарчувати їх. А разом із ним ще більше заробляли і перекупники, які возили його мистецькі твори до Європи. Ось так цінувалося мистецтво.
А нині користується попитом вишивка, кераміка, ліжникарство. Знаю таких метких людей, що купили собі й по кілька комп’ютеризованих машинок для вишивання і продукують на них тисячі різновидів вишивок.
— Навіть тяжко сказати, наскільки воно погано. Бо якби наші люди це не робили, то помогли б китайці.
— Китайці справді там, де наші люди не можуть чи не хочуть, дуже швидко заповнюють порожні ніші. Знаю про це на прикладі свого племінника з Косова, який має бізнес на ужитковому мистецтві. Йому для виконання замовлення якось треба було дуже швидко зробити одну річ із кераміки, тож подався він від одного до другого майстра, а ті кажуть: так швидко не можемо. Закінчилося це тим, що китайці через тиждень прислали йому потрібний виріб, бо їм це було вигідною справою.
— Отож мистецтво, як і ремісництво, повинно мати добрий комерційний нюх…
— У наш глобалізаційний час без цієї жилки дуже складно виживати…
— Як писав відомий письменник Роман Горак, батько брав вас на руки і ніс у ліс слухати спів пташок. Ви любите співати не лише для себе, а й для інших, а тому, може, ще й до цього часу берете участь у хорових колективах. Що спів і музика дають вам для душі?
— О, це щось особливе і теж родинне! Це, думаю, передалося генно. Дід Семен грав на скрипці, а коли був ще хлопцем, то з товаришем ходив у ліс слухати, як пташки співають. Люди з того дивувалися: як то так, іти птахів слухати? Мій вуйко зі Шкрібляків грав на музичному конкурсі у Відні і йому як винагороду подарували скрипку. Мій тато грав на скрипці, кларнеті, дримбі, сопілці. Навіть на весіллях. Мелодію ловив на слух.
А ще складав поетичні балади, був цікавий і дотепний. Музика була постійно присутня в нашому житті.
Тож я ріс у такій аурі, з дитинства це дуже любив. У студентські часи у Львові співав у чоловічому хорі «Прометей». І один час у чоловічому хорі в нашому інституті. Словом, співи я дуже люблю, особливо в товаристві.
— Пане Василю, вам у житті випало зустрітися і знатися з дуже відомими українцями. Прошу розповісти про це детальніше.
— До нас у Яворів у 60-ті роки завше приїздили відомі люди. Їх називали літниками. Вони відпочивали у Косові (так тоді називали) переважно з Ленінграда і Львова. Серед гостей були і такі відомі, як поет-шістдесятник Іван Світличний. Він дідові Семену присилав канадське лікарство від ґанґрени, бо мав за океаном якісь контакти. Діда боліли ноги, він дуже мало ходив, може, від того, що багато стояв за верстатом. У поважному віці в нього появилася ґанґрена: спочатку йому ампутували палець на одній нозі, а потім — і ногу, бо іншої ради не було. Дід від тої хвороби, зрештою, і помер. А Іван Світличний допомагав дідові боротися з тією страшною хворобою.
У нас побувало багато авторитетних людей. Серед них — інтелектуал Іван Дзюба, журналіст Леонід Кореневич, якого в 1973 році звільнили з роботи за «політичну незрілість». Він допоміг мені через міністерство освіти закінчити середню школу в Косові.
Знову ж через знайомих познайомився з Аллою Горською та її чоловіком Віктором Зарецьким. Коли був уже студентом, то навіть ночував у них. Віктор Зарецький, прекрасний художник, після вбивства дружини був у тяжкому психологічному стані, і приятелі-художники намагалися його відволікти роботою, а відповідно «пробили» йому багато замовлень. Зарецький мав одночасно оформити три новозбудовані драмтеатри в Сумах, Симферополі та Івано-Франківську. І коли приїхав до Франківська, то зрозумів, що тієї роботи йому фізично вже забагато і художнє оформлення театру передав нам із Василем Вільшуком. Я запропонував замість мозаїчного панно зробити рельєф з каменю-піщаника, який добувають на Тернопільщині. Цей камінь дуже добре піддається технічній обробці. З нього витесано скульптури левів у Львові.
Також я мав честь знати і навіть зійтися аж з чотирма лавреатами Шевченківської премії. Це — мій професор з інституту прикладного і декоративного мистецтва Володимир Овсійчук, дуже цікавий, особливий чоловік; Іван Остафійчук, нині всесвітньовідомий графік, родом із Снятинського району, був дуже близький нам; так само маляр світового рівня Іван Марчук — я був у нього в майстерні в ті часи і навіть допоміг провести першу його персональну виставку саме у Франківську; товариш і мій кум Роман Горак. Коли я женився, всі ці чотири шевченківські лавреати були в нас на весіллі в Яворові.
Із цієї четвірки я найближче зійшовся з Романом Гораком. Перше знайомство з ним відбулося в поїзді. Я, студент п’ятого курсу, їхав додому і в тамборі вагона із незнайомим мені молодиком почали співати. Були ми абсолютно тверезі. Отак ми зіспівалися, що згодом у Львові навіть створили дует «Дубельтівка». Якось ми з ним їхали на Тернопільщину, де я робив скульптуру, і в автобусі співали. А люди казали: «Такі невидні хлопці, а так співають!».
Роман вивчав хімію в університеті. І вчився дуже добре, що навіть допомагав з цього предмета молодшому синові письменниці Ірини Вільде і тривалий час жив у неї. Вона мала двоповерхову віллу, я теж бував там. Коли в Горака народився перший син Яким, то я став для нього хрещеним батьком.
Отож мені довелося зустрічатися з різними людьми, і, що характерно, я постійно перетинався з мудрими, добрими і цікавими людьми. І якщо я здобув у житті якийсь досвід, то це — і наука від цих людей, за поведінкою яких спостерігав. Нині я навіть студентам кажу, що це дуже важливо, коли можна вчитися від когось і щось корисне запозичувати для себе…
— Велике місто є своєрідним плавильним казаном, в якому субетнічна різноманітність розчиняється, і опіляни, бойки, лемки, гуцули перетворюються просто в українців. Я не кажу, що це є погано. Але багато хто втрачає при цьому свої вроджені риси: стидається діалектної мови і переходить на «дистильовану» олітературнену, а дехто в розмові з «іноязикими» — з такою ж легкістю на московську. А вам, пане Василю, як вдалося за такої уніфікації зберегти свою гуцульську сутність?
— Я ніколи не соромився, а завжди був гордий зі свого гуцульського походження. Бо в гуцулів особливе ставлення до краси — все в них має бути файно: і хата, і в хаті, і подвір’я, і вбрання. Усе, що пов’язане з Гуцульщиною, з рідною хатою, з родиною, я тримав із собою завжди. А як пішов до Львова вчитися, то чи не єдиний на весь Львів ходив у гуцульському сардаку і капелюсі. Демонстративно, показово, по-піжонськи…
— Але, напевно, з популярними тоді патлами…
— Ой, так, був стиляга, кльоші! Я завжди вживав гуцульську лексику. Зрештою, дотепер це роблю, бо її не соромлюся. Звичайно, у місті доводиться спілкуватися здебільшого літературною мовою, але коли приїжджаю додому, то відразу починаю говорити так, як мене навчили ще маленького.
Що стосується гуцульського, то я на кожному кроці підкреслював свою цю сутність. І коли в наших мистецьких колах зауважують, що часом аж забагато тої Гуцульщини і в той же час замало Бойківщини чи Лемківщини, то я на це відповідаю: «Це тому, що є про що говорити!». Скільки талантів є в нашому гуцульському краї! Гнат Хоткевич як приїхав на Гуцульщину з відкритим ротом, так і з відкритим ротом від’їхав!
Розмову вів Петро Парипа.
«Гуцульський край», №46, 12.11.2021 року